Передплата 2024 ВЗ

«Мене взяли на роль контрабандиста, бо я – фактурний»

Актор Львівського театру «Воскресіння» Володимир Геляс зіграв у словацько-українському фільмі «Межа».

Про словацько-український фільм «Межа», загальноукраїнська прем’єра якого стартувала 16 листопада, заговорили не лише в Україні та Словаччині, а й далеко за кордоном. Стрічка про контрабандистів на українсько-словацькому кордоні вже завоювала високі нагороди на різноманітних міжнародних кінофестивалях і впевнено наближається до «Оскара» (фільм висунуто на здобуття нагороди Американської кіноакадемії від Словаччини у номінації «Найкращий зарубіжний фільм». — Г. Я.). Фільм «Межа» словацького режисера Петера Беб’яка отримав «Кришталевий глобус» за найкращу режисерську роботу — Гран-прі 52 міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах. А кілька днів тому на міжнародному кінофестивалі у французькому Аррасі фільм здобув Гран-прі фестивалю. У картині задіяні й українські актори. Серед них — актор Львівського театру «Воскресіння» Володимир Геляс (на фото), якому режисер Петер Беб’як довірив роль словацького контрабандиста Сакраменто.

- Пане Володимире, насамперед розкажіть про свого героя.

- Коли мені запропонували цю роль, подумав, що мій Сакраменто, най­імовірніше, хоче жити у тому ж Сакраменто. І, щоб туди потрапити, йде на страшні злочини. Хоча вважає себе завжди в усьому правим. Розкажу про один момент, який зворушив під час моєї останньої поїздки в Ужгород. На початку фільму є такі кадри, де показано, що у Сакраменто є власний ломбард, що словацькою називається «Заложарня Сакраменто». Івор, роль якого зіграв український актор Олександр Піскунов, залазить до мене у ломбард і хоче вкрасти перстень. Я його ловлю на цьому злочині: «Ти знаєш, що є найгіршим, ніж обікрасти цигана? Обікрасти Сакраменто». Я його у фільмі прощаю. Фільм ми давно зняли, а табличка «Заложарня Сакраменто», де продають антикваріат в Ужгороді, висіла донедавна. Може, і зараз висить…

- Як потрапили у цей фільм, адже ви театральний актор?

- Для мене це стало несподіванкою. У Львові є філіал Київської продюсерської групи. Мені сказали, що у Києві був словацький режисер, переглядав фотографії акторів і має намір зі мною зв’язатися. Страшенно хвилювався. Я ж не їздив до Києва, мене ніхто не бачив, тільки мої фотографії. Чому саме мене запросили на цю роль, не можу сказати. Петер Беб’як казав, що Сакраменто має бути трохи схожий на цигана. Хоча на цю роль було кілька претендентів, я, мабуть, виявився більш фактурним (сміється. — Г. Я.). Є така легенда, у яку вірять актори: коли біжить білий кінь, ти на нього мусиш застрибнути. Мій білий кінь, мабуть, у той момент пробігав: мені пощастило на нього застрибнути!

- У фільмі ваш герой розмовляє словацькою. Хтось дублював?

- Ніхто. Словацькою розмовляв я. Словацьку знаю з молодих літ. Мій батько, актор Ярослав Геляс, свого часу працював головним режисером Ужгородського театру. Наша сім’я тоді жила на Закарпатті. Я дивився словацьке телебачення ( тоді ще було чехословацьке. — Г. Я.).

- Як багато разів їздили до Словаччини?

- Разів, мабуть, з чотири. Однак серед інших акторів я був там найдовше. У фільмі є такі сцени, де ми бігаємо по воді. Але це вже було далеко не літо. Вночі — мінус два, падав сніг, а вдень плюс чотири. А ми знімали літо. Кілька годин такої біганини поклали мене на лікарняне ліжко із запаленням легенів. Про рівень медицини нашої і словацької можна розповідати довго. Обмежу­ся цифрами. Словацькі медики швидко поставили мене на ноги. Причому «підремонтували» мій організм так, що я ще довго взагалі не звертався до лікарів.

- Як працювалося зі словацькими кінематографістами? Чи не демонстрували зверхності?

- У перший знімальний день я відчував внутрішній дискомфорт. Словаки приглядалися до кожного з нас. Відчувалася дистанція. Коли ми приїхали наступного разу, у Римми Зюбіної був день народження. Режисер про це не знав, але ми під час перерви зі словацькими акторами випили по 50 грамів сливовиці, і «лід розтопився». А ще був один приємний момент. Коли переглядав списки акторів, які задіяні у «Межі», побачив свого однокурсника з Київського театрального — Євгена Либезнюка. Він давно живе у Словаччині. Ми не бачилися 30 років!

