Єгор Крутоголов: «Коли однолітки кепкували з моєї комплекції, я їх не бив, «клав на лопатки» жартами»

У шоумена, актора, автора гумористичного проекту “Дизель Шоу” (ICTV) Єгора Крутоголова з будь-якого приводу є з добрий десяток жартів.

Як тільки він з’являється на екрані чи на театральній сцені і поведе бровами, глядачі регочуть. Проект “Дизель Шоу” залишив позаду конкурентів-“кварталівців” і отримав свій перший у житті “Телетріумф”. Та, попри жарти і гумор, Єгор – серйозний керівник, люблячий чоловік і турботливий батько. Про сучасний театр, стосунки у “Дизелі” і особисте життя артист розповів журналісту “Високого Замку”.

— Єгоре, від кого з батьків успадкували почуття гумору?

— Від тата. На сімейних святах він був тамадою і всіх веселив. Але, за моїми спостереженнями, почуття гумору – це ще й реакція на щось. Скільки себе пам’ятаю,  завжди був великим хлопцем. Відповідно, не раз доводилося відповідати на жарти однолітків з приводу моєї комплекції. Оскільки я людина добра і в бійку лізти не люблю, то клав їх на лопатки за допомогою гумору.

— А від кого вам дістався музичний слух і голос?

— За це спасибі моїй бабусі Зінаїді Федорівні. Вона співала у хорі і частенько вдома. Мала оперний голос. Спочатку я не виявляв особливих вокальних даних. І зараз переконаний, що не володію особливим талантом до співу. Але, за умови правильного підбору репертуару і досвіду в караоке, мені це непогано вдається. Моя «фішка» – пісня My Way Френка Сінатри.

— Ви – актор, хоча й не маєте акторської освіти…

— За освітою я філолог, але акторство вважаю своїм покликанням. Зрозумів я це після інституту, коли почав грати в КВК. Тоді почав  читати книги, вивчати систему Станіславського. Усі вони вчать відчути і передати емоцію, закладену автором. Якщо глядачі вважають мене актором, значить, мені вдається відчувати те, що граю. Судячи з мого прикладу, актором можна стати, не маючи спеціальної освіти. Крім того, скептично ставлюся до нашої системи навчання. Отримати якісну акторську освіту в Україні складно, а то й неможливо.

— Мало хто знає, що вас запрошували у театр на серйозні ролі. Чому відмовилися?

— Перетягнути мене в Миколаївський український театр драми і комедії одного разу вирішив його режисер, коли побачив мене в студентських сценках. Але я не мав такого бажання. Театр мене не приваблював, мені в ньому нудно. Маю на увазі класичні вистави, які залишаються в репертуарі багато років. Складається відчуття, що актори приходять відпрацювати ставку. Рідко коли видно акторський пошук і знахідки. Класичні п’єси вічні, їх можна показувати з року в рік. Але треба переосмислювати, дивитися на них очима людини сьогоднішнього дня.

Не знаю, чому театр не хоче розвиватися і бути сучасним. Не кажу, що в класику треба ліпити реп і лазерне шоу, але  актор буде затребуваний і цікавий тоді, коли він справжній.

— Що потрібно сучасному глядачеві? Чому він вибирає гумор?

— Якось ми дійшли розуміння, що гумор – це реакція на процеси, які відбуваються у нашому житті. Він повинен на них відреагувати і зникнути. Потім з’явиться новий гумор на наступні явища. Ми живемо в динамічному світі, відповідно, темп гумору теж швидкий. За минулий рік ми зняли таку кількість контенту, якого не знімали ніколи. Це був гумористичний марафон.  У нас є концерт «Дизель Шоу», скетчком «На трьох», новинна рубрика «Дизель Ранок». Готуємо повноцінний сімейний серіал.

— Хочете повторити успіх конкурентів?

— У жодному разі. Знаючи, що нас і так порівнюють з «Кварталом», докладаємо всіх зусиль, щоб це було не схоже. Набагато цікавіше робити щось, чого до цього в Україні ніхто не робив.

— Це правда, що хочете у “Дизелі” вивести на сцену дітей?

— Обмірковуємо цю концепцію. Бачимо, яка кількість дітей нас любить, дивиться і приходить у зал, тому логічно було б ввести їх у наші скетчі. Якщо подивитися сучасні голлівудські мультфільми, можна помітити, що більшість історій дворівневі. Перший рівень розрахований на дітей, у ньому багато ігрових моментів. Другий – смисловий, більш зрозумілий і цікавий дорослим. Щось подібне хочемо спробувати й собі.

— Минулого року «дизелі» отримали «Телетріумф» як найкраща гумористична програма. Для вас важливі нагороди?

