Кшиштоф Зануссі: «Мене росіяни запитують, чим таким Україна відрізняється від Росії? Відповідаю: «Майданом! Тепер це інша країна»

Всесвітньо відомий кінорежисер – про зйомки нового фільму «Ефір» на Львівщині, «секрети» добротного кіно і непрості українсько-польські взаємини.

Кшиштофу Зануссі сподобалась футболка від «Високого Замку», а з нашого фірмового горнятка пообіцяв пити чай...
Кшиштофу Зануссі сподобалась футболка від «Високого Замку», а з нашого фірмового горнятка пообіцяв пити чай...

Класик сучасного європейського кіно, всесвітньо відомий режисер Кшиштоф Зануссі знімає у Львові повнометражний художній фільм «Ефір». Картина – одна з переможців Дев’ятого конкурсного відбору Держкіно та отримала державну підтримку у розмірі понад 16 мільйонів гривень. Українськими продюсерами фільму виступають Олена Фетісова та Володимир Козир («Інтерфільм»). «Ефір» – авторська версія легенди про доктора Фауста. Зйомки фільму відбуваються у старовинних замках Львівської області і тривають понад 12 годин. Попри те, що пан Зануссі повернувся до готелю втомленим, охоче погодився на ексклюзивне інтерв’ю з журналістом «Високого Замку».

 «З поваги до Ступки я запросив в «Ефір» його сина Остапа і внука Дмитра»

— Пане Кшиштофе, ви не лише режисер фільму «Ефір», а й автор сценарію і продюсер картини. Чому картину вирішили знімати саме у Львові?

— У фільмі йдеться про подію перед Першою світовою війною між двома загарбниками, що були на теренах сьогоднішньої України. З одного боку, йдеться про російських загарбників, з іншого – австрійських. Тому фільм знімаємо спільно з литовцями, угорцями, українцями і поляками. Картина не буде переобтяжена історичною конкретикою.

— Це не перша ваша робота з українськими кінематографістами. Пригадую, першим фільмом було «Серце на долоні» з Богданом Ступкою у головній ролі.

— Тоді це також була спільна робота українських і польських кінематографістів. З поваги до великого і талановитого Ступки я запросив в «Ефір» його сина Остапа і внука Дмитра. Знаю їх з попереднього фільму як талановитих акторів.

— Як довго проводили переговори з Держкіно України? Адже Держкіно виділило на зйомки фільму 16,6 мільйона гривень…

— Як для України – це великі гроші. Особливо у час війни. Однак для зйомок – це не так багато. За ті гроші могли оплатити шість знімальних днів. Але мені на тому не залежало. Головне, щоб Україна і Польща виступали разом. Тому у нашій картині двоє головних героїв є з України, зі сільської глибинки. До кінця фільму вони показані порядними людьми на противагу до головного героя, якого у різний спосіб використовують нечисті на руку люди. Наївного хлопчину грає український актор, що також свідчить про нашу повагу до України. У фільмі він розмовляє українською, хоча до кінця картини все більше демонструє знання польської мови.

— Ви – відомий режисер, ваші фільми на різноманітних кінофестивалях займають призові місця і виграють Гран-прі. Може, знаєте якийсь рецепт і підкажете українським кінематографістам, як зробити дуже якісне кіно?

— Ой, якби існував такий рецепт, я би пересилав смс-повідомленнями усім своїм друзям-режисерам. Не треба старатися зняти фільм, щоб отримати нагороду на фестивалі, треба знімати кіно правдиве, щире.  Українським студентам повторюю: «Шукайте специфіки свого краю і вашого мислення. Покажіть мені, у чому полягає українська ментальність, покажіть, чим відрізняєтеся від поляків і від росіян. Якщо зможете це показати, будете для світу цікавими. Бо якщо любите такі фільми, як росіяни, або такі, як люблять поляки, це вже не буде нікому цікаво. Має бути відмінність, треба шукати щось своє». Сам шукав таких відмінностей, тому тепер раджу іншим.

 «180 кінотеатрів на всю Україну – це катастрофа!»

— Як можете оцінити рівень сучасного українського кіно?

