Аничка: «Один пан прийшов на початку концерту і виписав чек на 700 доларів. А після концерту виписав ще на тисячу»

Співачка зібрала в Америці 100 тисяч доларів для поранених бійців АТО.

Естрадну співачку Аничку (Ганна Чеберенчик) знають не лише в Україні, а й за кордоном. І не тільки через чарівний голос і неперевершене виконання лемківської пісні. Аничка відома своєю благодійницькою діяльністю. Співачка за останні три роки дала майже 30 благодійних концертів і зібрала понад 100 тисяч доларів для поранених бійців у зоні АТО. Вона опікується українськими солдатами, які проходять реабілітацію у Сполучених Штатах Америки. А нещодавно Аничка взяла участь у проекті «Пісні війни» і записала у Львові пісню разом з військовим льотчиком Сергієм Тітаренком. Про благодійні концерти для української діаспори, навчання і особисте життя Аничка розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

— Аничко, протягом останніх трьох років ви проводите у Сполучених Штатах благодійні концерти, а зібрані гроші перераховуєте воїнам АТО. Що вас спонукало до благодійної праці?

— Насамперед те, що я українка. Попри те, що живу зараз в Америці, мій дім в Україні. Війна на сході надзвичайно болюча тема не лише для тих, хто живе в Україні. Мала можливість спостерігати за українцями, які живуть у Сполучених Штатах. Люди вранці прокидалися і першим ділом сідали за комп’ютери, щоб дізнатися новини з України. От тоді я зрозуміла, що мушу допомогти своїй країні. Не знала, яким чином маю це зробити. Мою ідею давати благодійні концерти і на пожертви від їх проведення підтримувати сім’ї загиблих чи оплачувати лікування поранених бійців підтримав мій чоловік. Я йому за це безмежно вдячна. Він дозволив мені це робити. Хоча було дуже складно. У нас маленька дитина, тож доводилося брати її зі собою і виїжджати з дому на тривалий час – іноді навіть на два тижні.

— Чоловік вас підтримав, мабуть, через те, що він українець і тема війни його також зачепила за живе?

— Він українець, великий патріот, народився поблизу Харкова. Ярослав застерігав, щоб добре подумала. Він переживав, щоб неправильні підо­зри не виникали у людей. Але, дякувати Богові, стільки часу минуло, люди мені повірили і довіряють. Я їм за це дуже вдячна. Ярослав казав, що розуміє, що хочу зробити добру справу для наших хлопців, і якщо вирішу давати такі концерти, він мене підтримає і буде допомагати. На початках було важко, бо зібрані гроші я спочатку передавала до Львова своїм дівчатам-волонтеркам, які йшли у госпіталь і віддавали на потреби поранених. Пригадайте, тоді був похорон за похороном. Ми вивчали ситуацію по кожній окремій родині загиблих. Брали до уваги, скільки дітей у сім’ї, допомагали зібрати діток до школи.

— Це були гроші з ваших сольних концертів? Репертуар складався лише з лемківської пісні?

— Перші три концерти я зробила сама у Сан-Франциско, Лос-Анджелесі і Сакраменто. Усі кошти передала додому. Довго думала над репертуаром. Попри те, що маю два лемківські компакт-диски, маю ще й український репертуар. Але у кожну іншу збірку входить і лемківська пісня. У такий сумний час було не до співу, тому композиції треба було підібрати відповідні. Мені і досі не до співу. Сама для себе співати не можу і забирати собі гроші з концертів. Хоч і отримую пропозиції, але я до цього не готова. Скільки запитань було зі Львова, ображаються, чому співаю лише для діаспори. Не впевнена, що вдома мені зможуть настільки посприяти, як це роблять в Америці. Тут зал для концерту дають безоплатно, апаратуру – також. Розуміють, що усі разом робимо добру справу. А потім я познайомилася з Сергієм Тітаренком – військовим, який бере активну участь у проекті «Пісні війни».

— Чи були випадки, коли після конкретної допомоги вам надсилали листівку зі словами вдячності, чи, може, телефонували за отриману допомогу?

— Не знаю тих сімей, в які дівчата у Львові передавали гроші. Але у мене є списки і номери телефонів родин, яким ми допомогли. Знаю усіх хлопців, яким ми допомагали з лікуванням у Лос-Анджелесі. На усі мої концерти приїжджали солдати, які тут проходять курс лікування. Якщо приїжджає військовий на концерт, мені не треба багато говорити, не потрібно нічого пояснювати. Слухачі самі їм дають гроші. Наприклад, був концерт у Чикаго. Зібрані кошти ми відразу там і залишили, бо у залі було троє наших хлопців. Це дуже добре, бо люди не мають жодних сумнівів, куди йдуть кошти. Я у Львові зустрічалася з Андрієм Усачем. Це був перший хлопець, якому ми спочатку передали півтори тисячі доларів – він був без ноги, а ліва частина уся «прошита» осколками. Не лише тіло і рука, а й обличчя. Була здивована, коли у Детройті давала концерт, мені зателефонувала Ірина Ващук і сказала, що привозять Андрія Усача, бо після операції на обличчі не загоюється рана. У мене є фото, на якому він без ноги, а переді мною стояв Андрій з протезом. Було приємно, що ми змогли цьому чоловікові допомогти. На концертах завжди запрошую військових до слова. Коли Андрій взяв мікрофон, сказав: «Я вам дуже дякую. Ви вкладаєте гроші в інвестицію – у таку, як я».

До речі, коли українські солдати залишаються на реабілітацію в Америці, ми за них тут також платимо — 1350 доларів на місяць.