- Мабуть, були і смішні чи курйозні моменти під час зйомок?

- У фільмі є кадри, коли сидимо у машині і у ній горить рація. Коли звукооператор, який лежав у багажнику з мікрофоном, почав реготати, довелося перезнімати кілька дублів. Звукооператора у багажнику не видно, а ми сміємося у кадрі… Ніби й не було з чого сміятися, але ми вмирали зі сміху. І своїм реготом заразили усю знімальну групу.

- Ви граєте контрабандиста. А чи доводилося вам самому у скрутні 90-ті роки возити «контрабас» через кордон?

- Коли ми у 90-х роках з Театром «Воскресіння» почали їздити за кордон на гастролі, дещо брав зі собою — горілку, цигарки... Але це не можна назвати контрабандою. Я цього не продавав. Тоді я ще палив, тому мені самому треба було набрати кілька зайвих пачок про запас. Те саме було і зі спиртним. Якщо було дозволено дві пляшки горілки, брав чотири.

- Після перемоги «Межі» на багатьох кінофестивалях вам, мабуть, посипалися пропозиції від різних режисерів на майбутні зйомки?

- Не так багато, але трохи є. Телефонували з продюсерської компанії режисера Зази Буадзе (зняв фільм «Червоний». — Г. Я.). Весною наступного року вони розпочнуть зйомки нового фільму. Недавно у Львові знімали фільм «Батяри», де я зіграв несподівану для себе роль священика.

- І як ви стали актором?

- Я з акторської родини. Мій батько — Ярослав Геляс актором став випадково. У 1939 році у село Терпилівка, що на Тернопільщині, де жив батько, приїхала група акторів. Йому настільки сподобався їхній виступ, що попрощався з батьками, сів на воза і поїхав з театральною трупою. Став мандрівним актором. І швидко «обжився» на сцені: у 25 років співав партію Карася. Коли мене запитують, скільки у мене років театрального стажу, відповідаю: усе життя. Бо виріс за лаштунками театру. Мама вчилася на майстра капелюшків у львівської майстрині пані Раї. Якось вона з подругою пішла на виставу у театр імені Марії Заньковецької, де побачила на сцені Ярослава Геляса. Через нього вона вступила у театральну студію при театрові Заньковецької і вчилася разом з Богданом Ступкою. Це були 50-60-ті роки минулого століття. І коли мій батько поїхав як актор з правом постановки вистави в Одесу, вона поїхала разом з ним. І в Одесі народився я. «Я адєсіт і з Одесси здрастє». Чому я згадав про пані Раю? Бо внучка пані Раї Катерина стала моєю дружиною. Катерина молодша від мене на 20 років. Знає кілька мов, чудово співає і має золоті руки — нам усім вишила такі сорочки, хоч на виставку подавай.

- Тобто, коли закінчували школу, було зрозуміло, що ваша доля — акторство?

- Хотів займатися кулінарією. Вмію і люблю готувати. Свій перший бульйон зварив, коли мені було десять років. Тепер балую своїх дітей чимось смачненьким. Плов роблю тільки я. А млинцями з різноманітними начинками можу здивувати навіть найвибагливіших гурманів. Був такий момент, коли вважав, що моє покликання — військова журналістика. Тоді займався штовханням ядра, тому міг стати студентом інституту фізкультури. Але акторство переважило. Як сказав мій тато: «Сину, перші 25 років буде важко. А потім буде пенсія». Через два роки буде 40 років, як я офіційно на сцені. На сцену мене виводили у різних постановках, коли ще не ходив до школи. Батько тоді працював у Тернопільському театрі головним режисером.

- Ви — театральний актор. А тепер з’явилися і у кіно. Де комфортніше?

- Бувають такі епізоди в кіно, де відчуваєш такий кайф, що словами не передати. Іноді таке трапляється і на театральній сцені. А буває так, що думаю: “Господи, як це зробити?!”. Режисер щось пояснює, вимагає, а мені здається, що роблю все не так. Але коли на прем’єрі підходять актори і кажуть: «Але ти сьогодні був переконливий!», розумію, як люблю свою роботу. Тоді крила розправляються. У такі моменти люблю і театр, і кіно.

Фото автора.