— Я мало бачив українських фільмів, але бачив «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, що мав великий резонанс у світі. Пам’ятаю фільми Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка, які увійшли до когорти світових шедеврів. Однак є багато комерційних фільмів в Україні, які незрозуміло для чого знімають. У вас нема кінотеатрів. Ну, де ж ті фільми показувати? 180 кінотеатрів на всю Україну – це ж катастрофа!

— Ви – великий друг України. З режисерами світового рівня Анджеєм Вайдою і Педро Альмодоваром ви написали листа російському президенту Путіну з проханням звільнити українського режисера Олега Сенцова.

— Ми не лише писали, а й намагалися вплинути через європейську кіноакадемію, яка повинна оберігати кожного кіношника, який опинився у біді. Історія Олега Сенцова, як її показує російська сторона, неймовірна. Там, звісно, підтасовані факти, тому ми й просили, щоб українського режисера звільнили. Через те, що історія з Олегом Сенцовим має багато вигаданого, ми не можемо завжди вірити судам Росії.

— Стосовно Сенцова ви зверталися і до Нікіти Михалкова…

— Нікіта Михалков нам відповів, що президент Путін міг би змінити своє рішення стосовно українського режисера, якби Сенцов визнав свою провину. Але, звісно, Сенцов не може визнати провину, бо її не існує.

— В Росії заарештовано ще одного режисера – Сєрєбрєннікова…

— У цьому випадку я не брав особисто на себе відповідальності за підтримку Сєрєбрєннікова, але світові артисти виступають на захист і підтримку тих осіб, що стають жертвами маніпуляцій. Тут також не можемо вірити юриспруденції Росії. Якби справа Сєрєбрєннікова була першою, ми би швидше повірили у його вину, але ж бачимо, як непорядно вчинили з Олегом Сенцовим, тому схиляюся до думки, що справа російського режисера також «шита білими нитками». Чесність і порядність є певним капіталом, і дуже погано, якщо хтось з тим капіталом не рахується. Діалог з таким партнером вести складно.

«Буду особисто боронити інтереси європейської Польщі»

— Як ви оцінюєте сучасну ситуацію у Польщі? Чи існує небезпека для демократії від дій правлячої сили?

— Є на сьогодні багато приводів для занепокоєння. Хоча я далекий від паніки. Демократично вибрана влада має завжди рахуватися з тією статистичною меншістю, яка програла. Конструктивна демократія завжди опирається на консенсус, певну згоду усіх сторін. Якщо якась група надто вперто нав’язує свої погляди іншим, тоді демократії особливо важко. Такий процес у Польщі зараз може розвинутися. Може бути надмірна концентрація влади, до якої та влада не має справжньої легітимності, бо та легітимність була би можливою, якби велика більшість голосувала за ту єдину партію. Але, сподіваюся, польська любов до свободи не дозволить, щоб ці процеси зайшли аж так далеко.

— Чи не вважаєте, що це може призвести до ускладнення стосунків з Європою?

— Це справді небезпека, і ніхто від цього не застрахований. Але ж і Європа змінюється, а ми маємо своє місце у Європі. Значить, це є наша батьківщина у широкому сенсі цього слова, і я буду особисто боронити її інтереси.

— Не хочеться вірити, що через це можуть ускладнитися і стосунки Польщі з Україною?

— Україна є постійно у процесі формування. Вашим нещастям було те, що після отримання незалежності ви пішли російською дорогою реформ, а не знайшли власної дороги. Через те маєте сьогодні олігархів, яких ми, дякувати Богові, оминули на своєму шляху. Олігархи – величезна перешкода у розвитку краю не лише у політичному плані, а й в економічному. Влада і гроші не можуть бути сконцентровані у руках кількох осіб. Це велика небезпека.

«З Україною знайдемо історичне порозуміння»

— У Польщі останнім часом представники влади заявляють, що Україна з Бандерою в Європу не зайде…

— Вибір народних героїв є також певним процесом, який відбувається під певним контролем. І якщо герой одного народу в очах іншого народу не є героєм, це є проблемою. Але не думаю, що у такій складній ситуації, в якій сьогодні є Україна, цю проблему швидко змогли би вирішити самі українці. Вирішення такого питання може прийти тільки у стані спокою і рівноваги. У час напруги такі популістичні чи демагогічні тенденції неможливо перебороти. Поляки повинні виявити терпіння і зрозуміти, що часи для України зараз дуже нелегкі, і треба зробити розрахунок з власною історією. Вважаю, що ані Бандера, ані Петлюра не є досконалими героями України. Мазепа міг би претендувати на місце героя, бо саме він шукав місця для України у Європі. Однак вірю, що у наших двох країнах живуть мудрі люди, інтелігентні, які зможуть знайти порозуміння. Нам вдалося свого часу примиритися з німцями, що було дуже важко. З Україною також знайдемо історичне порозуміння.