— Кажете, що цій добрій справі, яку робите, завдячуєте чоловікові. Розкажіть про нього.

— Ми з Ярославом познайомилися у Львові. Він – громадянин Америки, але певний час працював від американської фірми у нас. Було б неправильно сказати, що він мене підтримує тільки у моїй благодійній діяльності в Америці. Спочатку саме він мені допоміг у творчості у Львові. Ярослав тоді став моєю фінансовою підтримкою. Є цією підтримкою і зараз. В усьому. Якось після концерту в Америці до мене підійшов один пан і запитав, як чоловік реагує на те, що я не приношу з концертів грошей додому, а віддаю на благодійність. Коли мені у соцмережах дякують за допомогу, мені приємно. Хоча й знаю, що насправді дякувати треба моєму чоловікові та нашій донечці Христинці.

— Про себе як талановиту співачку ви заявили у 1999 році на ХVІІ Міжнародному фестивалі «Лемківська ватра» у Ждині. Як все відбулося і які залишилися враження від перемоги у Польщі?

— Пригадую, тоді було дуже холодно. Навколо гори, я у джинсах, вишиванці, поверх накинула джинсову безрукавку… Аж раптом мені кажуть, щоб виходила на сцену. Не встигла переодягнутися. Це було настільки несподівано, що я навіть не встигла злякатися. Після цього виступу записала свій перший лемківський альбом.

— Коли вперше заспівали?

— З дитинства мріяла бути співачкою і ніким іншим себе не уявляла. Співала з дитинства, але то не були аж такі великі сцени, де могло сидіти багато глядачів. Власне, першим великим виступом і була «Лемківська ватра» у Польщі. Там було понад сто тисяч осіб. Ще тоді я собі сказала: якщо вийду на цю сцену і заспіваю, значить, буду співати завжди. Цей виступ став для мене не лише випробуванням, а й бойовим хрещенням.

— Хотіли стати співачкою, тому першою освітою була музична?

— Мама хотіла, щоб я пішла вчитися на бухгалтера, але я її не послухала. Подала документи в училище культури і мистецтв на хоровий факультет. А приватно займалася вокалом. У 2005 році у Бостоні також продовжила навчання з вокалу. Правда, і мамі я догодила – закінчила комерційну академію. А потім ще в Америці закінчила коледж, де вивчала бухгалтерську справу.

— Ваші батьки не заперечували, коли довідалися, що донька покидає Україну?

— Я і зараз не думаю, що живу у Сполучених Штатах. Якби так думала, було б важко. Насправді живу на дві країни. Моя вся родина в Україні.

— У Львові не лише зустрічаєтеся з родиною, а й берете участь у проекті “Пісні війни”.

— За “Пісні війни” безмежно вдячна Галині Гузьо (ініціатор та координатор соціально-мистецького проекту “Пісні війни” — Г. Я.). Якось ми з нею зустрілися, і вона поділилася своїми планами стосовно такого альбому. А коли Галя дала послухати деякі пісні, я відразу погодилася допомогти. Бо коли пісню війни співає артист, сприймається не так глибоко, коли ту ж саму пісню співає воїн АТО з кимось з виконавців. Сприймаю ці пісні як реабілітацію для наших хлопців. І Галя Гузьо доносить до людей те, що відчувають наші хлопці. Зараз записано вісім пісень. До однієї з них долучилася і я. Сергій Тітаренко написав слова, я – музику. І ми разом заспівали. Те, що я написала музику до цієї пісні, також заслуга Галі. Я рідко пишу музику, але ця пісня написалася мені дуже легко.

— Будете виконувати пісні війни на концертах в Америці?

— 6 травня під час патріотичного концерту, кошти з якого також підуть на допомогу воїнам АТО, вперше виконаю цю пісню.

— Яким чином збираєте гроші? Це вартість квитків чи спеціальна скринька, куди кидають хто скільки може?

— У кожному місті відбувається по-різному. На першому концерті вважала, що не маю права називати високу ціну, бо даю благодійний концерт. Поставила ціну 10 доларів. Розуміла, що людина, яка йде на благодійний концерт, свідомо налаштовується, скільки хоче дати. І люди давали не по 10 доларів, а значно більше. Скажімо, на концерті у Лос-Анджелесі була цікава ситуація. У мене є таке правило: наприкінці виступу завжди оголошую, скільки грошей ми зібрали. От і на цьому концерті оголошую: «Ми зібрали шість тисяч дев’ятсот з чимось доларів. Бракує сорок з чимось доларів до круглої суми». Вже не пригадую точно. Бачу, біжить один пан – несе, з іншого боку – інший пан доносить. Мені вже незручно було. Загалом тоді зібрали 8600. Якось був такий випадок, коли один пан прийшов на початку концерту і виписав чек на 700 доларів. А після концерту виписав ще на тисячу. Після концертів ми ще довго розмовляємо з людьми. Якщо у залі присутні солдати, тоді ще довше…

Довідка «ВЗ»

Аничка (Ганна Чеберенчик) народилася 19 січня 1977 року у лемківській родині у селі Свірж Львівської області. Закінчила Львівське училище культури та мистецтв (хорове диригування).

Кілька років співала у хоровій капелі «Мрія». Закінчила Львівську комерційну академію. Творчий шлях розпочала у 1999 році з блискучого виступу на XVII міжнародному фестивалі “Лемківська ватра”. У творчому доробку Анички сім пісенних альбомів. Заміжня. З чоловіком Ярославом виховують шестирічну донечку Христинку.

Фото з особистого альбому Анички Чеберенчик.