«Розмови про здачу України Путіну можна поховати»

Експерт Віталій Мартинюк – про те, чого очікувати після завершення американської паузи в «українському питанні».

Першої стоднівки президента Дональда Трампа виявилося достатньо, аби розчарувати тих, хто авансом записав його у друзі Путіна, й обнадіяти інших — кому трампівська перемога здавалася катастрофою. Схоже, прогнози, що Трамп-кандидат і Трамп-президент матимуть багато відмінностей, справджуються. Для України наразі зі знаком «плюс». Якщо передвиборча риторика Трампа з прив’язкою до російсько-українського конфлікту не просто насторожувала, а лякала (з такими заявочками, мовляв, не дай Боже, дочекаємося, що Україну з потрухами Путіну здадуть), то тепер приводів нервувати через застережливі сигнали з Вашингтона у «кремлівських» додалося. Чого варта лише «неприємність», якою став для Москви прийом у Білому домі міністра закордонних справ України Павла Клімкіна (та ще й одразу після аудієнції керманича російського МЗС Сергія Лаврова). Вже сам факт, що така зустріч відбулася (попри побоювання, що Трамп у силу свого злопам’ятства ще довго коситиметься на Київ, звідки під час президентської кампанії у США лунали, м’яко кажучи, нелестиві для нього заяви і коментарі), для Кремля — як сіль на рану. І хоча оцінки щодо значимості цих переговорів для України різні звучать (хтось називає зустріч — великим дипломатичним проривом, хтось — ледь не ознайомлювальною екскурсією), одне можна сказати напевно: пауза у Білому домі щодо «українського питання», яка тривала, поки новий президент входив у курс справ, завершилася.

-Помітним є більш активне втручання Вашингтона у врегулювання російсько-українського конфлікту, — заявив в інтерв’ю «ВЗ» керівник міжнародних програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Віталій Мартинюк. — Дональд Трамп демонструє бажання припинити, точніше — вирішити конфлікт. Свідченням цього є його особиста зустріч з обома міністрами закордонних справ — України і Росії. Оскільки повного змісту, про що говорив Трамп з Лавровим і Клімкіним, не знаємо, можемо лише припускати, що Сполучені Штати якщо не запропонували конкретного механізму, то принаймні визначили свій посил — конфлікт має бути врегульований, сторони повинні виконати взяті на себе зобов’язання, які базуються на Мінських домовленостях.

Активність Вашингтона щодо врегулювання російсько-українського конфлікту породила припущення, що Сполучені Штати можуть увійти до «нормандського формату». Але, думаю, це малоймовірно. Швидше за все, США працюватимуть самостійно у трикутнику Вашингтон-Москва-Київ. Розмовлятимуть з Україною і Росією на- пряму, але консультуватимуться з Німеччиною і Францією.

 — Який формат переговорів для врегулювання ситуації на Донбасі був би найбільш прийнятним й ефективним для України? Збереження нормандського, приєднання до нього США, чи все ж перехід до «будапештського формату»?

— Для України найкращий той формат, який дозволить припинити агресію проти неї Росії, зупинити війну, відновити територіальну цілісність і суверенітет.

Якщо вдасться чи то Франції з Німеччиною разом, чи Європейському Союзу в цілому, чи США, заручившись підтримкою інших країн, натиснути на Кремль, щоб він виконав хоча б частину домовленостей (припинення вогню, відведення озброєння), то хай працює будь-який формат.

