Богдан БОНДАРЕНКО: «Уже здійняв руки вгору, а потім краєм ока побачив, як падає планка...»

На висоті 2,32 м планка, яка, здавалося, стояла так упевнено, раптом захиталася і зісковзнула. І замість “срібла”, яке могло би стати гідною винагородою за постійну боротьбу з травмами, Богдану Бондаренку дісталося дев’яте місце. В інтерв’ю “ВЗ” чемпіон світу-2013 і бронзовий призер Олімпіади-2016 у Ріо-де-Жанейро розповів про примхи спортивної Фортуни; пригадав інші змагання у Лондоні, Ігри-2012, які стали найбільшим стимулом його подальших перемог; а також переконав, чому батько-тренер кращий просто за тренера.

- На висоті 2,32 м, яка могла принести вам «срібло», у вас були дві хороші спроби. Чого забракло для успіху?

- Настрибаності, тренованості. Якби ми цього сезону змагалися більше, результат був би іншим. Відчутно не вистачало технічної складової. Зазвичай «висотники» бодай двічі на тиждень відпрацьовують стрибкові тренування. Нам же від таких і в попередні сезони довелося відмовитися взагалі: травми не дозволяють. Технічні моменти в останні роки відпрацьовували на змаганнях. Та цього сезону через травми у нас і змагань толком не було: замість звичних шести-семи турнірів, які передують основному старту, я змагався лишень на трьох.

Травма стопи у мене хронічна, заважає стрибати на повну ще десь з 2005 року. У 2010-му її прооперували, і мені стало трішки легше. Та ненадовго. Через два роки стопа знову стала нагадувати про себе, травма періодично загострювалася. Цього сезону загострення було найбільш відчутне. Ми ще не вирішили, що з цим робитимемо. Хотілося б обійтися без повторної операції. Та думки фахівців, з якими консультувалися, розходяться. Одні наполягають на операції. Інші кажуть, що можна вирішити цю проблему завдяки спеціальним вправам. Треті запевняють, що взагалі настав час прощатися зі спортом.

- У топових атлетів з усього світу у подібні критичні моменти є своєрідна паличка-виручалочка — лікар мюнхенської «Баварії» та національної збірної Німеччини з футболу Ганс-Вільгельм Мюллер. Він поставив на ноги не одного легкоатлета (серед них і короля спринту Усейна Болта)…

- За два тижні до чемпіонату світу я поїхав до Німеччини на консультацію до Мюллера. Пройшов тижневий курс лікування. І ще тиждень мене обстежували. Після чого запевнили: «Нічого страшного. Стрибай у свою висоту, все буде добре». Та прогнози не завжди здійснюються. Водночас не можу нарікати, адже не знаю, що сталося б, якби не було цього лікування. До Мюллера я приїхав у ще гіршому стані. Після лікування в його клініці мені направду стало краще.

- Чотири роки тому у Москві ви теж змагалися зі страшними травмами і, попри те, стали чемпіоном світу. Як гадаєте: те, що сталося у Лондоні, — це радше нещасний випадок чи закономірність?

- Так, перемога у Москві з рекордом чемпіонатів світу була дивовижною. У секторі трапляються різні дива. От у Ріо з гайморитом я став бронзовим призером. Це величезне везіння. Там, у Бразилії, я залишив усі свої сили. І цьогорічні невдачі, не в останню чергу, пов’язані саме з цим. У тому стані виступати було протипоказано. Я стрибав на антибіотиках і знеболювальних. А після Ігор кілька місяців відновлювався, проходив безмежну кількість неприємних медичних процедур. Як наслідок, готуватися до сезону почав не у листопаді, а лишень у січні. Операції не дозволили зробити це раніше.

Два роки тому на чемпіонаті світу у Пекіні я також змагався з серйозною травмою, яку так і не зміг подолати. Два місяці до того старту взагалі не виходив у сектор. Фізичний стан був настільки ніяким… Та мені вдалося вибороти медаль, «срібло». Цього разу дива не сталося. Тривалий час я балансую на лезі бритви, ходжу на вістрі спортивної удачі. У Лондоні вона була не на моєму боці. Я був добре готовим фізично і морально налаштований стрибати високо. Тим паче, висота 2,32 м не є проблемною для мене. Після третьої спроби я навіть підняв руки угору: був переконаний, що вона мені підкорилася. В ейфорії навіть не відчув, що десь зачепив планку. Почав виявляти радість і краєм ока побачив, як падає планка…

- Ви є яскравим підтвердженням медичної теорії, що до спортсмена, який перебуває на піку форми, чіпляються усі можливі хвороби і травми. Що ви робите, аби уникнути цього?

- Не намагаюся обмежити контакти, не приймаю імуно­стимуляторів. Просто не їм морозива і не ходжу вулицями без шапки. Єдиним винятком з цих простеньких правил став лондонський чемпіонат. Через епідемію хвороби, що передається шляхом контакту, доводилося постійно, після кожного рукопотискання, мити руки.

