Петро СИПНЯК: «З дитинства я закоханий у кольори…»

Петро Сипняк — із нечисленної когорти львівських художників, які живуть виключно «з мистецтва», тобто від продажу своїх робіт. Хліб цей нелегкий, адже яким би талановитим, визнаним і розкрученим не був митець, купівельна спроможність шанувальників мистецтва залишає бажати кращого... Та картини Петра Сипняка купують і у наш непростий час, адже за майже тридцять років творчості він став знаною персоною в Україні та за кордоном. Декілька пейзажів митця прикрашають стіни редакції «Високого Замку». Про мистецтво і не тільки розмовляємо з Петром Сипняком у великій майстерні митця. Тут сотні картин, практично доробок усього його життя.  Мою увагу привертають дитячі портрети. Обличчя  нагадують ангеликів... «Це портрети донечки Соломії та інших дівчат, - пояснює пан Петро. - Дитячі портрети — моя слабкість.  Доньку малюю, відколи  народилася.  Крім цього, зробив серію портретів моїх друзів. Ці роботи ще ніде не виставляв, хочу зробити для них окрему виставку».

- Пане Петре, щороку у другу неділю жовтня в Україні відзначають День художника. Чи відзначають львівські художники це свято?

- Та хто його зараз святкує? Щось подібне на відзначення художників було у радянські часи, коли організовували такі собі Дні відкритих дверей. Тоді усі охочі поспілкуватися з художником могли прийти в майстерню, художник показував роботи, розповідав про себе. Раніше картини купували лікарі, вчителі — інтелігенція, яка могла собі це дозволити. Твори коштували у межах доступного. Якщо середня  зарплата була 100-120 карбованців, а лікар міг мати і більше грошей, ніж зарплата, то міг купити картину. Невеликі картини коштували 30-50 крб., більші - 100. Що маємо зараз? Місячна зарплата-«мінімалка», 3 тисячі грн., - це 100 євро. Щось можна купити, звичайно, але щось «несерйозне»...  Зараз теж купують картини, але так, що художник може хіба «втриматися на плаву». За часи Незалежності України, починаючи з 90-х років,  не мав жодної державної закупівлі.

- А що таке державна закупівля?

- Різні організації централізовано закуповували картини у художників для музеїв. Це міністерство культури, так звана Дирекція виставок і Художній фонд. На держзакупівлю щороку виділялися кошти. Відбирали найкращі картини, які художники представляли на виставки. Відбирала комісія з 15-20 осіб, це були художні «метри». Визначали ціну цих робіт, пропонували художнику продати за таку ціну. У мене першу картину купили у 1986 році, навіть надрукували її в журналі. Це був перший рік, як я закінчив інститут. Цю роботу купили в Києві з виставки. Мені дали за неї 500 карбованців. При середній зарплаті 100 крб. це було дуже добре! Продати її приватно за 500 крб. я би не зміг. Потім ця робота опинилася в одному з музеїв. Зараз музеї не закуповують картини, держава на це коштів не виділяє.

- Що зараз дає художнику персональна виставка в якійсь галереї? Це приваблює покупців?

- Нічого не дає. Художник має за свої кошти привезти картини, заплатити галереї за те, що будуть два тижні експонуватися, сам розвішує, сам запрошує гостей, організовує відкриття, пресу. Потім сам  забирає свої роботи. Якщо пощастить — може якась робота продатися. Галерея має від цього відсотки. В Україні немає арт-бізнесу. Галереї живуть за рахунок художника. Якби займалися розкруткою художника,  мали б налагоджені контакти з іншими галереями, містами, країнами,  пропонували би виставки цих художників там. Я чи інші художники, які живуть з мистецтва (не викладають, не виконують замовлень), уже мають певний імідж, про них знають, то час від часу хтось телефонує, приходить і, може, щось купить...

- Чи підробляють ваші роботи, аби продати щось «під Сипняка»?

- Ніколи цим не цікавився. Хіба що малюють «у стилі Сипняка». Чим робота складніша, тим важче її підробити. Можна запозичити, припустимо, метод накладання фарби, колористику певного художника.  У цьому немає нічого поганого. Усі вчимося один від одного.