— Але чи можна вважати вирішенням конфлікту виконання Мінських угод? Зважаючи, що ці угоди, у такій послідовності, як вони прописані, покладають на Україну, по суті, капітуляційні зобов’язання — особливий статус для ОРДЛО, амністія для бойовиків, вибори на неконтрольованій частині Донбасу…

— Якщо говорити про порядок виконання Мінських домовленостей, то вже і в Європі, і в США погодилися на те, що без реалізації безпекової частини цих угод неможливо виконати їх політичну частину. Чому всі так чіпляються за «Мінськ»? Бо більше нічого немає. Немає механізму, який би забезпечив хоча б зупинення бойових дій на сході Украї-ни. На Заході розуміють, що досягти якихось нових домовленостей з Кремлем — завдання, яке фактично неможливо виконати. І в Європі, й у Вашингтоні, очевидно, усвідомлюють, що Мінські угоди не приведуть до повного врегулювання конфлікту. Головне завдання «Мінська» — зупинити бойові дії. А далі вже можна говорити про наступні кроки з врегулювання ситуації.

 — Російський історик і політолог Андрія Зубов від-реагував на зустріч Трампа з Лавровим блогом, в якому прогнозує наближення кінця Другої холодної війни. Мовляв, якщо читати заяву Білого дому після переговорів з Лавровим між рядків, то не залишається сумнівів, що Трамп диктує Путіну умови капітуляції. Причому на двох фронтах — у Сирії й Україні. Сміливі висновки, але чи не передчасні?

— Зустріч міністра закордонних справ з президентом будь-якої країни свідчить про її надзвичайну важливість. Як правило, коли міністри закордонних справ приїздять до іншої країни, то зустрічаються з рівними собі, тобто з міністрами. Якщо Трамп запросив Лаврова до себе у Білий дім, це означає, що у нього було досить серйозне і конкретне послання для Росії, яке він й озвучив.

І під час передвиборчої кампанії, й у перші ж місяці свого президентства Трамп продемонстрував, що воліє діяти з позиції сили. Якщо аналізувати його перші укази, програму Республіканської партії, акценти очевидні: Америка повинна стати найсильнішою державою, має посилити свою військову складову і так далі. Вірогідно, Лаврову була доведена ця позиція. Чи звучали натяки, що може зробити Вашингтон, якщо Росія не виконуватиме взяті на себе зобов’язання, важко сказати.

— Чи можна говорити про те, що страшилка про велику угоду між Трампом і Путіним, за якої Україна може стати розмінною монетою, зокрема у торгах щодо Сирії, вже точно з розряду фантастики?

— Я і до цього не вірив у сценарій, за якого в обмін на дивіденди щодо Сирії можлива здача чогось, що стосується України. Якщо аналізувати поведінку Трампа, його Адміністрації, то виглядає, що Вашингтон не планує торгуватися. Він збирається вирішувати питання так, як їх бачить. США відчувають, що сил для цього у них достатньо. Маю на увазі не лише військову міць, а й економічне становище, якщо порівнювати його, наприклад, з економічним становищем Росії. Тому не думаю, що буде якийсь торг. І розмови про угоди в обмін на Україну можна поховати.

 — Тобто стоп-сигнал, який часто спрацьовує у випадку з Європою («не дражніть Путіна, не будіть у ньому звіра»), на Сполучені Штати не діє?

— М’яка політика Обами дозволяла спекулювати на тому, що і Вашингтон не наважується розбурхувати у Росії звіра. Звичайно, США не хочуть різкого загострення ситуації. Але у той же час вони не готові поступатися в усьому задля замирення.

 — Є припущення, що в «українському питанні» Трамп не в останню чергу керується власним інтересом, сподіваючись якнайшвидше загасити хвилю звинувачень щодо зв’язків з Росією і її втручання у виборчий процес. Мовляв, аби спростувати закиди щодо підігрування Кремлю, очільник Білого дому намагатиметься демонструвати паритет у відносинах з Москвою і Києвом.

— Такі підозри небезпідставні. Позиція підтримки України може якщо не спростувати, то принаймні збалансувати звинувачення щодо зв’язків команди Трампа з Російською Федерацією. Трампу потрібно показати, що у нього немає прихильного ставлення до Росії. Що він, власне, і робить.

