Остап СТУПКА: «Чому погодився зіграти поганого українця? Бо українці бувають різні, не всі хороші»

Тиждень у місті Лева та його околицях тривали зйомки повнометражного фільму «Ефір». На знімальний майданчик з’їхалися метри світового кінематографа на чолі з класиком європейського сучасного кіно польським режисером Кшиштофом Зануссі (ексклюзивне інтерв’ю з режисером було опубліковано у номері «ВЗ» за 7 вересня 2017 р.). У фільмі знімаються і українські актори, серед яких народний артист України Остап Ступка (на фото). Попри те, що Остапу дісталася епізодична роль, актор втішений, бо, каже, зніматися у Кшиштофа Зануссі, в якого колись знімався і його батько — легендарний Богдан Ступка, — велика честь.

Про роль у фільмі «Ефір», зйомки у скандальних фільмах та особисте життя Остап Ступка розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

- Пане Остапе, розкажіть про свого героя. Є схожість між вами?

- Між нами схожості нема, і він мені не близький за духом. Дія відбувається у 1910 році. Мій герой — людина, яка готова виконати вирок і стратити через повішення головного героя. Але надходить лист від його величності про помилування. Зачитую цей лист. Це навіть не роль, а епізод.

- 2 вересня вам виповнилося 50 років. Встигли до ювілею зробити у житті те, що запланували, чи роботи непочатий край?

- Щоразу треба починати щось робити — і в 30 років, і у 40. Не можу сказати, що досяг усього, про що мріяв, хочеться більшого. Творча людина не має стояти на місці. Треба рухатися вперед і осягати нові горизонти.

- Якби вдалося повернути час назад, скажімо, хоч на десять років, чого би ніколи не зробили?

- Не впевнений, що зробив щось таке, про що можу жалкувати. Нема у мене гріхів. Але якби просто перенестися у часі, то із задоволенням перенісся би у дитинство. Жалкувати не маю за чим, що зроблено — те зроб­лено.

- Як відбулося святкування піввікового ювілею?

- Останнім часом ми з дружиною Дашею плануємо не просто день народження, коли кажуть: «А зараз слово надається…». Це — стилізовані вечірки. Ніхто не сидить за столом, усі забавляються. Торік зробили вечірку у стилі Гетсбі — Америка 20-30-х років. Гості прийшли у дрес-коді: дівчата у довгих сукнях, з пір’ям на голові і на шиї, хлопці — у двобортних маринарках. Цього року вирішили зробити вечірку у стилі рок-музики. Коли вчився у шостому класі Львівської середньої школи №28, нам задали написати твір на тему «Ким хочеш стати після закінчення школи?». Написав, що хочу стати рок-музикантом. Збирав фотографії, записи, платівки з рок-музикою, до речі, платівки збираю і досі. Рок-музикантом я не став, але бодай один вечір відчути себе ним захотів. Я і мої гості були рок-музикантами.

- Кого із знаменитостей запросили?

- Олю Сумську, але вона була на гастролях на Донбасі, тому прийшов лише її чоловік Віталій Борисюк. Були Юрій Горбунов з Катею Осадчою, Володя Горянський з дружиною… Були мої однокласники, друзі, куми. Ще одне святкування на мене чекає у театрі: прем’єра вистави призначена на 17-18 листопада, а після вистави буде банкет.

- Маєте багато ролей у театрі і кіно. Де почуваєтеся комфортніше — на театральній сцені чи на знімальному майданчику?

- Всюди комфортно. Батько, коли йому ставили таке запитання, відповідав словами одного героя з п’єси Карпенка-Карого: “У мене дві душі, і обидві болять”. Не можу відокремлювати кіно від театру. Хоча це дві різні планети, але вони обидві для мене цікаві.

- Півтора року тому було введено квоти на українську пісню в ефірі. А півроку тому заговорили про квоти для українських фільмів. Скільки українського має бути у нас на телебаченні і на великому екрані?

- Якщо дотримуватися отих 75 відсотків, то на нас чекає ще велика праця, щоб досягти цієї цифри. Колись французи починали франкомовне кіно і демонстрували американське, голлівудське кіно — 50 на 50. А потім поступово наповнювали свої кінотеатри власним продуктом. У жовтні український закон набуде чинності, і всі почали швиденько дублювати українською те, що було знято російською. Суть цього закону — захистити українського актора. Не можна знімати в Україні кіно, набравши на зйомки акторів з іншої країни. В українських фільмах мають бути українські актори! Подивіться на серіали, де знімаються по 120 осіб. Що це означає? Це означає, що українських 120 акторів у цей час не мають роботи. Треба брати приклад з Російської Федерації стосовно законів. У них є закон, згідно з яким, коли приїжджає на зйомки іноземець, засідає комісія з дозволу на роботу. У них просто так не знімешся у кіно. Має бути дозвіл. За цей дозвіл має заплатити продюсер. І у нас треба такі закони запровадити.

- Свого часу ви зіграли у російському фільмі про УПА. Міністерство культури тоді не рекомендувало для перегляду стрічку “Ми з майбутнього-2”, оскільки у фільмі принижується гідність українця... Чому погодилися зніматися у тому фільмі?

- Чому погодився зіграти поганого українця? Бо українці бувають різні. Не всі українці хороші. Дія фільму відбувається у період Другої світової війни. Не думаю, якщо я у картині п’ю самогон, то хлопці з УПА в окопах пили мінеральну воду. Не бачу у цьому нічого забороненого. Це — моя робота. Мені було цікаво... Якщо так ставити запитання, тоді треба звернути увагу на акторів, які грали роль Гітлера чи Сталіна...

