«Колись на телебаченні був бум на танці, потім – на вокальні шоу. А політичні ток-шоу є завжди, і вони нікуди не зникають»

У серпні минулого року новим ведучим ток-шоу “Свобода слова” на телеканалі ICTV став уродженець Коломиї Вадим Карп’як. І відтоді щопонеділка говорить з політиками про політику.  Незабаром “Свобода слова” розпочне новий сезон. Яким він буде? Про це ведучий програми розповів журналісту “ВЗ”.

- Вадиме, уже рік ведете програму «Свобода слова». Як ви змінились за цей час?

- Мабуть, став більш виваженим. Необхідність модерувати, а не самому вести дискусію, потребує інших навиків, які я й намагався в собі розвивати. Тепер став уважнішим до того, що чую, і до тих, кого слухаю. Маю більше розуміння того, як модерується дискусія, а не як самому брати в ній участь. Раніше моя робота полягала у тому, що я виступав як сторона  дискусії, а тут я рефері. Моє завдання у тому, щоб поставити запитання і потім відібрати експертів, які будуть ставити наступні питання, таким чином, щоб це було цікаво телеглядачам. Досвід модерування, а не ведення дискусії — ось те, що я набув за минулий рік.

- Що змінилось у програмі?

- Програма змінюється разом із політичною ситуацією в країні. Вони не можуть існувати окремо чи перпендикулярно. Програма стає більш різкою, як і політична ситуація, коли вона загострюється. Це позначається на динаміці програми, на тому, що і як кажуть гості. Тобто ця нервозність, яка присутня в політикумі, передається  у виступах  політиків і темах.

- Як ведучому прямого ефіру доводиться боротися зі своїми емоціями?

- Звісно, реагую мімікою, я - жива людина. У моєму випадку постійно потрібно тримати це під контролем. Я ніколи не знаю, в який момент мене показує камера. Я не знаю, яку камеру вибере режисер, потрапить моя емоція в кадр чи ні.  З одного боку, в деяких випадках мене це захищає, коли глядач не бачить тих чи інших емоцій. З іншого — у цей час може відбуватися щось важливе, і емоція якраз потрібна. Тому намагаюсь реагувати відповідно. Стараюсь бути природним, це найбільш правильний шлях у будь-які моменти.

 - Кого, на ваш погляд, можна назвати найпопулярнішим серед простого народу політиком?

- Не берусь відповідати на це запитання, тому що навіть соціологія помиляється. Останнім часом з’явився такий політологічний тренд, мовляв, зростають рейтинги Рабиновича. Але я приїжджаю в село, спілкуюсь з людьми, запитую: «Як вам Рабинович?». Вони не знають, хто це. Тобто те, що ми собі уявляємо в Києві зі студії телевізійного політичного ток-шоу, не завжди збігається з тим, що є насправді. І те, що може здаватись істиною в Києві, вже в Косівському районі виглядає зовсім інакше, тому що там просто не знають, хто такий Рабинович. Я дуже люблю таке спілкування і не уникаю його. Але проблема така ж, як і в Києві, — з більшим зацікавленням люди обговорюють події в Києві, ніж у своїй міській чи районній раді. Це мене дивує.

- Наскільки взагалі в Україні зараз популярний формат політичних ток-шоу?

- Політичне ток-шоу — така ж необхідність на телебаченні, як і новини. Колись на телебаченні був бум на танці, потім - на вокальні шоу; ось тут ми можемо говорити про популярність у класичному вигляді. А політичні ток-шоу є завжди, і вони нікуди не зникають. Якщо в країні час серйозних змін, у який ми зараз і живемо, — люди цікавляться тим, що відбувається, і потребують, щоб їм пояснювали. Тобто політики повинні розповідати свою позицію, аргументувати її, обґрунтовувати.

У нас немає новинних каналів, які цікавляться тільки економікою або бізнесом, або тих, які займаються тільки новинами культури. У світі це все є. А у нас всі новинні канали зайняті політично-соціальною тематикою. Тому що зараз люди цього хочуть. З часом, думаю, це все відпаде, і канали теж сегментують. Але політичні ток-шоу на каналах завжди будуть, тому що це один із майданчиків, де політики можуть комунікувати між собою і спілкуватися з громадянами.

- Наскільки важко запрошувати гостей? Чому іноді глядачі бачать на екранах одні і ті ж обличчя?