— На жаль, після таких заяв польських політиків складається враження, що Польща зі союзника може перетворитися на противника…

— Це перебільшення. Поляки симпатизують українцям. Якщо маєте на увазі провокації, що мали місце у Перемишлі, то не варто робити висновків. Хоча, я погоджуюся, те, що тоді робилося, було дуже негарно. Я також через такі речі завжди переживаю.

Кадр з фільму «Ефір». Зйомки відбувалися у музеї «Тюрма на Лонцького».

«Ваші школи досі дотримуються совєтського способу виховання»

— Що б ви нині порадили Україні?

— Найголовнішим, як на мене, є виховання. Ваші школи досі дотримуються совєтського способу виховання, що совєтська людина домінує над школою і університетом. Це гальмує розвиток країни. Треба негайно робити реформу освіти. Бачу такі речі у деталях і дрібницях. Це видно всюди, навіть у готелі, де живу. Попри те, що він гарно облаштований, тут все одно витає совєтський дух. Обслуговуючий персонал мислить і робить все так, як йому зручно, не дбає про клієнта. Це велика різниця ментальності. Звісно, треба створювати конкурентні умови. Бо без конкуренції нема розвитку. Українці прагнуть іншого життя. У нас кажуть: «Не будь таким козаком», що означає – не будь таким відважним і войовничим. Але це похвально, бо маємо той стереотип вільного козака, який є іншим від раба. Козак ніколи не буде рабом! На цьому українці мають будувати своє майбутнє. Мене росіяни часто запитують, чому переконую, що між Україною і Росією є велика різниця. Чим таким Україна відрізняється від Росії? Відповідаю: «Майданом! Тепер це зовсім інша країна».

— Ви – майже ровесник Другої світової війни. Якось ви розповідали, що після того, як потрапили під бомбардування, це переслідує вас усе життя…

— Я пережив не одне бомбардування. Виріс під бомбами. На мені це залишило величезний слід. Можливо, через це так часто знімаю фільми про смерть. Бачив смерть дитиною, потім сталінські зграї також залишили свій слід у моєму житті. У Польщі молодь не знає, що таке небезпека, що таке війна. На сході України гине багато молоді, бачу таблиці, на яких викарбувані імена загиблих, і чую плач їхніх матерів.

«Якби залишився в Італії, був би одним з менеджерів фірми «Зануссі»

— Після війни ви залишилися у Польщі, попри те, що вона була дуже бідною. А мали можливість виїхати до Італії і забезпечити собі безбідне життя. Що вплинуло на ваш вибір?

— Це був вибір моїх батьків. Пізніше вже і я зробив такий вибір. Після «оттєпєлі», коли дозволили виїжджати з Польщі, поїхав до Італії. Міг порівняти рівень життя в обох країнах. Коли приїжджав з бідної Польщі до кузенів-мільярдерів, не розумів, для чого їм стільки грошей. А вони не розуміли, як то можна бути таким бідним. Але є таке почуття любові до батьківщини. Мені подобається Америка та інші розвинуті країни. Однак всюди відчуваю, що це не моє рідне. Я там чужий. Люди, які там живуть, не пережили того, що пережив я. Натомість не почуваюся чужим ані в Угорщині, ані в Україні. Бо у цих країнах люди також багато чого пережили.

— Ви належите до клану Зануссі, яка славиться на увесь світ побутовою технікою.

— Фірма «Зануссі» перестала бути сімейною ще наприкінці 70-х років минулого століття. Тепер вона належить до «Електролюксу». Так, мені пропонували залишитися в Італії і обіцяли престижну роботу на фірмі і добрий заробіток. Але я повернувся додому. Іноді мені здавалося, що, можливо, треба було залишитися, але тепер переконаний, що вчинив тоді правильно. Якби залишився, був би одним з менеджерів фірми «Зануссі».

