«Те, що зробила Росія на Донбасі, — це щеплення від сепаратизму для України»

«Під час Помаранчевої революції, живучи на Донбасі і працюючи на шахті, я був одним із небагатьох, хто не поїхав до Києва підтримувати за гроші Януковича. Хоча шахтарів змушували «під розпис» їхати до столиці і бастувати. Ще тоді я осмислив, що Україна — це не просто територія, а значно більше», — згадує Максим Бутченко часи, коли градус сепаратистських настроїв на Донбасі вже пішов угору, але до «русской вєсни» ще далеко було. Тоді хлопчина із шахтарського містечка і подумати не міг, що через десять років над рідними Ровеньками замайорить прапор невизнаної народної республіки «ЛНР», частина Донбасу стане окупованою територією, а його, Максима, навіть родичі називатимуть бандерівцем і фашистом. До війни він був шахтарем, який мріяв вирватися з задушливих, припорошених траурним пилом обіймів забою і безпросвітних шахтарських буднів. Тепер Максим Бутченко — журналіст і письменник, для якого події на Донбасі — не лише особистий біль, а й привід розібратися та пояснити, чому стало можливим те, що відбувається на сході України.

- У деякому сенсі література — це терапія: людина проговорює те, що відчуває, що її болить, — каже Максим Бутченко. — Коли почалася війна, це торкнулося мене не просто як журналіста. Для мене це було особистим — травмою і болем. Багато моїх родичів опинилися по інший бік — на окупованих територіях. Вони називали мене фашистом, бандерівцем. Був час, коли від мене навіть батьки відмовилися. Ми понад півроку не розмовляли. Коли бачиш по телевізору, як бабулька на мітингу кричить «ах еті бандеровци!», сприймаєш це по одному. А коли люди, з якими прожив усе життя і які прекрасно тебе знають, вішають на тебе ярлики і називають фашистом, — це інше. Почав замислюватися, чому так відбувається. Спробував оцінити ситуацію з різних боків. Не за принципом «ми хороші, вони — погані» чи навпаки, а розібратися. Так з’явилася моя перша книга — «Художник війни». Це реальна історія моїх родичів — двох братів, один з яких воював за «Новоросію», інший — за Україну. Після прочитання цієї книги люди, які живуть у центрі України, на заході, казали, що почали глибше розуміти і сприймати те, що відбувається на Донбасі.

Щоб лікувати, спершу необхідно поставити діагноз: коли і як суспільство захворіло? Намагаючись знайти відповіді на ці запитання, часто повертався до історії своєї родини. І зрозумів: причини подій, які відбуваються на Донбасі, сягають не останніх кількох десятків років, а значно глибше — того моменту, коли виникла радянська людина, «совок».

Якщо на початку 30-х років минулого століття у великих містах, охоплених індустріалізацією, вже сформувався прообраз радянської людини, яка повністю залежала від бюрократії, державної системи і волі партії, то на селі картина була іншою. Там залишилися люди, які були господарями свого життя. Вони опиралися системі, яка обкладала їх величезними податками, намагалася загнати у колгоспи. Ці люди були відповідальними за своє життя і життя своєї родини. Вони працювали на землі і знали: якщо не зроблять самі, то нічого не матимуть. Таким був і мій прадід, Федот Шевченко, який жив на Слобожанщині, був заможним селянином, господарем на своїй землі (про нього — моя книга «Куркуль»). Він казав: «Який я «кулак»? Кулаками працюю, кулаки під голову кладу, коли сплю».

Селяни залишалися останнім проблиском особистої свободи в країні, де все було колективним, де думка підлягала системі, а життя належало партії. Сталіну потрібно було придушити в людях волелюбність, зробити їх покірними. Почалося розкуркулення, яким переслідували дві мети. Перша — зламати людей. Друга — економічна: забираючи у селян зерно, продавали його за кордон, отримували за це золото, яке йшло на «велике будівництво» — заводів, електростанцій, пароходів.

Якщо подивитися на розкуркулення по всьому СРСР, то найбільше воно торкнулося саме України: жертвами стали понад два мільйони людей. У них відбирали не лише їжу, майно, а й рештки самоповаги, гідності, відчуття відповідальності. Через ці події, які були переломними в українській історії, стали можливими не лише Голодомор і сталінські репресії, а й нинішня війна на Донбасі. Це наслідок втрати особистого, незалежного сприйняття світу. Дезорієнтовані, позбавлені критичного мислення люди, легко піддаються на маніпуляції, пропаганду. Вони згадують дешевий хліб, ковбасу по 2,20 і досі чекають, що держава їх забезпечить.

