«Якщо молодь буде бачити, що успішні люди розмовляють українською, для неї це буде орієнтиром»

Ексклюзивне інтерв’ю з доцентом Київського університету імені Бориса Грінченка Олександром Авраменком.

Понад дванадцять років голос доцента Київського університету імені Бориса Грінченка Олександра Авраменка чують мільйони українців під час написання радіодиктанту національної єдності. Почути, як правильно пишеться те чи інше слово, маємо можливість вранці, коли Олександр Миколайович проводить коротенький урок з української мови на одному з телеканалів. Він – автор підручників з української мови та літератури. Одне з найцінніших його видань – навчальний посібник “Українська за 20 уроків”. Напередодні Дня української писемності та мови, який у нашій країні відзначають 9 листопада, журналіст “ВЗ” запитала в Олександра Авраменка, що треба зробити, аби в Україні за 27 років незалежності українська звучала не лише в окремі години з екранів телевізорів і в радіопрограмах, а стала рідною для кожного українця.

— Пане Олександре, яке ваше бачення стану української мови на 27-му році Незалежності?

— Можу говорити про те, що відбувається у Києві, бо здебільшого перебуваю у столиці. Ситуація набагато краща, ніж 27 років тому. Раніше у Києві, коли людина у громадських місцях розмовляла українською, на неї кидали колючі погляди. Зі мною також була неприємна ситуація, коли розмовляв українською: “Так хорошо одет молодой человек, а разговаривает на украинском”. У людей, особливо на сході України, складалася думка, що україномовні люди – здебільшого селяни, які через матеріальні труднощі не можуть мати гарного сучасного одягу. Зараз цього нема.

— Попри це, Київ досі російськомовний. Зокрема, і у сфері обслуговування. Як ви почуваєтеся, коли чи не усюди чуєте російську мову?

— Я спокійно ставлюся до російської мови для тих людей, для кого вона рідна. Як для мене українська. Як можна відмовитися від мови своєї мами? Мене мама навчила правильно тримати ложку, ходити і розмовляти українською. Інших людей батьки усього цього навчили російською мовою. Інша справа, коли люди свідомо переходять на російську. От, скажімо, мої двоюрідні сестри і брати, які жили у селі у Запорізькій області, колись розмовляли з батьками українською. Поїхали вчитися у місто, а потім поверталися додому і з батьками вже спілкувалися російською! Мама і тато далі говорять українською, а їхні діти – російською. Не те що цього не сприймав – для мене це дико. А обурює, коли у сфері обслуговування, адміністративних установах, у кав’ярнях, у транспорті я звертаюся українською, а мені відповідають російською. Якщо люди йдуть вулицею і між собою розмовляють російською – їхнє право. Хоч китайською. Але якщо це сфера обслуговування – будь ласка, відповідайте мені українською. Особливо, коли це молодь, яка вчилася у школі за новою програмою, знає, що таке Голодомор, що таке сталінські репресії, яка вивчала історію України, а не Радянського Союзу, молодь, яка виросла у незалежній Україні і стала свідком кровопролитних подій на Майдані. Прикро, що молодь вперто не переходить на українську. Бо людей старшого віку, вихідців “зі совка”, за 27 років не переробили. І вже не перероблять.

— Досі супроводжуючі документи, так звані паспорти до пральних машин чи, скажімо, холодильників видають при купівлі російською мовою. Це при тому, що уся побутова техніка сертифікована в Україні.

— Для мене це також загадка. Я купував автомобіль. Спілкувалися зі мною українською, але бортовий комп’ютер начинений або російською, або англійською мовами. На дорозі трапляються різні ситуації, за мить треба ухвалити рішення, а в голові доводиться перекладати те, що комп’ютер видав на табло. І це у той момент, коли водій не повинен взагалі відволікатися. Не розумію, чому влада сертифікує автомобілі без української прошивки бортового комп’ютера. Це елементарне порушення моїх мовних прав. Має бути такий самий контроль, як і з ліками. Не можна продавати ліки, у яких нема інструкції українською мовою. Це вже предмет для судових позовів. Чому так само не можна зробити з автомобілями?