— Батьки не відмовляли вас, коли ви сказали, що хочете залишитися у Польщі і стати режисером?

— Я був єдиною дитиною у сім’ї. Мої батьки ніколи мене ні від чого не відмовляли. Давали мені право вибору. Батько хотів, щоб я став архітектором, оскільки наша родина походить з династії архітекторів – тато, дід, прадід… Спочатку я вивчав фізику і філософію. Батьки думали, що я сам зроблю свій вибір і знайду дорогу у житті. І я її знайшов.

— Зрозуміло, що відомі режисери добре заробляють. Пригадуєте, коли заробили свої перші гроші?

— Ой, то було так давно. Моя перша робота – екскурсовод. Знав тоді п’ять іноземних мов. Зараз розмовляю шістьма мовами. До речі, українську також розумію, але не наважуся розмовляти. Водив екскурсії Варшавою, попри те, що не був істориком. Давав собі раду. Навіть якщо чогось не знав, то вигадував. Це настільки схоже з режисерською роботою – вміти оживити камінь.

— Попри те, що ви вже пережили стільки весен, чудово виглядаєте. Як вам це вдається?

— Тут нема моєї заслуги. Це – гени і ласка Господня, що не маю проблем зі здоров’ям. Добігаю вісімдесятки, але почуваюся значно молодшим. Маю щастя, що можу читати лекції студентам не лише у Польщі, а й за кордоном. Бог дає мені сили знімати кіно. А ще я дуже люблю життя. І нікому у житті не бажаю зла. Моя мама колись казала: «Не випадає помирати здоровим. Здоров’я є не для того, щоб його вигулювати, як песика на прогулянці. Здоров’ям треба користуватися. Не треба сидіти на грошах, тільки треба їх пустити в обіг. Якщо маєш здоров’я, то роби щось. Бо якщо не будеш витрачати здоров’я, тоді для чого воно тобі?!». Моя мама була сувора і часто мене сварила. Якщо у мене болів зуб, не жаліла мене. Казала: «Це твої проблеми! Якщо будеш ходити до стоматолога, то зуби не будуть боліти». І я, щоб мене не боліли зуби, пильнував їх. Дякуючи мамі, маю всі свої зуби, незважаючи на поважний вік. Боюся мами й досі, хоча її вже нема, але вона з небес усе бачить.

«Маю десять собак, одна з  них – зірка серіалу»

— Ви любите життя, природу настільки, що тримаєте вдома дев’ять собак?

— Це неправда! Маю десять собак!

— Боже, а для чого так багато?

— На це питання у мене нема відповіді. Це не моя воля. Живу за три кілометри від Варшави, маю великий сад. Хіба мені шкода для них місця? Більшість з них не купував і мені їх ніхто не дарував. Самі знайшлися. Одного забрав з лісу  – хтось його там залишив. Ще кількох мені підкинули. Якось зателефонували з притулку і запитали, чи не взяв би я хворого собаку. Ну, як можу відмовити? Усі вони – довгожителі. Деякі з них мали би вже давно бути у засвітах, але й далі бігають у моєму саду.

— Хто їх доглядає?

— Ніхто. Це вони нас пильнують і охороняють. Їжу їм даємо спеціальну, тому ніхто не виварює їм жодних страв. Одна собака сама на себе заробляє. Маю стару сучку – зірку серіалу. Її часто запрошують у серіал. Прошу, щоб мені не давали жодних гонорарів на неї. То зі собакою привозять мішок корму.

— Чим займається ваша дружина?

— Вона – художниця. Попри те, що дуже талановита, зараз не малює. Хіба що на замовлення. От недавно малювала образи на канонізацію святих у Ватикані. Образ мав п’ять метрів висоти, тому для неї робили спеціальне риштування. А щоб побачити, що намалювала і чи все їй підходить, сідала на велосипед, щоб від’їхати якомога далі і побачити картину загалом. Дуже мені допомагає займатися людьми. Двері нашого дому – відчинені. Приймаю масу студентів. Вони живуть у нас. Дружина їх годує. І робить це понад 30 років! Має на це терпіння і сили. Вона з України, її предки закладали місто Вінницю.

Фото автора.

Редакція газети «Високий Замок» дякує генеральному директору кінофестивалю «Лемберг-Сінема-Фест» Любові-Теодозії Микитці за організацію інтерв’ю.