І це не лише проблема Донбасу. Відчуття відповідальності, господаря втрачене, на жаль, у більшій частині Украї­ни. Подивіться, як люди ставляться до свого міста, двору, під’їзду — як до чужого. Смітять перед будинком, плюють під ноги, паскудять у ліфті. А до виборів: можуть безкінечно голосувати за одного і того ж кандидата, який тільки те й робить, що обіцяє щось зробити. Голосують, а потім звинувачують когось, тільки не себе.

- Ви не з чуток знаєте, що думають і відчувають люди на Донбасі. Чи змінилося щось у їхніх головах за три роки війни?

- Зміни відбуваються, і це помітно. Навіть мої родичі, які були агресивно налаштовані проти України, починають переосмислювати деякі речі. Життя їх боляче побило. Вони думали, що прийде Росія (Радянський Союз) і забезпечить їм ковбасу по 2,20. Але цього не сталося. Навпаки — пенсії малі, зарплати нижчі, а ціни утричі вищі. Безправ’я процвітає, судів немає... Як би хто у нас не жалівся (на інфляцію, курс долара, ціни, тарифи), люди на Донбасі живуть у рази гірше. І вони вже це бачать. Сумують за українськими продуктами, бо російські дуже неякісні. З ліками теж проблема: російські аналоги — не те. Ці побутові речі для людей дуже чутливі. Коли у розмові проговорюєш це, зіштовхуєш людей з правдою, вони починають замислюватися. Ці люди, як і у Криму, піддалися на обман: прийде Росія — заживемо. Матеріальний момент для них дуже важливий. Тому треба розуміти: частина цих людей погодиться на діалог, коли побачить, що в Україні стало жити легше.

Те, що зробила Росія на Донбасі, — це щеплення від сепаратизму для України. Бо що таке сепаратизм? Це бажання вирішити складну проблему простим шляхом. Умовно кажучи, відокремимося — і все у нас буде добре. Але сумний приклад Донбасу доводить: відокремлення — не вихід. Долати проблеми треба не відокремлюючись, а шукаючи точки дотику і системно змінюючись.

Ми всі винні у тому, що погодилися на розділення країни, що нас ділили на схід і захід, на «помаранчевих» і «біло-синіх». Визнати свою вину і вибачитися потрібно не лише Донбасу. Це треба зробити і їм, і нам. Думаю, сьогодні ми ближчі до цього, ніж були ще два роки тому.

- Але коли на запрошення «приїжджайте, місце для всіх знайдеться» чуєш від родичів зі Сніжного (це шахтарське містечко на Донеччині досі окуповане), «врагу нє сдайотся наш гордий варяг» (і це кажуть люди, які до війни не раз були у Львові і бачили, що немовлят тут не їдять), хочеться не «вибачте» сказати, а далі, ніж у «ДНР», послати...

- Чи можна відмовлятися від Донбасу лише тому, що частина населення там не вважає себе українцями? За такою ж логікою треба відмовитися і від інших регіонів, де теж багато хто не вважає себе українцями. Але ж це — не вихід. Якщо подивитися, наприклад, на Італію, там велика різниця між населенням півдня і півночі. Таких прикладів можна навести чимало. І що — ці країни розпадаються, населення однієї частини не визнає населення іншої? Ні.

Коли говорять про мову, так, згідний — державну мову треба знати і користуватися нею на офіційних заходах, на державній службі. Але важливіше не те, якою мовою людина розмовляє, а те, що вона думає. На Донбасі є україномовні села, де сепаратистські настрої процвітали. Мова їх захистила? Ні. Мова не захищає — захищає тип мислення, розуміння, хто ми. Кілька років тому розмовляв із бабусею з моїх рідних Ровеньок. Вона російськомовна, але затята українська патріотка. Для мене це було дивно. Здавалося б, людина родом з СРСР, яка більшу частину свого життя прожила у «совку», а у ній — настільки сильне українство. Очевидно, деякі процеси ми не до кінця розуміємо. Нам здається, що на Донбасі усі — сепаратисти, усі погані, ненавидять Україну. Ні. Там багато достойних людей. А скільки з них продовжують боротьбу у підпіллі!

