Оксана Білозір: «Я вже поза всяким «форматом», є частинкою української культури та історії»

Народна артистка України, народний депутат України трьох скликань, екс-міністр Міністерства культури і туризму – про обмін військовополонених, демографічну ситуацію в Україні, квоти на телебаченні.

В її житті тісно переплелися мистецтво і політика. Починала як солістка легендарного вокально-інструментального ансамблю «Ватра» Львівської філармонії. Переїхала до Києва – і кар’єра стрімко пішла вгору. Після закінчення дипломатичної академії при МЗС України стала дипломованим магістром зовнішньої політики і дипломатії, згодом – депутатом Верховної Ради України, міністром Міністерства культури і туризму. На останніх парламентських виборах була у списку Блоку Петра Порошенка (80 номер). Нардепом стала у травні 2016-го після того, як Юрій Луценко очолив Генпрокуратуру і склав депутатські повноваження.

Спільно з СБУ Оксані Білозір вдалося повернути на батьківську землю понад 300 полонених воїнів АТО з тимчасово окупованої території. Які проблеми виникають при обміні військовополонених? Чи може запровадження безвізу вплинути на масовий виїзд українців за кордон? Чи є мистецтво у вітчизняному шоу-бізнесі? Про це та інше – в інтерв’ю народної артистки України Оксани Білозір.

— Визволення військовополонених – одна з найболючіших проб­лем АТО. Як вдається ідентифікувати полонених?

— Зробити це найскладніше. За неофіційними даними, від трьохсот до шестисот воїнів АТО вважаються такими, що пропали безвісти. Це не значить, що вони загинули. Хтось втратив пам’ять, хтось – у рабстві, когось під дулом автомата змусили залишитися на окупованій території, інші – свідомо не називають своїх прізвищ та домашніх адрес, бо ворог погрожує розправитися з їхніми сім’ями.

Наразі ми ідентифікували понад сто полонених. Знаємо прізвища одних, позивні або непідтверджені перекази очевидців про інших. Допуску до ідентифікаційних даних не маємо. Таку місію виконує ОБСЄ, та навіть вона не завжди у змозі допомогти.

— Демографи стверджують: кількість українців, які виїхали за кордон, сягає 10 мільйонів осіб. Які наслідки це може мати для України?

— Світ мігрував, мігрує і буде мігрувати. Нічого страшного у цьому нема. Трудова міграція – світова проблема. Українці – частинка цієї проблеми. Україна не може заборонити людям виїжджати за кордон. Це порушення прав людини на працю, свободу пересування.

Демографи б’ють на сполох, бо світ змінюється. Адже живемо у відкритому світі. Нині не обов’язково їхати, наприклад, в Америку, щоб працювати на американську компанію. Фрілансери (ті, хто сам шукає собі проекти і працює одночасно на кілька фірм, зокрема іноземних. – В. Ш.) працюють вдома за комп’ютером і обслуговують міжнародні корпорації у цілому світі. Це треба прийняти і розвивати державні пріоритети, зокрема ІТ-парки (інноваційно-технологічні центри, які максимально забезпечують умови, сприятливі для науково-технічних інноваційних проектів).

 На сьогодні маємо вже п’яту трудову міграцію. У середині 1980-х, до речі, я виступила ініціатором створення Міжнародної громадської міграційно-еміграційної організації українців «Четверта хвиля», яка донині успішно працює.

— Чим вона корисна для українців за кордоном?

— Громадська організація українців об’єднує понад 50 громадських товариств у 23 країнах світу. Підтримку своїм співгромадянам за кордоном надає Всеукраїнська громадська організація «Українська взаємодопомога» (співорганізатор «Четвертої хвилі»), що працює з 2003 року. Тобто люди, які поїхали за кордон, не поривають зв’язків з Україною (з батьками, дітьми, родичами) і водночас вживаються в суспільне життя країни, в якій живуть, працюють чи навчаються.

— У 2005-му ви обіймали посаду міністра Міністерства культури і мистецтв. За вашою ініціативою його перейменували в Міністерство культури і туризму, а з 2010-го стало Міністерством культури.

— У Франції, наприклад, існує міністерство культури та інформації. «Культурний продукт» висвітлюють у засобах масової інформації, і це забезпечує єдиний культурно-інформаційний простір для суспільства. А в Україні і уряд, і міністерства, на жаль, працюють за старою системою. Наче боїмося трансформувати роботу за європейськими стандартами.

Я свідомо ініціювала перейменування Міністерства культури і мистецтв у Міністерство культури і туризму. Чому? Люди почали розробляти туристичні маршрути, відкривати власну справу. Відтак – створювалися робочі місця. Відновилося чимало призабутих народних мистецтв: гончарство, вишивка, ткацтво… Відродилися козацькі станиці. Мистецтво – храм, а туризм – дорога до нього. Україна – мекка для туризму. Навіть вій­на не зупиняє потік туристів з-за кордону.

У 2005-му Україна мала лише “виїзний” туризм (українці за туристичними путівками їздили відпочивати за кордон). Не було ні в’їзного туризму (іноземців – в Україну), ні внут­рішнього (подорожі українців у межах України). Для цього треба було в містах розвивати інфраструктуру, будувати готелі, розважальні комплекси… Необхідно було об’єднати два міністерства. Однак туризм – великий фінансовий бізнес, і їхні власники аж ніяк не прагнули стати партнерами української культури. «Туризм», на жаль, від’єднався.

