«Зовні мало чим відрізняюся від руандійців. Та у світогляді між нами прірва»

Українець Жан Беленюк, якого визнали найкращим борцем світу, вперше побував на батьківщині свого батька.

Цей сезон Жан Беленюк провів у подорожах світом та знайомствах з непересічними людьми.
Цей сезон Жан Беленюк провів у подорожах світом та знайомствах з непересічними людьми.

На першості світу з боротьби у Парижі чемпіон світу (2015) та Європи (2014, 2016), віце-чемпіон Олімпіади у Ріо Жан Беленюк на килим не виходив. За подіями світової першості він спостерігав із трибун. І при цьому примудрився отримати новий титул: Об’єднаний світ боротьби (UWW) визнав українця найкращим борцем планети у категорії до 85 кг (за підсумками олімпійського 2016 року). Про те, чому сутички паризького чемпіонату видалися імітацією боротьби; про те, як улітку здійснив свою давню мрію – поїхати до Руанди і віднайти родичів батька; про «телепузика» в олімпійському басейні, а також про дивні руандійські традиції Жан Беленюк розповів в інтерв’ю «ВЗ».

— Чи не вперше за останні роки за перипетіями чемпіонату світу ви спостерігали з трибун. Чим запам’яталася планетарна першість?

— Мені категорично не сподобався турнір з греко-римської боротьби. Через зміну в правилах поєдинки «класиків» втратили видовищність. Раніше за пасивність борців ставили у партер, та цього сезону цей пункт скасували. Як наслідок, практично всі сутички проходили у стійці, багато з них завершувалися без результативних дій…. Після Парижа в UWW вирішили з наступного сезону повернутися до старих правил.

— У греко-римській боротьбі у нас не було жодної медалі. Це невезіння чи закономірність?

— В одних категоріях це було прикрим нефартом (у нас були три «бронзові» фінали, і всі три ми програли), в інших – логічним наслідком помилок, які не дозволили хлопцям посісти високі місця. Досвідчений Дмитро Тимченко і дебютанти чемпіонату Дмитро Цимбалюк та Микола Кучмій своєю боротьбою довели, що можуть сперечатися за нагороди, навіть найвищого рівня. Без медалей вони залишилися не останньою чергою завдяки «погляду суддів»: згідно з чинними цього сезону правилами у рівних сутичках переможця «на око» визначає арбітр. І таких сутичок, таких незрозумілих “чемпіонів” у Парижі не бракувало… Експеримент з правилами виявився провальним. Ще ніколи не було змагань без боротьби в партері. У дитинстві ми захоплювалися саме такою боротьбою, на «першому поверсі», росли на цих прийомах. Цього року у нас відібрали можливість красиво боротися, перетворивши спорт на штовханину, на імітацію боротьби. Кореєць Рю Хан Су став чемпіоном світу без жодної результативної дії!

— Після Олімпіади у Ріо минув рік. Скільки часу вам знадобилося, аби вирішити, чи варто продовжувати спортивну кар’єру?

— Прийняв рішення боротися далі відразу після олімпійського фіналу, коли став другим, а не першим. За цей рік я забув, відкинув ту Олімпіаду. Пішов далі, став жити новими враженнями, готуватися до нових перемог. До нової Олімпіади… Цей сезон у мене був відновлювальним, зате насиченим на події. Я вперше побував в Африці. Багато подорожував, тренувався у різних країнах, зустрічався з людьми, відвідував цікаві заходи. Оскільки мені не вдалося потрапити на чемпіонат світу (у фіналі чемпіонату України Жан поступився Олександру Шишману. –

О. С.), я допомагав другу тренуватися, – аби той на світовій першості проявив себе якнайкраще. Гадаю, наступного року виправимо ситуацію і привеземо медалі з чемпіонатів Європи та світу. Наприкінці місяця змагатимусь на чемпіонаті світу серед військовослужбовців. А після цього розпочну підготовку до наступного сезону. Бачу, збірна без мене не дає собі ради (сміється).

— Подорожуючи Африкою, ви відвідали батьківщину вашого тата, Руанду. Що знали про цю країну до початку мандрівки?

— Лише те, що «прославило» цю країну на весь світ, – руандійський конфлікт, геноцид і війну… Не пам’ятаю батька. Він поїхав на війну до Руанди, коли я ще не народився. Його дружина, моя мама, була вагітна, та він як військовозобов’язаний мусив їхати. Офіційно руандійський конфлікт тривав близько чотирьох місяців, з квітня по липень 1994-го. Та збройні сутички почалися за кілька років до початку геноциду й тривали багато років після його завершення. Тато загинув десь на початку 2000 років… До України він свого часу приїхав вчитися на військового льотчика. А з мамою познайомився на весіллі її подруги.

