Юрій Думанський: «Студенти розуміють, що не можна легковажити у навчанні, коли неподалік війна...»

Цей вищий навчальний заклад до війни мав найвищий рейтинг серед 18-ти медичних університетів України. Зараз він дислокується у трьох містах — Краматорську, Слов’янську і Кропивницькому. Коли ректор Донецького національного медичного університету Юрій Думанський наважився на такий крок, багатьом колегам це здавалося мало не авантюрою. Мовляв, нереально створити вищий навчальний заклад на рівному місці, без матеріально-технічної бази.

— У жовтні 2014 року, — згадує ректор, — зі мною з Донецька виїхали до Краматорська шестеро працівників — чотири викладачі, один бухгалтер і один господарський працівник. Єдине «майно», що мали зі собою, — паспорти і трудові книжки. Перед цим чимало молодих професорів, доцентів, проукраїнськи налаштованих, роз’їхалися по різних медичних навчальних закладах України, і їх там з радістю прийняли. Раніше наш університет носив ім’я Максима Горького. Так університет було названо ще 1930 року. Невідомо, кому таке стрілило у голову. Відповідно до Закону про декомунізацію, ми позбулися цієї назви...

— Знаю, що ви були обрані на посаду ректора ще у мирний час — 2010 року. Якби вирішили залишитися у сепаратистському Донецьку, так звана влада залишила би вас на посаді ректора?

— Думаю, ні. Ніколи не був і не буду симпатиком так званого «русского мира». Я все життя розмовляв російською, але в душі був і залишаюся українцем і патріотом України. Батько мій родом зі села Серединки Вінницької області, батьки моєї мами та уся її родина — з Харківської губернії...

— На конференції пам’яті професора-онколога Анатолія Гнатишака ви робили доповідь гарною українською мовою...

— Вивчив її самотужки. Кожна інтелігентна людина, а такою має бути лікар, повинна знати державну мову.

— Чи засуджуєте ви тих викладачів, професорів, які залишилися викладати у самому Донецьку, у так званому медуніверситеті. Чому кажу так званому, бо жодна країна не визнає диплома так званої Донецької Республіки. Хіба що Росія...

— Та й у Росії не дуже чекають випускників того квазі-університету. Залишилися переважно професори пенсійного віку, та ще з «букетами» різних захворювань. Нікого не засуджую. Бог їм суддя... Але мутна хвиля сепаратизму винесла на поверхню і тих, хто не відокремлював себе від України, а потім різко змінив переконання і став запопадливим прихильником путінської Росії. Це звичайнісінькі кон’юнктурники.

— Що зараз являє собою університет, який очолюєте?

— До війни у Донецьку мали 101 тисячу квадратних метрів площ усіх приміщень. Тепер у трьох містах — близько 9 тисяч квадратних метрів. Сьогодні у нас 465 викладачів, 35 професорів, вчаться понад 2 тисячі студентів. Це переважно молоді люди з Донецької і Луганської областей. Торік до нас приїхали вчитися абітурієнти з Вінницької області, Львівщини, Тернопільщини...

— Можна припустити, що у вас нижчий вступний бал за сертифікатами ЗНО...

— Я не виключаю, що могли бути і такі мотиви. Але вимоги до знань у нас високі, і ставлення студентів у переважній більшості відповідальне. Особливо це стосується юнаків і дівчат з прифронтової зони. Вони розуміють, що не можна легковажити у навчанні, коли неподалік війна, де гинуть люди... Хоча і трапляються поодинокі випадки, коли відраховуємо за неуспішність... Зауважив цікаву тенденцію. Студенти-контрактники, які самі заробляють на своє навчання (працюють санітарами, вантажниками, прибиральниками), вчаться краще, аніж юнаки і дівчата, за навчання яких платять заможніші батьки.

— Не раз доводилося чути, що якість підготовки майбутніх медиків далеко не на висоті...

— Освіта не може бути дешевою, і тим більше освіта медична. Аби студенти отримували глибокі знання, насамперед з базових дисциплін, медичні ВНЗ повинні мати найсучасніше обладнання. Останніми роками університети отримують на ці потреби мізерні кошти. Зарплата, стипендії і 20 відсотків від потреби на «комуналку» і енергоносії. Щоб поправити фінансове становище, прагнемо мати якомога більше студентів-контрактників. З цією ж метою прийняли на навчання близько 300 студентів-іноземців у місті Кропивницькому.

— Така ситуація, скажімо, у Львові. Але ж ви працюєте в особливих умовах...

— Жодних преференцій від міністерств, уряду ми не маємо. За кордоном майже уся медична освіта здійснюється на базі університетських клінік. А у нас немає належної клінічної бази. При великих лікарнях є медичні кафедри. Але далеко не завжди між кафедральними працівниками і адміністраторами лікарень є належне розуміння.

— Кілька років тому ректор Львівського медуніверситету Борис Зіменковський розпочав боротьбу за повернення університетові обласної клінічної лікарні. Не один губернатор обіцяв сприяння, але наразі нічого з того не виходить... Виявляється, річ не лише у якості підготовки медиків, а й у їх кількості...

— В Україні бракує тисячу терапевтів, 500 онкологів, 200 радіологів...

— Це дивно чути, бо є лікарі, які працюють на 0,25 ставки...

— Така картина у великих містах. Молодь, яка звикла до цивілізованого життя, неохоче їде на села, у віддалені містечка...

— Колись був розподіл після закінчення ВНЗ. Студент мусив відпрацювати за призначенням щонайменше три роки.

— Тепер розподілу немає. Чимало випускників шукають, де легше. Йдуть представниками фармацевтичних фірм, у приватні клініки... Якщо випускник не їде працювати за призначенням, а тим більше не за спеціальністю, то мав би повернути державі ті кошти (добровільно чи через суд), які були витрачені на його навчання... Інша річ — студенти-контрактники. Вони платять за навчання гроші і мають моральне право працювати де завгодно і ким завгодно... Втрачає свою престижність професія медика. Не тільки через неадекватну цій праці зарплату. Це стосується навіть такої спеціальності, як хірург. Чимало майбутніх лікарів розуміють, як важко бути хірургом, бо, крім проведення хірургічного втручання, необхідний післяопераційний догляд, інколи тривале виходжування пацієнта. Простіше сісти за якийсь «крутий» діагностичний апарат і ставити діагнози...

— Ваше ставлення до сімейної медицини?

— У принципі, я за таку форму надання первинної медичної допомоги. Але сімейного лікаря треба готувати щонайменше п’ять років, починаючи з першого курсу. А не так, як зараз, на кількамісячних курсах. Сивочолі терапевти стають педіатрами, педіатри — терапевтами...