Віктор МОРОЗОВ: «Якби зустрівся з Джоан Роулінґ, сказав би: «Не будьте такі гонорові»

Відомий перекладач, співак, музикант, композитор – про галицькі «солоні» слівця бразильського письменника Пауло Коельо, жіночий гонор авторки книг про Гаррі Поттера Джоан Роулінґ, «слабкі місця» партійних бюрократів.

Молодь знає Віктора Морозова насамперед як перекладача всесвітньо відомого бестселера американської письменниці Джоан Роулінґ про Гаррі Поттера; середньому і старшому поколінню більш відомий як засновник і соліст легендарних ансамблів «Арніка», «Ватра», «Смерічка», художнього керівника театру-студії «Не журись!», під час концертів якого за Союзу звучала сатира на радянську владу. З концертами об’їздив півсвіту, зокрема такі екзотичні країни, як Лаос, Індія, Парагвай. На початку 2000-х митець виїхав до Америки, та в душі і для своїх прихильників залишається галичанином. Як артисти залагоджували конфлікти в кабінетах партійних керівників? Які труднощі виникали під час перекладу «Гаррі Поттера»? Чому Пауло Коельо жартома називають «галицьким батяром»? Про це — в ексклюзивному інтерв’ю Віктора Морозова.

— Пане Вікторе, діти і молодь зачитуються бестселером «Гаррі Поттер». Переклад якої книги із семи дався вам найважче?

— У цілому перекладалося легко, невимушено. Працювати доводилося днями й ночами, особливо над останніми чотирма товстезними томами. З Малковичем поставили собі мету: видати українські переклади раніше від російських. Відтак – щодня (без вихідних) упродовж півтора-двох місяців (стільки тривала робота над перекладом четвертого-сьомого томів бестселера) я вставав о шостій ранку, лягав о третій ночі.

Труднощі виникали під час перекладу заплутаних і втаємничених загадок, ще й віршованих. Або, наприклад, в першому томі з’являється Mirror of Erised («Дзеркало бажання»), де слово «бажання» в оригіналі написане назадгузь. Дивлюсь, українською звучить якось по-жаб’ячому: «яннажаб». Оскільки в романі у магічному дзеркалі людина бачить «сокровенні бажання власного серця», вирішив дати милозвучнішу назву «Дзеркало Яцрес» («Дзеркало серця»).

— У соціальних мережах ви подружилися з перекладачами «Гаррі Поттера» з різних країн світу. З якими проблемами перекладу вони зіткнулися?

— Найбільшою проблемою була назва останньої, сьомої книги Поттеріани – Harry Potter and the Deathly Hallows. Як перекласти те злощасне Hallows, яке має багато різних значень англійською?! Назва книги була оприлюднена без жодних пояснень за місяць-два до виходу у світ англійського оригіналу. Видавці всього світу вимагали від своїх перекладачів назву книги з метою реклами. Авторка бестселера мовчала як риба, не озивалася на жодне наше благання. Дехто припускався курйозних «проколів». Скажімо, росіяни переклали «Гарри Поттер и роковые мощи». Згодом з’ясувалося: це не відповідало змісту твору, і росіяни змушені були змінити назву.

Мені вдалося інтуїтивно відчути найближчу до задуму авторки назву: «Смертельні реліквії». Буквально за кілька днів до виходу у світ оригіналу Джоан Роулінґ зволила дати підказку перекладачам. Запропонувала альтернативний варіант назви: Harry Potter and the Relics of Death («Гаррі Поттер і смертельні реліквії»).

— З Джоан Роулінґ знайомі?

— На жаль, ні мені, ні іншим перекладачам, попри всі наші намагання й потуги, не вдалося переконати письменницю зустрітися з нами або бодай поспілкуватися в соціальних мережах і відповісти на питання щодо труднощів перекладу.

Якби сталося чудо і пощастило б зустрітися з нею, запитав би: «Шановна пані Ро, ну чому ви не така «тусовщиця» як Пауло Коельо? Чому все сидите і пишете?! Відірвіться бодай на хвильку, давайте сходимо на каву з коньячком, посидимо, полялякаємо. Ми ж бо робимо рекламу вам по цілому світу, озвучуємо ваші фантазії різними мовами, робимо з дітлахів поттероманів і поттероманок. Ну згляньтесь на нас хоч раз, не будьте такі гонорові…».