— Можливо, після Помаранчевої революції ситуація з українською мовою могла би змінитися, якби тодішній президент Віктор Ющенко зібрав керівників телеканалів і радіостанцій і дав відповідну вказівку?

— Ющенко – слабохарактерний. Бувають випадки, коли треба бути більш наполегливим і більш радикальним. У Ющенка цього не було. Він мав такий величезний кредит довіри, всі були в очікуванні європейського вибору, украї­нізації України… На жаль, у Ющенка не було твердої позиції, щоб зібрати усіх і дати певні рекомендації. Хоча я знаю цих керівників телеканалів. Там в основному “рускій мір”. Це люди, які обслуговують олігархів. Хто утримує ці канали? Олігархи. Назвіть мені бодай одного україномовного олігарха. У них установка україномовне – “нєформат”. Добре, що закон про квоти прийняли, і ситуація потрохи змінюється. Для прикладу, у покійного Богдана Ступки є онук, не пригадую його імені і не можу сказати, який він актор (Дмитро Ступка. –  Г. Я.). Так от, його дружину Поліну звільнили з “Інтера” за те, що не може вести передачі українською мовою. Звичайно ж, її обуренню не було меж, тому в соцмережах поширила пост: “нє буду учіть етот украінс­кій сілой”. А навіщо “сілой”? Вона хіба не вчила українську мову у школі? Що за ставлення таке? Тішить, що рух у плані українізації пішов.

— Поліну звільнили, але двоє ведучих новин, наприклад, каналу 112, недавно вели програму російською…

— Це неповага до україномовних людей, яких більше половини в Україні. Значить, так канал себе позиціонує, і можна зробити висновок, хто стоїть за цим каналом – патріотичні сили чи ні? Чув, що рейтингових ведучих, які не можуть розмовляти українською, ставлять у ті 25 відсотків часу, які дозволено вести неукраїнською мовою. А хто малорейтинговий і не зміг перейти на українську, звільняють. Це сигнал для молоді: щоб бути конкурентоздатними, треба знати українську.

— Що потрібно зробити для того, щоб Україна стовідсотково заговорила українською?

— Навряд чи зможу дати чудодійний рецепт. Але можу поділитися своїм баченням. Насамперед, українською повинні говорити успішні люди. І не тільки тоді, коли дають інтерв’ю, а й у побуті. Якщо молодь буде бачити, що успішні, модні, красиві розмовляють українською, для неї це буде орієнтиром. Не розкрию таємниці, коли скажу, що ведучі, які говорять у кадрі українською, як тільки йдуть на рекламу, у ту ж секунду між собою починають спілкуватися російською. Навіть ті, хто приїждждає зі Львова і з інших міст Західної України. Вдома розмовляли українською, у Києві підлаштовуються і переходять на російську. Прикро, що “рускій мір” так міцно засів у мас-медіа. У деяких школах вчителі української мови на перерві спілкуються з дітьми російською. Треба ввести закони і контролювати їх, щоб у сфері обслуговування звучала тільки українська. У нас бояться накласти штрафні санкції за відмову продавця (касира) обслуговувати клієнта українською. За невиконання закону нікому нічого не буде! І основне: люди при владі першими повинні дотримуватися цих законів. А у нас перша людина, яка має захищати закон, – міністр Аваков – вперто не говорить українською. Таке враження, що робить це принципово. Там і таланту до мови нема – це відчувається. Іноді він намагається переходити на українську, але замість “о” у нього звучить “а”. Каже: “прогаласували”, а треба “проголосували”. Бо галасують (шумлять. – Г. Я.) справді у Верховній Раді. А треба голосувати за прийняття законів. Пан Аваков каже замість “г” – “ґ” – “ґоворить”. І людина навіть не старається правильно проартикулювати. Аваков своїм ставленням до української нагадує мені Азарова, який утік з України. Відчуваю, що настане такий час, коли і Аваков тікатиме з України, бо належить до таких людей, які замість того, щоб захищати закони, самі ж їх і порушують.

