Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Андрій Содомора: «У Франковий вуз на лекції ходив з чорнильницею»

Розмова з письменником про творчість, «дружбу» з Музою і студентське життя.

Письменник, перекладач і науковець Андрій Содомора — людина глибока, енциклопедичних знань і водночас надзвичайно скромна. Спілкуватися з ним — наче пити цілющу джерельну воду. Попри поважний вік, у пана Андрія юначий блиск очей та неймовірна енергетика доброти і мудрості. Тож може дати фори багатьом молодим.

Про те, як не марнувати час, а повноцінно проживати кожну мить, письменник може говорити безконечно. А ще у нього чимало спогадів, які ідуть крізь життя, багато думок і роздумів…

- Пане Андрію, цьогоріч ви були одним із номінантів на найвищу державну премію — Шевченківську…

- Для мене найвища премія — це увага читачів. Коли телефонують і кажуть, що сподобалась моя книга чи хоча б вірш — кращої нагороди не треба.

- У вас цікаве прізвище — Содомора. Звідки воно?

- Є така легенда. Ішов козак, зупинився біля гурту людей, розговорилися. У нього питають: «А ти звідки?» Козак відповідає: «Я із Запоріжжя». «О, та там зараз Содом і Гоморра!». Так причепилося до нього прізвище — Содомора. Пригадую, професор університету Андрій Іванович Пашук, коли прочитав моє прізвище, вигукнув: «О, з козацького роду!». «Так!» — відповів я. Пригадуєте картину Манастирського «Запорожець»? Там козак сперся підборіддям на шаблю. Це — абсолютний портрет мого батька.

- Творчі люди «дружать» із Музою. А вона найчастіше приходить, коли є кохання. Пригадуєте своє перше кохання?

- Так, це було на лекції в університеті, де зібрався увесь «ін’яз» — так ми називали факультет іноземних мов. Зібралися «німці», «французи», «класики»… Через увесь зал я вловив зацікавлений погляд дівчини, яка мені теж сподобалася. Згодом отримав від неї записку французькою. Написала, що я симпатичний... Коли я проходжу повз цю аудиторію, згадую погляд тієї дівчини. Про цей випадок написав в одній з моїх книг, є там і фото дівчини.

- Про ваші студентські роки та про ваших учителів написали у книзі «Лініями долі». Що можете сказати про сучасний стан Франкового університету, в якому професоруєте?

- Годі й повірити, але дехто з нас, студентів початку п’ятдесятих років (уже минулого століття), ходив на заняття ще з каламарями (чорнильницями) й ручками, у яких встромляли металічні пера! Нині перед студентом — монітор комп’ютера. Набуваючи — втрачаємо. Передусім — світ речей (серед них — і книжка), з якими людина впродовж віків спілкувалася, впроваджувала їх у сферу свого духовного й душевного (говоримо про «психічну ауру» речей); звідси — й знаменитий гекзаметр із «Енеїди» Вергілія: «Є-таки сльози речей…». Це обширна, особливо цікава для мене тема — «людина й речі»… Що набуваємо? Змогу швидко орієнтуватися в матеріалі, вмить віднайти те, на що раніше доводилося витрачати дні й тижні. Та чи належно використовуємо той час, який заощаджують для нас сучасні технічні винаходи. Не раз чув від студентів: «Не мав часу піти у бібліотеку». Ми, студенти класичної філології п’ятдесятих років, ще застали професорів, які представляли стару школу філології. Ми ще вловили подих «гімназійної», з її плюсами й мінусами, філологічної освіти. Відчули те особливе світло, що у мовленому слові — грецькому, латинському…

- А найяскравіший спогад дитинства?..

- Я народився і виріс, слава Богу, в селі. Якби народився не у селі, не написав би усього того, що написав. Мені було десять років. Я сидів на березі річки і дивився на воду. Побачив травинку на дні ріки, яка нахилялася за течією. Лише завдяки цій травинці збагнув, що річка тече. Ця травинка у моїм серці все життя. А люди ХХІ століття втрачають здатність дивитися і дивуватися.

- Ви до школи ходили пішки 5 кілометрів. Це теж, очевидно, яскравий спогад?

- Ці походи до школи були для мене великими університетами, бо спостерігав природу у всіх її проявах: тріскучі морози, хурделицю, дощі, спекотне літо… Саме тоді почалася моя жива античність — з живої природи мого села. Античність без природи немислима. Це живий зв’язок людини з природою. Коли людина, як жива частка природи, віддаляється від неї, то її нічого доброго не чекає, навіть якщо оточить себе неймовірною розкішшю. Частка, яка відривається від цілого, завжди буде самотньою, шлях її буде в нікуди. Найціннішим у житті є слово, і це означає зв’язок з природою. Втрачаємо, губимо багато слів. Пам’ятаєте у Франка: «Як много важить слово!» Саме «много», а не «багато»…

- Вас більше знають як перекладача, ніж як письменника. Розкажіть про письменницьку працю.

- Писати почав десь двадцять років після того, як перекладати (щоправда, ще за учнівства пробував писати щось своє). Праця над перекладом була доброю підготовкою до власного писання: дедалі легше ставало викладати («перекладати») свої думки й настрої — на папір. Мене більше знають як перекладача, аніж як письменника. Втім, чи можна конкурувати з такими іменами, які мені випало впроваджувати в українську перекладну літературу: Сапфо, Горацій, Овідій, Вергілій?.. Що ж до особистої думки про себе, перекладача й письменника, то тут доречним був би голос Сенеки та й усієї античності: «Поспішай до мене, але до себе — насамперед». Кожен, природно, насамперед хоче зрозуміти себе, поділитися «своїм» — з іншими. Є, зрозуміло, й у перекладах частка того загадкового «я», особи перекладача, але все-таки стежка до себе — це передусім стежка оригінальної творчості.