— Пауло Коельо простіший у спілкуванні?

— Зовсім інший. У 2002-му в Україні вийшли перші книжки Коельо у моєму перекладі. Дізнався, що він приїжджає на книжковий ярмарок у Москву, і поїхав туди разом з дружиною. Мав надію бодай отримати авторський автограф на перекладеній мною книжці. З Коельо «випадково» поселилися в одному готелі. У вестибюлі розгубився і не наважився до нього підійти. А на вечірці, присвяченій виходу у світ його нового роману, представився Моніці Антунеш (літературному агенту Коельо) як перекладач його творів, бо Коельо тісно оточила місцева літературна та навкололітературна богема. Моніка до нього підійшла. Раптом Пауло залишає усіх своїх шанувальників, підходить до мене і вигукує «О, Віктор!» — і обіймає, наче старого приятеля, на очах в ошелешеної московської «тусовки». У такому жесті, мабуть, проявилася його широка бразильська натура.

Наступного дня ми обідали разом у готелі. Пауло казав, що мріє побувати в Україні. Народився, до речі, 24 серпня — в День її Незалежності. Мрія здійснилася через два роки. Його, як почесного гостя, запросили на Львівський форум видавців.

— Це тоді Коельо на забаві у Брюховичах (неподалік Львова) «Танець з хустинкою» витанцьовував?

— (Усміхається). Ввечері Кое­льо запросили на урочисте відкриття Форуму у Львівську оперу. Сидів у залі поруч з Іваном Малковичем. Відчувалося, Пауло не надто великий шанувальник офіціозних заходів, бо невдовзі, занудившись, спитав у Малковича, чи можна знайти якусь цікавішу забаву. Малкович набрав мій номер (в цей час я грав на концерті). Порадив махнути у Брюховичі в «Колибу», пообіцявши потім долучитися. І вони непомітно чкурнули з Опери. Коли організатори Форуму величаво проголосили: «Запрошуємо на сцену дорогого гостя Пауло Коельо!», на сцену ніхто не вийшов, бо «батяр» Коельо в цей час виціловував чергову молодичку, котра поклала йому під ноги хустинку…

— Всесвітньо відомого письменника галичани впізнали?

— Звичайно. І це неабияк його втішило. Коли приїхали у «Колибу», там святкували чиїсь уродини і запросили Коельо до «танцю з хустинкою». Був захоплений, особливо, коли йому «в танці» припадало цілуватися з дівчатами. Потім Пауло підійшов до мікрофона і заспівав приємним баритоном бразильську босанову, а я під гітару почав йому акомпанувати. Усі визнали: у нас гарний дует, і варто вирушити на спільні гастролі.

Коельо був зачарований вечором. Зізнався, що в такому безпосередньому спілкуванні з простими людьми найкраще пізнав і полюбив Україну.

— Правда, що ви навчили його сороміцьких галицьких слів?

— Для остаточного «кайфу» Пауло забаглося вивчити кілька «солоних» автентичних словечок. Португальською «крива» читається curva, ну а «мама» на всіх мовах світу буде «мама». Тож Коельо скрізь зі смаком повторював «О, курва мама, курва мама», припускаючи, мабуть, що йдеться про якусь криву маму, а не про те, що ви могли подумати…

— Маєте паспорт № 1 «галицького батяра». Чи можна Пауло Коельо теж назвати «батяром» португальського походження?

— Він справжній «батяр»…

— У 1988-му ви стали мистецьким керівником театру-студії «Не журись!». Зі сцени звучала сатира на радянську владу. Чиновники-комуністи «на килим» не викликали?

— Ще б пак! Постійно. «Віддувався» за всіх директор театру «Не журись!», автор і виконавець гуморесок Остап Федоришин. Добре знав «слабкі місця» партійних бюрократів і вмів знайти до кожного «індивідуальний» підхід — найчастіше, через пляшчину…

У ті часи всі програми, пісні, афіші затверджувалися у цензора. Цензором був старий офіцер-розвідник Іван  Любащенко, котрий мав слабкість до оковитої. Серйозну розмову з ним Остап починав після кількох гранчаків горілочки.