- На якій стадії стрибка можете відчути, вдалою виявиться спроба чи ні?

- У момент відштовхування зазвичай стає зрозуміло, «потрапив» ти у стрибок чи ні. Якщо вдається вчасно виконати потрібні рухи, приходить відчуття польоту. Чи вдалося мені за роки тренувань знайти оптимальну техніку? Мабуть, ні. Усе тому, що останні чотири-п’ять років не вдається проводити технічні тренування. Тож моя техніка напрацьовується в тренувальному режимі. А ці речі несумісні. На змаганнях атлет викладається, прагнучи показати свій максимум. Там уже не до технічних нюансів.

- Завдяки чому тоді так високо стрибаєте і так часто перемагаєте?

- Я сам дивуюся (сміється). Мабуть, найголовніше — це бажання. Ну і фізичні дані, які дісталися мені від природи. Я схильний саме до цього виду діяльності. Хоча у стрибковий сектор потрапив не відразу. Спочатку пробував займатися плаванням, хоча у мене це не надто виходило. Потім були народні танці. І в якийсь період навіть скрипка. А потім у моє життя всерйоз і надовго прийшли стрибки. Те, що це моє, я зрозумів після своїх перших міжнародних змагань. Це було у 2005-му, на Європейському фестивалі в італійському Леньяно. Усе літо я провів у тренуваннях, і на тому турнірі став другим. Тоді навіть уявити не міг, що це захоплення стане справою всього мого життя. Та саме у Леньяно усім серцем відчув, що без стрибків життя вже буде неповноцінним.

А остаточним вектором, який вказав мені напрямок життєвого шляху, стала Олімпіада-2012 у Лондоні. Тоді я став сьомим з третім результатом (бронзовому призеру і усім, хто випередив мене на тих Іграх, поступився лише за кількістю спроб) і зрозумів, що можу боротися з найкращими на планеті. Раніше тих своїх суперників бачив тільки по телевізору. А в Лондоні ось вони, поряд, і я можу конкурувати з ними. І олімпійська медаль насправді виявилася такою близькою!

- Ви запитували себе: якби не стрибки, де б ще ви могли досягти успіху у житті?

- У мене, мабуть, немає якихось інших особливих талантів. Для ігрових видів спорту я координаційно непридатний. Естрада і сцена — також не моє. Не люблю фотографуватися. Танці та скрипка — це взагалі мамина ідея. Вона сама танцювала і вирішила, що цим займатимусь і я (сміється). Та мені це відверто не подобалося. Я був високий, і мені призначили займатися зі старшою групою. А я за ними не встигав. Це було важко і нецікаво. І одного дня я сказав: «Досить! Давайте щось інше». І пішов на легку атлетику. Щасливий, що зумів знайти своє призначення.

- Хто із суперників справив на вас найбільше враження? І чи потрібні у спорті кумири взагалі?

- Це був радше не суперник, а стрибун попереднього покоління. Я дивився стрибки Стефана Хольма на 2,40 м і дивувався: як такий невисокий на зріст атлет може так високо стрибати! Мене це шокувало, за усією логікою речей здавалося нереальним... Кумир у спорті повинен бути обов’язково. Молодь мусить бачити приклади і тягнутися за найсильнішими. Єдина ремарка: цей приклад для наслідування повинен бути правильним, таким, що не підірве у тобі віру. Коли починаєш дізнаватися більше, нерідко приходить розчарування: кумир виявляється звичайним, зі своїм набором слабкостей... У мене не було подібних розчарувань. Стефан виявився правильним прикладом. Я навіть застав його у секторі: мені пощастило стрибати разом з ним на одному чи двох стартах. А цього року бачив його на зборі в Формії. Ми спілкувалися, і це було приємно.

- Коли тренером є батько, чого у цій співпраці більше — плюсів чи мінусів?

- Гадаю, плюсів усе ж більше, адже ми йдемо до своєї мети. І тато-тренер ніколи не порадить чогось поганого, неприйнятного. Я не просто учень, який потренувався, завершив кар’єру і щезнув із його подальшого життя. Син до кінця залишатиметься поруч. І нам разом після спорту потрібно буде «лікувати» усі мої проблеми. Батько не витискатиме всі соки. В аспекті, коли тренер зацікавлений у твоїй подальшій долі, у твоєму здоров’ї на довгі роки, батько — це найкращий варіант. А мінус — це те, що завжди і постійно доводиться бути тільки удвох: удома, на зборах, працювати в тісному контакті по два тренування на день. Коли поруч немає більше нікого, коли спілкування зводиться до однієї людини, з якою щоразу вирішуєш ті самі питання, це направду важко.

Фото з архіву Богдана Бондаренка.