- Чи знаєте ви нинішнього читача своїх перекладних, а також власних творів?

- Хто пише, той хай мимоволі, а таки думає про читача. Згадую римського поета-сатирика Персія (відомий був нелегким стилем своїх творів), який ось так починає свою першу сатиру: «Але хто це читатиме?.. Може, якихось двоє, може, — й ніхто»… Мої читачі — це і старшого віку люди, і, що особливо приємно, — молодь. Не всім, певна річ, одне й те саме до вподоби. Комусь подобаються мої портретні речі, що в «Лініях долі»; комусь — поезія; іншим — «Студії одного вірша»; ще комусь — есеїстичні роздуми в книзі «Наодинці зі словом» чи роман-есе «Під чужою тінню». Найприємніше — коли чую прихильний відгук про мої прозові збірки «Сивий вітер» чи «Сльози речей». У скількох жанрах не працював би, а новела, образок, спостереження — це справді мій жанр. Та найширше коло читачів має книжка, яку вважаю пробою пера, — «Жива античність» (тричі перевидавалася), а також — «Наодинці зі словом». На початку 1980-х років, коли у видавництві «Дніпро» вийшов мій повний переклад творів Горація, отримував листи від тернопільчанина, колишнього гімназійного професора, психолога, Івана Смолія (кожен лист — по кільканадцять сторінок дрібним почерком), який заохочував мене до подальших перекладів античної поезії; був прихильником не антологій, а повних зібрань творів античних авторів — от я й намагаюся дотримуватися його побажань. Тоді ж отримав листа з Луганської області з таким-от зачином: «На столе у меня Гораций и “Электрон в химических процессах”». Довго міркував над тим, що спільного між античною поезією й точними науками (наслідки тих міркувань — у «Студіях одного вірша»: про «геометричність» Горацієвих образів, про «математичність» його мислення тощо). Горацієві завдячую своїм знайомством із професійним спортивним тренером, львів’янином Сашком Крестіним (Горація він читає в оригіналі), з багатьма іншими цікавими людьми, спілкування з якими — і корисне, й приємне для мене.

- Які вимоги ставите до студентів?

- Розуміння того, чим є та наука — філологія. Намагаюсь пояснити їм по-простому: бути філологом — це вміти бачити й чути, а почуте й побачене — уміти перенести на папір, щоб з іншими поділитися чимось, що гідне уваги. «Ти бачив коли-небудь джерело Клітумн?» — звертається Пліній Молодший на початку листа, який адресує своєму приятелеві. «Напевно, що ні, — продовжує, — інакше ти б мені описав його». У цьому — вся античність. Античний автор не просто описує природу — висновує з неї все, що живить і думку, й почуття («Діалоги» Платона народжувались на тлі природи). Античні були цікавими людьми, бо цікавились усім, на що впав їхній погляд. «Чуєш?», «Бачиш?» — так чи не в кожному своєму творі загострює притуплену буднями увагу адресата свого твору Горацій. «Не помічаємо — як надворі весна розцвітає, / Не помічаємо — як з дерева сиплеться лист» — сумно констатує наш неокласик Микола Зеров, пригасання тієї зацікавленості у прив’язаної до «колеса темних турбот» міської людини… Отож — уміння бачити, чути, перенести на папір. А вміння не приходить саме по собі. На жаль, немає сьогодні такого предмета, де б учень чи студент вчився писати — просто писати, як художник вчиться малювати чи музикант на інструменті грати. В античні часи риторичній освіті, вмінню викладати свої думки приділяли особливу увагу. «Частіше повертай стилос» (Горацій) — ось найперша вимога до студента, який обрав професію філолога.

- Як ставитеся до того, що учнів примушують вивчати поезію напам’ять?

- Слово «змушувати» — не з тих, до яких варто звертатись у шкільній практиці. Якщо зацікавити учня, то й примусу не треба, надто, коли мова про поезію. «Якщо робити щось проти волі, то воно не є добрим, навіть якщо добре ту роботу виконано» (св. Августин). Не є добре, коли вчитель, не впровадивши учня в світ поетичного твору, не пересвідчившись, що учень таки бачить змальоване в поезії, а не просто читає, «лопоче язиком», як казали римляни, — вимагає вивчити вірш напам’ять. У кращому разі — це технічне тренування пам’яті, у гіршому — провадження на стежку, що веде від слова, а з неї, раз втоптана, не легко буде зійти. Послухавши, як декламують деякі школярі та ще й гарну оцінку за те декламування отримують (не збилися ні разу), погодимося: поезію вони бачать лиш фізичним оком — літерами на папері… Загалом, що більше знаємо напам’ять — то краще: античні дивують нас обширами своєї пам’яті…

Досьє «ВЗ»

Андрій Олександрович Содомора народився 1 грудня 1937 р. у селі Вирів Кам’янка-Бузького району Львівської області. Український перекладач, письменник, науковець. Закінчив Львівський університет імені Івана Франка. Кандидат філологічних наук, професор кафедри класичної філології Львівського національного університету ім. І. Франка.

Автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Евріпіда; з латинської творів Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки, римських елегійних поетів; прозових творів «Жива античність», «Наодинці зі словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі», «Студії одного вірша»; поетичної збірки «Наодинці зі Львовом».

Член Національної спілки письменників України, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Лауреат Премії імені Максима Рильського, Літературної премії імені Григорія Кочура (2010), літературної Нагороди Антоновичів та обласної премії імені Михайла Возняка. Почесний громадянин міста Львова (2012).

Схожі новини