— Ви давно мріяли полетіти до Руанди…

— У мене було бажання віднайти родичів. А після Ігор у Ріо родичі, по суті, самі знайшли мене. Допоміг у цьому посол Руанди, який дізнався, що мій батько – руандієць.

Коли прилетів до Руанди, найбільше вразило, що там багато зброї. Практично всюди люди з автоматами, турнікети і пункти пропуску… Родичі зустріли мене по-руандійськи. Це означає, доволі буденно, без зайвої помпезності і святкувань. Зібралися у вузькому сімейному колі – і по тому. У мене виявилося чимало двоюрідних і троюрідних братів і сестер. Родичі нічого не знали про мої спортивні досягнення. Це бідна країна, і на левовій частці її території немає навіть примітивного телебачення. Руандійців не цікавлять чемпіони спортивних змагань. У них на порядку денному інше питання: що б знайти поїсти, і як дожити до наступного дня. Коли їм сказали, що я став віце-чемпіоном Олімпіади, мене поплескали по плечу, та навряд чи зрозуміли, що це означає. У Руанді немає жодного призера Олімпіад або чемпіонатів світу. На Іграх у Ріо Руанду презентувала делегація з чотирьох осіб. У плаванні у Бразилії виступав син міністра спорту. Той «телепузик» зростом близько метра сімдесят важить десь зо сто кілограмів! «Покупався» в олімпійському басейні й вилетів на першій стадії відбору…

— Які руандійські традиції справили на вас найбільше враження?

— За два тижні встиг уздовж і впоперек об’їздити всю Руанду. Це невеличка країна, площа менша за Київську область. Мені пощастило побувати в Національному парку Акаджера, що на сході країни. Це територія недоторканної природи, де живуть дикі тварини. Враження від зустрічі з крокодилами, бегемотами, левами та іншими тваринами залишаться на все життя. Вони ходили довкола, розглядаючи нашу машину, гуляли на волі і нічого не боялися.

Я дивувався там на кожному кроці. У них усе інше, відмінне від нашого. Не все мені припало до душі. За їхніми традиціями, важкі речі тягають жінки. Коли я ступив на руандійську землю з трапа літака, дружина мого дядька намагалася вирвати в мене важкезну валізу. Я не хотів, аби вона несла мою сумку. Та дядько наполягав: «У нас так прийнято, що жінка несе все важке». Я віджартовувався, що нічого не знаю про такі традиції. На щастя, до машини йти було не так далеко, і я зумів «відбити» сумку (сміється).

 Спілкуватися заважав мовний бар’єр: я не надто добре володію англійською (на відміну від моїх африканських родичів, які говорять англійською, французькою та мовою кіньяруанда, це офіційні мови Руанди). Місцеві діти, побачивши, що приїхав іноземець, бігають за ним, випрошуючи гроші… Це найбідніша країна з усіх, які мені доводилося бачити. Мало хто там може дозволити собі м’ясо – за руандійськими мірками це розкіш. І зарплата у них рідко коли перевищує 20−30 доларів на місяць… Важко порівнювати руандійців із українцями. Ми наче з різних планет. Мені місцеві видалися не надто приязними та відкритими. Я не почувався там своїм. Навпаки, саме протягом тих двох тижнів чітко відчував себе українцем. Зрозумів, що батьківщина – це та країна, де ти виріс, чиї традиції тебе сформували. Зовні я мало чим відрізняюся від руандійців. Та у ментальності й світогляді між нами прірва… Зараз трішки сумую за своїм дядьком Тео: сподобався він мені. Такий кумедний. Ми таки знайшли спільну мову.

— Що привезли додому на згадку про Руанду?

— Всього потрошку, але так багато! Їхав з перевантаженням у десять кілограмів і через це сварився з прикордонниками, які не хотіли мене пропускати. Та зрештою ми зійшлися на тому, що я несу африканську культуру в Україну, і це позитивно вплине на відносини між нашими країнами. І мене пропустили. Я віз подарунки рідним і друзям: шкатулки та різні вироби з чорного дерева, а також каву. Руандійська кава не розкручена, та нічим не гірша за відомі на весь світ сорти. Усі поціновувачі кави, яким дістався цей подарунок, були вкрай задоволені.

Фото з архіву Жана Беленюка.