 — Але чи не згасатиме ця його активність щодо «українського питання» у міру згасання скандалу, пов’язаного із закидами щодо сумнівних контактів з Росією?

— Сполучені Штати у цілому підтримують Україну і будуть продовжувати цю лінію. Конгрес не дасть президенту розслабитися і «забути» про Україну чи послабити увагу до неї.

Не лише у заявах, а й у діях Трампа проглядається намагання Вашингтона відновити і навіть посилити свої лідерські позиції на міжнародній арені. Про це свідчать і ракетний удар по авіабазі у Сирії, і нанесення бомбового удару по позиціях бойовиків в Афганістані, і підтягування Військово-морських сил США до Північної Кореї. Трамп як новий президент намагається внести новий подих у врегулювання конфліктів.

 — Нестандартність і непередбачуваність президента Трампа може зіграти для України не лише у «плюс», а й у «мінус». Чи не станеться так, що неприємні новини можуть чекати нас вже після анонсованої на липень зустрічі Трампа з Путіним?

— Очікувати можна всього. Але тільки не того, що США підуть на поступки щодо територіальної цілісності України. Це неможливо, оскільки засвідчить крах системи міжнародних відносин і міжнародного права. Навіть опосередковане визнання зміни кордонів України може спровокувати ланцюгову реакцію у будь-якій частині світу. Це загрожує стати небезпечним прецедентом. Тому, думаю, що ні Вашингтон, ні Брюссель не наважаться на такий крок.

— Чи аукнеться Москві самодіяльність із публікацією фото з зустрічі Трампа з Лавровим? Білий дім зробив висновки з цього скандалу — з ким має справу (порушивши домовленості, російська сторона оприлюднила знімки з Овального кабінету)?

— Чому Росія виклала фото? Це був свого роду виклик, намагання показати Вашингтону, що вони все одно діятимуть так, як вважають за потрібне. Думаю, у Білому домі зробили належні висновки про те, чого варті домовленості з російським керівництвом. Спадає на думку, що публікація фото була ще й свого роду дрібною помстою з боку Росії. Очевидно, Лавров почув у Білому домі не дуже приємні для Кремля речі. Ось і вирішили хоч чимось «насвинячити».

 — Звучали побоювання, що за президентства Трампа США приділятимуть менше уваги просуванню внутрішніх реформ в Україні, ніж це було за Обами. Чи є підстави говорити про можливе послаблення американського тиску у цьому напрямі, що важко назвати для України позитивом?

— Конгрес США схвалював і продовжує схвалювати допомогу Україні, у тому числі і фінансову. У Сполучених Штатах дуже піклуються про те, куди йдуть кошти платників податків. І якщо в Україні не продовжуватимуться реформи, не буде досягнуто реальних зрушень у боротьбі з корупцією, то американським політикам буде непросто пояснити, чому США вкладали кошти у таку країну. Тому тиск на Україну продовжуватиметься, щоб вона не звертала зі шляху реформ.

 — Чого очікувати від зустрічі Трампа з Порошенком, якщо вона все ж відбудеться? І чи матиме значення (про що сперечаються експерти), буде цей діалог до чи після переговорів американського президента з Путіним?

— Якщо говорити про послідовність зустрічей, то тут не можна виключати сценарій, як у випадку з Лавровим і Клімкіним. Є ймовірність, що зустріч президентів може відбутися якщо не втрьох, то принаймні в один день чи з розривом в один день.

Оскільки вже були зустрічі на рівні міністрів закордонних справ і президента з міністрами, то це означає, що ключові месиджі доведені. Думаю, зараз кипить робота з оцінювання того, що міністри привезли з Вашингтона, і йде процес двосторонніх консультацій — Вашингтон-Київ, Вашингтон-Москва. Сторони визначаються, як діяти далі, яку позицію обстою-вати і що виносити на зустрічі тепер вже президентів. Яким буде результат, побачимо.

Фото з Facebook Посольства України у США.