Проблеми виникли з програмою «Повіяв вітер степовий» (під час прем’єри у 1989-му на сцені Львівської філармонії ми вперше заспівали «Ще не вмерла України…»). Програма складалася із заборонених стрілецьких пісень. Влодко Кауфман на концертній афіші ще й завуальований тризуб зобразив.

Коли Федоришин підсунув ту афішу  вже «тепленькому» Любащенку, той зиркнув досвідченим оком розвідника і сказав: «Что, Остап, думаешь, не вижу, что вы тут нарисовали? А, пошли они все!..». І поставив свій підпис під цензорським дозволом. Пізніше зізнався, що в нього — кримськотатарське коріння. Любащенко міг негативно висловитися про владу. Це доводило: система зігнила зсередини, і її служаки це розуміли…

— З дружиною Мотрею, американкою українського походження, донечками-двійнятами зараз живете у США…  

— Мотрина діяльність пов’язана з міжнародним бізнесом. Працює старшим менеджером у Міжнародній фінансовій корпорації. Донькам Зірці і Квітці — 11 років. Різні і за характером, і за зовнішністю: одна кучерява, у другої –  пряме волосся. Захоплюються спортом, музикою. На нашу з Мотрею втіху, за добру науку отримують у школі так звані «директорські» нагороди.

Справжні «поттероманки». Прочитали бестселер англійською. Люблять слухати, коли читаю їм «Гаррі Поттера» українською. Слухають так уважно, що трапляються оказії. Дівчатка помітили такі помилки і невідповідності перекладу, яких не помітив ні я, ані численні редактори, ані коректори. В переклад доводилося вносити зміни, щоб наступні наклади виходили у світ без помилок.

— До діаспори навідуєтесь?

— Постійно перебуваю в їхньому колі, виступаю в діаспорі США та Канади (там велика родина дружини). Українська діаспора збільшується. Відколи я в Америці, прибуло чимало емігрантів…

— Є сім’ї, в яких не вчать дітей української?

— Батьки стикаються з проблемою асиміляції, адже перебування дітей в англомовному оточенні не допомагає їхній «українізації». З ровесниками переважно спілкуються англійською. Це додає батькам клопоту.  Моя дружина, наприклад, попри те, що народилася в Торонто, до п’яти років не вміла розмовляти англійською. Батьки свідомо оберігали її від завчасної асиміляції, і це дало чудові плоди. Мотря прекрасно володіє англійською та українською. Скористалися з дружиною цим досвідом: наші діти до п’яти років не знали жодного англійського слова (наша сім’я тоді мешкала в Києві). Зараз вдома спілкуємося лише українською.

Маю двох старших доньок. Мар’яна Садовська – всесвітньо відома співачка, композитор; Інна Морозова – науковий співробітник, бібліограф Львівської наукової бібліотеки імені Стефаника.

— Що хотіли б розповісти без запитання?

— Кумедну історію, пов’язану із Софією Ротару. Було це років 30 тому. Я приїхав до Києва, аби на прохання співачки у студії звукозапису записати свою пісню «Спитай». Увечері не встиг на поїзд до Львова. Софія та її чоловік, нині покійний Толя Євдокименко, з яким був добре знайомий, запропонували переночувати в їхньому номері-люкс у готелі «Україна». Замовили в номер вечерю. Раптом Толя виймає із шафи величенький бутель… самогонки. Виявилося, це була самогонка з рідного села Софії, Маршинців, якій надавала перевагу перед будь-якими іншими напоями. Ставить на стіл чималенькі гранчаки і наливає могорич по самісінькі вінця.

Не знав, як поводитися у присутності славетної співачки, тож делікатно відпив ковточок пекучої, як вогонь, але чистої, як сльоза, самогонки. Дивлюсь, а  Софія вправним жестом підносить до уст гранчак і випиває… до дна. Зрозуміло, не міг не повторити цього жесту… Під час милої розмови ми втрьох перехилили по гранчаку ще і ще… Відчуваю, мої ноги підкошуються… А дивлячись на Софію, можна було подумати, що вона пила не самогонку, а воду. Яка життєва сила і яка енергетика!