За українство завжди боролися. Читав мемуари офіцера царської армії, де була згадка про генерала, який казав, що українців не існує. Коли 1917 року сталася революція і була проголошена Українська Народна Республіка, на вулиці Москви і Пітера вийшли тисячі українців, які служили тоді у царській армії. Вони були у національному вбранні, співали українських пісень, розмовляли українською. І офіцер написав у своїх спогадах: «Генерал казав, що нас не існує, а ми є». Століття ми доводимо світові, Росії, що ми, українці, є. Приїжджаючи до Києва, мій друг, чех, дивується, що часто зустрічає на вулицях людей у вишиванках. У Чехії, каже, так не ходять. І я подумав: чехам не треба доводити, що вони існують. А нам це необхідно. Вишиванка для нас — атрибут, який відновлює історичну, родову пам’ять.

- Допускали, що могли б опинитися по той бік барикад, стати «ватником» і взяти до рук зброю проти України?

- Можливо, так і сталося б, якби у мене не було доступу до інших джерел інформації, інтересу до українства, культури. Моя сім’я — російськомовна. Вони ніколи не були патріотами, палкими прихильниками України. А у мені це зародилося. Це відбувається, коли людина відчуває дотичність до чогось великого, щирого, справжнього. У 2004 році я був серед небагатьох на Донбасі, які підтримували «помаранчевих». Пригадую піднесення, яке відчував, коли перед матчем на Євро-2012 разом з уболівальниками на Хрещатику співали гімн. Це натхнення, відчуття причетності до чогось великого змінили мене.

Українство у людях на Донбасі є. Часто чув українську мову від свого батька. Коли він випивав, казав, що дуже любить українські пісні. Але коли почалися перші події на Донбасі, він був проти України. Зараз ситуація дещо змінюється. Як на мене, велика провина за те, що сценарій з розчленування України спрацював, лежить на «помаранчевих», на тодішньому президентові Ющенку. Ще 2004-го, бачачи карту з розділеною на сорти Україною, мудра людина зрозуміла б: країну хочуть поділити, нав’язують подвійну ідеологію — треба щось з цим робити. Але Ющенко не зробив. Сепаратистські настрої, які можна було загасити, не гасили. Донбас віддали на відкуп «регіоналам», які робили там, що хотіли, поки теж не втратили контроль над ситуацією.

- В одному з інтерв’ю ви сказали: «Українець зі сходу відрізняється від будь-якого росіянина з Воронезької області. Ми зовсім інші, у нас інший культурний код, установки». Вважаєте, спроба насадити «русскій мір» на Донбасі була апріорі провальною?

- Так. Спробували створити «русскій мір» — не вийшло. Почали говорити про «Малоросію», «Новоросію». Але усе це штучне, нав’язане, воно не може вкоренитися у серці. Подивіться, як проходять мітинги у так званих народних республіках. Зганяють бюджетників, і ці люди ідуть з прапорами «ЛНР» чи «ДНР» з такими обличчями, наче їх на плаху ведуть. Донбас — це не «русскій мір». Внутрішній зміст, ментальний код у донбаських і «русскіх» різні.

Є таке поняття, як квартирний патріотизм. Люди на Донбасі — патріоти не далі, ніж у межах своєї квартири. Коли усе починалося, більшість з них так і залишилися у себе в домівках — тільки б їх не чіпали. Протестувати не виходили, бо був страх. Але і на так званий референдум прийшло зовсім мало людей. Донбаський квартирний патріотизм пасивний доти, доки не буде моменту для вихлопу. Навіть під страхом, що їх можуть кинути «на підвал», люди на окупованому Донбасі все ж почали виходити на протести. Хай навіть через побутові чи матеріальні питання (були протести проти закриття шахт, зменшення норми поставок вугілля для обігріву будинків, вчительські і лікарські протести через невиплату зарплат. — «ВЗ»), але це показово. Бачимо зародки активного суспільства і на окупованому Донбасі. Це не схоже на Росію, де люди готові терпіти десятиліттями. Санкції — а, нічого. 20 мільйонів росіян за межею бідності — переживемо...

Активні люди на Донбасі мають стати допоміжною силою, проявити себе у переломний момент, коли Україна почне повертати Донбас.

Довідка «ВЗ»

Максим Бутченко народився 1977 року у м. Ровеньки Луганської області. Жив на Донбасі до 2012 року. Працював на шахті. Отримавши другу вищу освіту, переїхав до Києва. Працював у виданнях «Кореспондент», «Фокус». Журналіст тижневика «Новое Время». Автор серії книг — «Художник войны» (вийшла також у перекладах чеською та англійською), «Три часа без войны», «Люди войны», «Куркуль».

Фото автора.