— Невже Авакову приємно, що його стільки критикують через незнання мови, навіть були до нього через це судові позови? Це його принциповість чи тупість?

— Є люди, які не можуть вивчити мови, але від них іде позитив. Вони двісті разів перепрошують. З першого погляду зрозуміло, що людині справді важко вивчити іншу мову, вона не має схильності до вивчення мов. У випадку з Аваковим зовсім інше. Він іде напролом. Я його за це зневажаю! Він для мене нічим не відрізняється від Азарова і Януковича. Думаю, це впертість, неповага до української мови і української культури.

— Ви навчаєте не лише підростаюче покоління, бо викладаєте у ліцеї, а й консультуєте ведучих на багатьох телеканалах і проводите уроки української мови на каналі “1+1”. Серед ваших учнів є багато політиків. Які вони учні? Хто з них вас вразив найбільше і чим?

— Представники шоу-бізнесу не заперечують, щоб називати їхні прізвища. А політики зазвичай просять про це нікому не говорити. У мене у різний час були і тепер є і заступники мера міста, і люди з Кабінету Міністрів, і з Верховної Ради… Один у мене був унікальний випадок, про який можу розповідати. По-різному можна дивитися на політичну діяльність депутата Сергія Шахова, який приїхав з Луганщини і взагалі не говорив українською. Але за три місяці навчився впевнено говорити українською. Він був одержимий, мав таке велике бажання знати мову. Я хотів з ним займатися двічі на тиждень, він просив про три заняття. Я йому даю завдання вивчити одну сторінку, він вчить дві. Окрім української, вчив китайську і англійську мови, а також курс історії. Політикам не треба соромитися вчитися. Хоча дорослих навчити говорити важко. Сорокасемирічній людині набагато важче вивчати мову: пам’ять не така вже й міцна.

— Щороку ви проводите загальноукраїнський диктант. Це була ваша позиція чи вас надихнула система проведення таких диктантів в інших європейських країнах?

— Я не був ініціатором проведення загальноукраїнського диктанту. Почав з третього чи з четвертого диктанту. Читав майже усі роки. Щоправда, були періоди, коли читали відомі письменники чи професори, але було багато критики і вирішили більше не експериментувати. Проведення диктантів тепер довіряють лише мені. Ті диктанти, які я читав, сам і складав. Досвід ми взяли у поляків, японців і французів. Там щороку пишуть диктант.

— Вас критикують за те, що ви пропонуєте ставити наголоси на словах не там, де ми ставили усе життя. Це ріже вухо. Чи знаєте ви людей, окрім вас, які слово “чорнослив” говорять з наголосом на другому “о” – “чорнoслив”. Те саме зі словом “чорнозем”, де ви радите ставити наголос на другому складі.

— Часто буває так, що винен той, хто повідомляє. Не я ті норми створював. Якщо ви зазирнете до словників радянської доби – 50-60-х років минулого століття, чи до словників Грінченка столітньої давності, всюди побачите, що наголос стоїть у цих словах на другому складі. Це не вибрики моди і не нові наголоси. Якщо з екрана телевізора говорю про правильне вживання слів чи їх написання, я ж не можу придумувати наголосів. Мене заклюють, якщо я порушуватиму словникову наголошувальну норму. Є словник, і не треба боятися заглядати у нього. Тому жодного негативу на мою адресу у цьому питанні не може бути. Це необ’єктивно. Беру словник і розповідаю, як має бути правильно. Я настільки звик до цих наголосів, бо сам їх вживаю. Але є одне слово, до якого ніяк не можу звикнути. Це слово “йогyрт”. Наголос також має бути на другому складі. А я вперто кажу “йoгурт”, бо так звик змалку.

Фото з особистого альбому Олександра Авраменка.