У нас, до речі, ще існує зашкарубла структура – Комітет з питань ЗМІ та рекламного права. Його структуру важливо негайно змінити. Щоб це зробити, необхідні зміни до Конституції України: щоб за це проголосували мінімум 300 народних депутатів. Але Комітету з питань ЗМІ та рекламного права легше домовитись з десятьма-дванадцятьма представниками Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, аніж з цілим парламентом.

— До речі, коли ви обіймали посаду міністра, сталася загадкова історія з вашим отруєнням…

— Що це було за отруєння, не коментую. Майже рік пролежала в лікарні у важкому, напівпаралізованому стані. Вижила – і дякувати Богу. Отруїли за інноваційні підходи до розвитку держави. Адже прагнула виховати нову людину для нової країни. Міністерство культури разом з Міністерством освіти, наприклад, створило робочу групу, яка сприяла розвитку музичних, мистецьких шкіл. Але кому це було потрібно?! Нікому не треба було мислячої, всесторонньо розвинутої дитини, напоєної українським мистецтвом…

— Ви пережили ще один стрес. У зоні АТО, наскільки мені відомо, вас двічі намагалися викрасти…

— Так, намагалися… За мої волонтерські наміри. Це було пов’язано з допомогою та обміном військовополонених. Хіба мало волонтерів на війні викрадали?! Ми всі кидалися одне одному на допомогу, витягали з біди. Просто про інших волонтерів знає обмежене коло людей, а я – на видноті. Навіть капеланів викрадали, тортурам піддавали…

— Цього року Верховна Рада ухвалила закон, який запроваджує на телебаченні обов’язкові квоти на передачі, фільми українською мовою. Чи запрацює закон вповні?

— Запрацює, потрібен час. При цьому виникатимуть проблеми, бо телеканали – приватні. Останнім часом відповідні органи перевіряють документацію багатьох телеканалів (щодо оформлення приватизації, суми сплачених податків, придбання частот). Проте нема, на жаль, належного законодавчого поля, прийнятного для всіх, без винятку, телеканалів.

— Щодо українського шоу-бізнесу. У народі кажуть: шоу є, бізнес є, а ось мистецтва не видно…

— І мистецтво є. Тільки воно інше. У нас – чудова молодіжна україномовна музика. Мені також не все у ній подобається, не все сприймаю. Однак є багато цікавих молодих співаків, яких можна поставити на один рівень зі світовими музичними митцями. Оскільки прагнемо відкритого сучасного світу, повинні приймати його закони, йти в ногу зі світовими тенденціями, аби бути модерною українською державою.

— Оксана Білозір на сучасних музичних каналах «у форматі» чи не «в форматі»?

— Я вже поза всяким «форматом», є частинкою української культури та історії. Які музичні твори не запропонувала б, вони будуть актуальними, бо пропоную те, чим живе суспільство. В Україні достатньо артистів, які, як і я, тримають фундамент вітчизняного мистецтва. Молодь хай проторює свою творчу стежину.

— Чи важко вашим синам почуватися дітьми «зоряних батьків»?

— Різниця у віці Андрія та Ярослава – десять років. Обидва народилися вночі, в одну годину й одну й ту ж хвилину, як знак від Бога. Що означає бути дитиною відомих батьків, Андрійко відчув до свого народження. Тоді я була солісткою вокально-інструментального ансамблю «Ватра». Десь за два місяці до пологів у Шевченківському гаю знімали музичний фільм «Ватра» кличе на свято». За місяць до народження сина щодня впродовж місяця давала концерт (у вихідні – по два) на сцені Львівської філармонії. Пригадую, до сцени підійшов глядач і простягнув мені квіти. Я присіла, щоб взяти букет – а встати не можу. Допоміг хтось з ватрівчан. Ледь доспівала концерт, а в гримерній розплакалася від безсилля. Сказала, що не виступатиму, поки не народжу дитину. До шести років Андрій жив у дідуся і бабусі – Ігоревих батьків (колишнього чоловіка співачки, композитора Ігоря Білозіра. – В. Ш.) у Радехові. Андрій казав, що в нього дві мами: одна – вдома, друга – у телевізорі. Коли підріс, жартував: у всіх батьки були по буднях, а у нього – по святах. Ми постійно були на концертах, гастролях…

Ярослав каже: у нього, крім мами, тата і бабусі, є улюблений старший брат – Андрійко. Коли я стала народним депутатом, найщасливішим був Ярко, бо ввечері мама нарешті повертається додому…

Підлітками сини мріяли про сцену, не уявляли себе поза музикою, адже вона супроводжувала їх від народження. Однак діти обрали свій шлях. Андрій – випускник Інституту міжнародних відносин. У нього – власна справа, сім’я. Ярослав любить джаз, який часто слухає чоловік (Роман Недзельський – чоловік Оксани Білозір, генеральний директор палацу «Україна». – В. Ш.). Вчиться у Київському національному університеті імені Шевченка, мріє стати юристом.