- Говорять про чорний ринок копій відомих творів. Про те, що у Китаї вам можуть зробити будь-яку підробку, яку навіть мистецтвознавець не зможе відрізнити від оригіналу...

- Таке неможливо зробити. Наприклад, картини Івана Труша. У мого товариша Михайла Марковича, який живе у Німеччині, є колекція робіт Труша. Є одна величезна робота,  півтора метра на метр. Вона настільки делікатно й складно пророблена, настільки цікаві нашарування фарб,  кольорів. Як її підробити? Легко підробити те, що легко підроблюється. Те, що можна за допомогою технічних засобів перевести на полотно. Зараз друкують на полотні зображення, а потім зверху фарбою прописують, накладають фактуру. Навіть зробити просту копію складніше. Я колись робив копії, коли вчився в інституті. Досі ще їх маю. Але я стояв перед картиною і працював потихеньку, міліметр за міліметром, щоб скопіювати якомога точніше. Підробляти якогось художника  у Львові  немає сенсу. У нас ціни на твори мистецтва не такі високі. І цих творів мистецтва не так багато. Львів — місто маленьке. Якщо вам пропонують купити серйозну роботу за серйозні гроші і ви вагаєтеся, чи не підробка це, то можете з тією картиною  піти до художника і спитати, чи він малював її.

- Коли ви вчилися в Інституті прикладного мистецтва, там ще не було кафедр живопису, скульптури. Займалися живописом додатково?

-  Коли починав вчитися, у нас ще були такі дисципліни, як живопис, скульптура. При мені їх почали скорочувати. Тодішній ректор казав, що для «прикладників» вони не потрібні. Звичайно, це абсурд. Але нам ще вистачало цих годин викладання живопису і скульптури. Крім того, ми  зібрали студентську групу охочих працювати додатково. Брали натурників, скидалися грішми і працювали вечорами.  У 1982 році, на другому курсі, вперше взяв участь в обласній виставці. Тоді проходило багато виставок - обласних, республіканських і всесоюзних. Щоб стати членом Спілки художників, треба було брати у них участь. Члени Спілки художників мали право здавати свої роботи у салон «Художник», де їх могли купити. Але тоді всі художні матеріали коштували дешево. Пригадую, шматок полотна коштував 18 карбованців.

- А ви з дитинства хотіли стати живописцем?

- У мене художні гени баби Насті. Вишивала одяг, обруси, образи (ікони), наволочки на подушки, рушники… Обшивала усі села довкола. Досі зберігаю її вишивки, натягнув їх на підрамники і поставив під скло.  Від самого народження мої перші враження - бабині квіти перед хатою. Мене просила намалювати квіти, з яких потім робила вишивки. Потім  десь дістала кольорової копірки - червоної, зеленої, жовтої. Мені було цікаво через цю копірку малювати, бо малюнок перебивався на папір вже іншим кольором. Ще вразила мене тканина, яку мама купила для напірників. Тканина яскрава, вся у сині, жовті, зелені квіточки. Я з дитинства був закоханий у кольори.

Малював у школі. Але тоді не було ні інструментів, ні фарб. Зараз моя дочка піде в художній салон, накупить усього, що їй подобається, і малює. А тоді, якщо мені дарували шість кольорових олівців, — це було свято. Тоді ще фломастерів не було. Перші фломастери нам привезли з Польщі, коли я вже був старший. Це було величезне щастя - мати фломастер. Малював у звичайних шкільних зошитах, навіть не в альбомах. Тоненькі альбомчики за 5 копійок  з’явилися пізніше, коли закінчував школу. Тоді вперше купив собі маленький тюбик олійних фарб і намалював на картонці картинку -  образ Ісуса Христа. Фарбу розводив звичайною олією. Але картонка була не заґрунтована, і вся фарба розійшлася по ній.

- У радянські часи було важко вступити у львівський художній інститут?

