Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Іра Мерлені захопилася музикою, співом і танцями»

Призерка чемпіонату Європи з боротьби Алла Черкасова розповіла про свою сім’ю та зіркову братову.

Зазвичай спортсмени розцінюють срібну нагороду як поразку. А от бронзова медаль нерідко має протилежне значення: це перемога у боротьбі за право стояти на п’єдесталі пошани... Для борчині Алли Черкасової «бронза» чемпіонату Європи у сербському місті Новий Сад має особливе значення. До самого початку «бронзового» поєдинку підопічна Андрія Пістуна та Олексія Мельника не знала, чи зможе вийти на килим. І все-таки травма коліна, отримана у попередній сутичці, не завадила Черкасовій (на фото) привезти в Україну медаль.

- Я була добре готова до цього чемпіонату, тож налаштовувалася на перемогу, — розповіла Алла Черкасова. — Поступившись у півфіналі білорусці Марії Мамашук, страшенно засмутилася. У сутичці за вихід до фіналу я травмувалася — помилилася, пропустила суперницю в ноги і відчула, як хруснуло коліно. Тож можливість продовжувати змагання за «бронзу» була під знаком питання. З огляду на це те, що я повернулася додому не з порожніми руками, — уже величезний успіх.

З Мамашук я діяла вкрай невдало. Практично усі два періоди простояла. І навіть не спробувала бодай раз провести прийом, який планувала саме на неї. Це було зовсім не в моєму стилі: я полюбляю активно боротися, атакувати ноги. А тут… Річ у тім, що попередня сутичка з австрійкою Мартіною Куенц далася мені великою кров’ю. І я елементарно не встигла відновитися, заспокоїтися, зібратися з думками. Той чвертьфінал я розпочала доволі зібрано: провела свій прийом, повела у рахунку у чотири бали. Згодом ще збільшила перевагу. Та потім все пішло всупереч моїм планам, я пропустила кілька прийомів. Рахунок став 10:8 на мою користь. І все б нічого, якби на останніх секундах я не пропустила австрійку у ногу. Якби судді зарахували цей прийом, вартістю у два бали, Куенц наздогнала би мене і перемогла. Та перемогу в підсумку віддали саме мені. Мабуть, у день мого народження якісь вищі сили вирішили зробити мені подарунок.

- Як із травмованою ногою вдалося перемогти туркеню Бусе Тосун?

- Між попередніми сутичками і фіналами у нас була велика перерва, п’ять з половиною годин. Цей час я провела у залі, адже до готелю їхати було далеченько, а я не хотіла зайвий раз турбувати травмоване коліно. Пролежала, до останнього не знаючи, чи зможу дійти до килима. Та все ж вирішила боротися: мені не звикати змагатися з травмами. Лікар збірної затейпував коліно, наділа наколінник і без розминки вийшла на «бронзовий» поєдинок.

- Чи часто вдається приїздити тренуватися до Львова?

- Останнім часом украй рідко. З тренером Андрієм Пістуном працюю зазвичай на зборах. Перед чемпіонатом у нас було два збори поспіль. Тож ті кілька днів між посиленими тренуваннями воліла провести вдома, у Києві, з дитиною. Ігоркові три з половиною роки. Поки тато з мамою на зборах (у Києві тренуюся у чоловіка, Олексія Мельника), син із бабусями. Він у нас розумничка. Уже знає ціну кожній медалі. Привезла йому «бронзу», тож він так тішиться... Одного разу видав: «Мамо, мені так шкода, що ти не привезла медаль із Ріо-де-Жанейро». Підготовка до Олімпіади була важкою, вдома ми лише про це й говорили, от він і перейнявся... З Ріо, аби хоч якось розважити малого, привезла йому шоколадну медаль. Та вона йому не сподобалася. Не відкусив від неї навіть найменшого шматочка! Сказав,  це підробка.

- Що завадило вам у Ріо вибороти для сина справжню медаль?

- Можливо, надто рано прилетіли до Бразилії? І в олімпійській атмосфері, очікуючи свого старту, перегоріли... Якби можна було знову відборотися ту сутичку з туркенею Айдар, я б ні за що в світі не намагалася кидати її «пістолетом». На цьому чемпіонаті Європи у сутичці з австрійкою я пережила своєрідне олімпійське дежа-вю: сама проводила кидок і сама ж від цього постраждала, віддавши суперниці чотири бали.

- Ваш чоловік, Олексій Мельник, — брат олімпійської чемпіонки з боротьби Ірини Мерлені. Як ви познайомилися?

- Усі борці, які перебувають на зборах, знають одне одного. Та тривалий час наше спілкування обмежувалося «привіт — па-па». Олексій тренував свою сестру, Іру Мерлені. Не відходив від неї на тренуваннях, секундував на змаганнях. З часом почали більше спілкуватися. І якось усе непомітно закрутилося… Тепер ми одружені, у нас підростає син (сміється).

- Якою є Ірина Мерлені поза борцівським килимом?

- В Іри тепер  інші захоплення: музика, співи, танці. Ніколи не бачила таких цілеспрямованих людей, як Іра. Якщо вона вирішила, що хоче чогось, то абстрагується від усього довкола, не розпилюється на дрібниці. Для неї не має значення, що музика і боротьба — такі різні, часом несумісні речі. До музики йде з таким самим запалом, як до олімпійської медалі.

- Ви, мабуть, швидко знайшли спільну мову зі свекрухою, адже в її сім’ї — усі борці…

- Порозумілися з перших днів. Ми жодного разу не посварилися. У нас доволі теплі стосунки, можемо обговорювати різні теми. Єдине, ніколи разом не ходимо за покупками. Вона  не любить шопінг.  А в мене усе з точністю до навпаки. Якщо з’являюся на порозі магазину, з порожніми руками точно не вийду! У будь-якій крамниці починаю очима шукати щось цікаве для сина чи чоловіка. А коли приїжджаю додому зі зборів, затарююсь продуктами на цілий місяць. Мені важливо, аби вдома було все необхідне і в достатній кількості.

Так, у цій сім’ї боротьба на особливому місці. Батько Ірини та Олексія — талановитий борець, який у спорті не зумів себе реалізувати. Тому весь свій талант і завзяття вклав у тренування дітей, зокрема Іри. На жаль, з батьками чоловіка бачимося рідко. Вони працюють у Хмельницькому, у нас насичене життя у Києві. Єдина можливість зібратися усім разом — Новий рік. Тоді намагаємося наговоритися на рік наперед.

- Хто у родині ваш найпалкіший уболівальник?

- Синочок. А ще моя мама. Не встигли завершитися змагання, а мама вже знає всі результати. Я їй починаю розповідати про свою найскладнішу сутичку, а вона мені у відповідь: «Я знаю ту дівчину. Вона раніше боролася у легшій вазі. Це ж її Юля Ткач на чемпіонаті світу перемогла?». І так про кожну борчиню! Мама знає такі деталі, яких я не зауважую. Вона наче жива енциклопедія жіночої боротьби (сміється). А найкращий мій порадник — чоловік. За вечерею жваво обговорюємо якісь сутички. Нерідко доходить до того, що виходимо з-за столу, йдемо у кімнату і починаємо робити прийоми на дивані, сперечаючись, куди потрібно було найкраще поставити руку, а куди — ногу. Син дивиться на все це і запам’ятовує. Одного разу  приїхали в гості до друзів. Я з перев’язаним коліном. Коли друзі запитали, що в мене з ногою, слово взяв Ігорко: «Ви уявіть: мама у сутичці повинна була робити «млинок», та замість того віддала ногу. І сутичку програла. Тепер нога в неї і болить».

Схожі новини