- У «Свободу слова» стараємось запрошувати людей, слово яких щось важить. Не просто людину, яка є експертом чи народним депутатом. А тих, які відповідають за ухвалення рішень, і чиє слово цінується значно більше, ніж просто приватна думка. Стосовно того, чи важко запрошувати: запрошення на політичне ток-шоу людини — це завжди компроміс між тим, що хочемо, і що можемо. Буває так: є якась тема, яку ми хотіли б висвітлити, але не можемо отримати спікерів, тобто гостей, які будуть професійно про це говорити. Або їх немає в країні зараз, або спікери не хочуть приходити, а у нас немає важелів їх затягнути. Буває, що люди дуже хочуть прийти на політичне ток-шоу і розповісти, що думають, але нам їхня позиція конкретно в цей понеділок буде не цікава, бо вони спеціалісти в одній темі, а ми зараз готові обговорювати іншу.  

- Політики часто використовують політичні програми як майданчик для свого піару. Як вдається вам цього уникнути і скерувати їхні виступи в потрібне для програми русло?

- Для того, щоб людина уникала винятково свого піару, треба просто дотримуватись стандартів журналістики. Як мінімум, треба кликати дві сторони, які дивляться на цю проблему по-різному. Тоді тут уже завдання ведучого — дати висловитися людині з іншою позицією. І ця позиція якраз альтернативна, вона й буде запорукою того, що це не програма політичного піару, а політичне ток-шоу, де люди висловлюють різні думки на одну тематику. Плюс ми запрошуємо експертів, які розуміються на темі обговорення. Вони можуть збивати цей рекламний настрій, до якого, і це не секрет, вдаються політики.  

- На екрані у вас строгий образ. А у звичайному житті дозволяєте собі розслабитись?

- Мені часто кажуть, що я строгий, тож, очевидно, мій образ відповідає формату програми. Я справді більш стриманий, це такий психотип, нічого не вдієш. Я не тусівник, який ходить по клубах. Ось у кіно ми ходимо, тому що вдома (ми живемо в Бучі) у нас немає такого кінотеатру, як у Києві.

- Дружина дивиться ваші ефіри? Вона вас частіше хвалить чи сварить?

- Після ефіру я приїжджаю додому годині о другій ночі, дружина вже спить. А у вівторок за ранковою кавою обмінюємось враженнями. Я ділюся своїми, дружина каже свої зауваження, оскільки вона телевізійний продюсер, має свій погляд на ці речі. Вона дивиться на все з зовнішнього боку, а я з внутрішнього. Іноді прислухаюсь до того, що вона говорить. А іноді маю довгий список того, чому не може бути так, як вона хоче. Вона не сварить, а робить конструктивні зауваження. Ну що хвалити? Вона і так знає, що я хороший, інакше не стала б моєю дружиною. Ми партнери не тільки в сім’ї, а й у роботі. Вона робить зауваження, а моє право — прийняти чи проігнорувати.

- А діти розуміють, що їхній тато — телеведучий?

- У нас вдома немає телевізора. Це наша принципова позиція, і вона пов’язана саме з дітьми. Коли ми приїжджаємо, приміром, до моїх батьків, я бачу, як діти «залипають» на цей телевізор. Мультики дивляться через Інтернет, у комп’ютері. Вони знають, що тато телеведучий, записи програм в Інтернеті вони теж бачили, але поки що не зіставляють цей момент із тим, що мене впізнають на вулицях, не пов’язують ці речі між собою. Тому, коли ми йдемо, а до мене хтось підходить із запитанням, вони зазвичай потім запитують: «А що хотів цей дядя?». Діти не цікавляться тим, звідки він мене знає, поки що це поза їхнім розумінням. Професію телеведучого вони сприймають як одну з багатьох — як продавець чи водій автобуса. Набагато складніше пояснити, чим займається мама-продюсер.

- У вас із дружиною збігаються погляди на виховання дітей? Хто з вас суворіший?

- Знаєте, є такий жарт: Господь дав дитині двох батьків, бо якщо перший захоче вбити дитину, то другий його зупинить (сміється. - Г. Я.). Швидше, я суворіший. Я ж тато, тому частіше ставлю їм більш суворі вимоги. А Таня зупиняє мене. Але іноді буває навпаки, я стаю на їхній бік і пояснюю дружині, що вони ще маленькі діти, не можна про це забувати.

Фото телеканалу ICTV.