- Так, але якщо ви чогось дуже хочете, рано чи пізно це отримаєте. Головне - не опускати рук, шукати шлях до своєї мети. Я після закінчення школи пішов працювати вантажником. Закінчив курси водіїв вантажних машин у Франківську, працював водієм вантажівки. Але шукав, де можу вчитися малювати. Поїхав на будову до Києва. Там мене взяли водієм на коток - трамбувати асфальт. Ходив із хлопцями у неділю на танці у парк заводу «Більшовик». Там побачив вивіску, що є мистецька студія. Пішов у студію, показав свої малюнки. Мене взяли у студію. Певний час там займався, малював  натюрморти. Познайомився з художниками, викладачами. Вони порадили: у Києві тобі буде важко, повертайся у Франківськ, все-таки вдома, а ми тобі допоможемо.

Так і зробив. У Франківську познайомився з художниками з художньо-виробничого комбінату, з ними ходив на етюди, показував їм свої роботи. Один художник познайомив із львівськими художниками, які працювали на телебаченні. Вони мені подарували пензлики, фарби і познайомили із  художником, який готував вступників до інституту. Але я не мав чим йому заплатити. То ми з ним взяли машину, приїхали до мене в село, навантажили йому машину картоплі, м’яса, всього, що мали… Почав ходити до нього на уроки.

Перший раз не склав іспитів в інститут. Рік готувався, вдруге теж не вступив. При інституті були підготовчі курси для дітей селян, робітників, які не мали можливості підготуватися. Туди набирали лише 15 осіб. Показав свої малюнки, і комісія прийняла мене в цю групу.

Учасники цих курсів, якщо добре здавали спеціальні дисципліни (живопис, рисунок), майже автоматично вступали в інститут. Так я і вступив… Пам’ятаю свої враження на першому курсі: здавалося, не йду по землі, а лечу у повітрі. Настільки був щасливий від того, що я студент!  А тепер з моїх одногрупників, а це 50 чоловік, лише три-чотири  займаються мистецтвом.

- Тоді  по закінченні інституту був ще так званий розподіл…

- У нас розподілу не було. Я закінчив інститут і не мав куди піти. Пішов на завод «Іскра», у конструкторське бюро. Не робота, а мука. Промучився півроку. Потім мені запропонували піти на кафедру живопису в наш інститут, лаборантом. Вже навіть давали викладати на першому курсі. Але тут запропонували роботу референта у Львівській спілці художників. Це для мене було як чудо. Мав займатися виставками. Займався експозиціями, перевозив, розвішував картини, возив їх на комісії. Це були 1987-89 роки. Почалася горбачовська «перебудова» — вибух свободи. Почався розквіт усіх відомих львівських художників, моїх колег — Михайла Демцю, Бориса Буряка, Віктора Москалюка та інших. У нас була така творча конкуренція! Ми зустрічалися щодня, ходили у майстерні один до одного, показували роботи. Зараз такого, на жаль, нема... Життя було настільки творче, настільки багате!

- Чи в радянські часи для митців були «заборонені теми»?

- Як такого, тиску не було. Але перед кожною виставкою відбувався виставком (виставковий комітет), який відбирав роботи. Але художники чудово знали, що малювати «можна», а чого «не можна».  Наприклад, не можна було поєднувати в натюрморті жовті і сині квіточки.  Усі знали, що не пропустять національні мотиви. Після виставкому приходив представник обкому партії,  йшов по виставці і тикав пальцем:  «То забрати, то забрати...». Могли зняти роботу, якщо художник написав щось у стилі Сезанна чи Матісса. Казали,  «то мазанина». Але за фактом ніхто нікому нічого не забороняв.   

- Як ви сформували свій живописний стиль? Ваше малярство нагадує імпресіоністів...

- Ніколи не намагався наслідувати жодного відомого художника. Бо є художники, які беруть когось за основу, відкривають книжку і починають малювати так, що можна одразу упізнати, хто був «джерелом творчості». Але оскільки я працюю багато, щодня встаю о шостій ранку, то й почерк і стиль автоматично виробляється свій. Тепер мої роботи усі впізнають.

- Чи може художник вижити тільки зі своєї творчості?

- Може. Але сказати, що я задоволений віддачею, не можу. Буває,  мушу обмежувати себе в таких елементарних речах, як купівля матеріалів. Витрати величезні. Плачу за оренду майстерні. Взимку треба заплатити за опалення, газ. Це неймовірні суми... Часи стали такі,  що матеріалізм переміг повністю.

Фото автора.