- Перед тим, як брати участь у зйомках цього фільму, радилися з батьком — Богданом Сильвестровичем?

- Так. Ми говорили на цю тему. Він мене попереджав: “Буде багато розмов”. Але не забороняв, бо актор має право вибору. Я читав перший варіант сценарію. Це був жах! Я радив, що такого писати не можна. Російські кінематографісти кардинально переробили сценарій. Бо там було багато негарних моментів. У цьому варіанті, який вийшов, я своєю грою нікого не принижував.

- Якщо фільм “Ми з майбутнього-2” не мав такого скандального резонансу, то після фільму “Матч”, у якому ви також зіграли, на вашу адресу обрушилося багато критики...

- Моя роль у фільмі “Матч” викликала у мене асоціації з образом Швейка. Він може здатися таким незграбним, смішним, підкаблучником. На жаль, у фільмі не ввійшов один момент. На початку фільму мій герой краде папір — німецькі плакати зі свастикою, бо використовує їх вдома як туалетний папір. Він тихенько зривав і ніс додому. Мав вдома цілий склад. До нього приходять німці, на яких він працює, і знаходять папір. Але це вже не німецький папір, а плакати радянської армії: “Родина-Мать зовет!”, “Ты записался добровольцем?”. І за це мого героя розстрілюють. Насправді, це трагічний образ. Хіба у нас мало українців працювали на німців поліцаями? Тоді ще були розмови і про фільм “Тарас Бульба”... Скажіть, що нам заважало першими зняти і “Тараса Бульбу”, і “Матч”, бо дія відбувається у Києві? Як казав мій батько, “одне плескати язиком, інше — перти плуга”. Ми, українці, маємо таку рису — і то зле, і то недобре! Вміємо написати негарні речі у соцмережах, облити когось брудом. Та ж краще підтримати одне одного. З євреїв треба брати приклад!

- 2012 року ви балотувалися до Верховної Ради від команди Наталії Королевської. І були третім у списку. Чому саме від цієї команди?

- Бо це було щось нове. Там був великий український футболіст Андрій Шевченко. Коли мій батько був міністром культури, у нього лежали документи проекту закону про меценатство, який би не здирав гроші на те, що стосується творчих процесів, — кіно, театр. Скажімо, якщо людина інвестує гроші на культуру, з неї би не брали податків, як це робиться на Заході. А якщо би й брали, то лише якісь символічні кілька гривень. Також у батька лежав закон про кіно, коли, скажімо, на фільм виділяють 100 тисяч, а 70 кажуть відразу віддати. У мене була розроблена відповідна програма, з якою я їздив Західною Україною. Я розумів, що з цими програмами маю шанс просувати культуру. Але ми не пройшли. Та, попри все, з Наталією Юріївною ми й досі товаришуємо. Якби не вона, не було би монети, присвяченї Богдану Ступці до 75-річчя з дня народження, не було би поштової марки до цього ювілею. Королевська написала листа, з яким пішла до Ляшка, Тимошенко і ще до кількох відомих осіб... Пригадую випадок, коли її облили зеленкою в Одесі. Хіба так можна? Жінку облити? Хіба ж не можна боротися цивілізованими методами, якщо вона вам не подобається?

- Два роки тому ви вчетверте одружилися. Ходило багато пліток про те, що ваша наречена Дарія стала причиною вашого розлучення з Іриною...

- Все було не так. Наші стосунки вичерпали себе. Дарія не була причиною розлучення.

- Не страшно було вам одружуватися з дівчиною, яка молодша від вас на 20 з хвостиком років?

- Розумію, що це ризик, може, навіть екстрим. Я екстремал і у творчості, і у житті.

- Як відреагувала ваша мама, пані Лариса?

- З висоти своєї мудрості, знаючи мою натуру, мама підтримує стосунки. Вона — дипломат. Спілкується і з Іриною, і з Дашею. Ми з Іриною у добрих стосунках. Мама часто згадує передачу, в якій показували якогось бізнесмена, який був одружений вісім чи дев’ять разів. Завдяки цьому бізнесмену усі ці дев’ять дружин між собою товаришують. Він усіх збирає вдома. У мене те саме (сміється. — Г. Я.).

- Ви не влаштовували помпезного весілля, лише скромно розписалися. Чому?

- Запросили найближчих друзів і кумів. Відзначити вирішили вдома. Даша — чудова господиня, усі страви сама готувала і сама подавала до столу.

- Як сприйняли батьки молодої дружини, що їхній зять був уже тричі одруженим і не набагато молодший від них?

- А як би я сприйняв, якби мій син одружився ось так?! Звісно, був би незадоволений. Зі мною батьки Даші не сварилися, жодного дзвінка зі скандалом від них не було. З нею батьки мали розмову. Даша сказала: «Або Остап, або ніхто».

- Ваше весілля було скромним. Натомість у вашого сина Дмитра забава була з розмахом…

- Бо він перший раз одружувався (сміється. — Г. Я.). У мене перше весілля також було помпезне. Моя мама, Дмитрова бабуся, намагалася пояснити Дмитрові, що часи важкі, для чого витрачати стільки грошей на весілля… Це була житейська порада. Я не відмовляв, як потім перекручували факти у пресі. Тішуся, що вони подарували мені чарівну внучку. Ось дивіться, яке це диво (показує фото у телефоні).

- Влітку цього року на батьківщині Богдана Ступки — у Куликові — відкрили погруддя. Ви брали участь у проекті?

- Я був ініціатором відкриття. Приїхали заньківчани, уся родина. Над проектом працювали близько двох років. Кошти на погруддя виділили відомий лікар Ростислав Валіхновський і Одеський кінофестиваль.

Фото з особистого архіву

Остапа Ступки.