— «Телетріумф» – приємна нагорода, давно про неї мріяли. Це визнання того, що рухаємося у правильному напрямку. Таких статуеток ми намітили собі не одну. У нашій шафці вже звільнили для них три полички. (Сміється. – Г. Я.).

— Мабуть, складно бути одночасно актором, режисером, продюсером і лідером великого колективу?

— Намагаюся це лідерство не випинати. Ми з самого початку у колективі надали всім рівні права. Це стосується і гонорарів. Щоб не було пересудів і заздрісних думок. Тому називаю себе художнім керівником. До того ж людина я вже доросла і самодостатня, у мене немає мети домагатися у нашому колективі втілення своїх лідерських амбіцій. Хочу зробити так, щоб колектив ефективно працював. Для цього потрібні крута команда і правильна атмосфера. Тому одне одного любимо і поважаємо. Коли колектив став розростатися, зрозумів, наскільки важливо контролювати те, що ти говориш, і як ти це говориш. Тому що ми – актори і працюємо з емоціями. Найменша підколка, що виходить за рамки, сприймається болісно. Звісно, ми один одного підколюємо, але робимо це у певних межах. Важливо не перегнути палицю, не образити і не викликати зворотну реакцію.

— Невже не сваритеся?

— Оскільки у нас немає запрошених режисерів і всі постановки робимо самі, буває, сперечаємося в творчих моментах. Мета у всіх одна – зробити краще. Але думок буває багато, тому доводиться брати авторитетом. Демократія у цьому випадку не працює. Має бути людина, яка з запропонованих варіантів вибере один. Іноді кажу: «Робимо так». Але кричати і тупотіти ногами не люблю. Намагаюся підібрати правильні слова і правильне рішення.

— Тобто ви не диктатор?

— Ні.

— А який ви у сімейному житті?

— Звичайно, буваю суворим, іноді непохитним. Але коли бачу, що дружині або синові щось заважає, постараюся змінити свою поведінку. Тобто не буду діяти натиском, а шукатиму альтернативні рішення. Ми з дружиною рідко сваримося, але одного разу в ній накопичилося забагато образи, вона розплакалася, все це вихлюпнулося на мене. Я навіть відразу не зрозумів, у чому причина. А коли Катя стала розповідати, запропонував: “Давай я з цього моменту буду робити ось так. Так підходить?”. Вона погодилася…

— Легко можете визнати свою помилку?

— Аякже! У нас же спільні цілі – жити в мирі та злагоді.

— Скільки років ви одружені?

— У шлюбі одинадцятий рік. До цього п’ять років зустрічалися. А знаємо одне одного ще дов­ше. Вчилися в різних школах, а коли познайомилися, Каті було 13 років, а мені 15.

— Ваша дружина – фотограф і зараз працює разом з вами. Те, що ви 24 години на добу разом, зміцнює сім’ю чи, навпаки, заважає?

— Оскільки у нас різні заняття (у неї – фотографія, у мене – лицедійство), то по осі ми не перетинаємося. Хоча я побоювався, що робота може вплинути на наші стосунки. Але, Богу дякувати, все добре. Тепер навіть задоволений. З нашим щільним графіком концертів та зйомок все менше часу залишається на сім’ю. А так маємо можливість бути поруч.

— Як у вашій родині розподілені домашні обов’язки?

— Розуміючи мою зайнятість і завантаженість, дружина захищає мене від хатньої роботи. За це їй велике спасибі. Ми з сином іноді жартома називаємо нашу маму «локомотивом». Тому що з такою швидкістю носитися по квартирі і прибирати може тільки вона. Як господиня вона на висоті, вдома у нас повний порядок. Якщо ж питання стосується ремонту, дизайну або меблів, тут вже я включаюся.

— Вашому синові Левові шість з половиною років. Встигаєте приділяти йому час?

— У нас з ним спільне захоплення – автоспорт. Я дуже люблю гонки і радію, що син розділяє цю мою любов. Ми з ним спілкуємося на ці теми, їздимо на різних машинах, купуємо йому іграшкові модельки, ганяємо один за одним на симуляторі. Я завжди мріяв, щоб у мене був синочок, з яким можна би було позмагатися. На свій вік він для мене – гідний суперник.

— Хочете виростити автогонщика?

— Так. Льова ходить у дитячу академію картингу. Там збираються хлопці його віку. Вони тренуються, беруть участь у чемпіонатах. І треба сказати, боротьба у них сувора – шість чоловік їдуть в одній секунді. Кожна гонка – це драма, в якій є все – і сльози, і радість. Коли дивлюся, як син поводиться в гонці, як він приймає самостійні рішення, бачу, росте справжній мужик. Будемо і далі йти до чемпіонства.

— А якщо він захоче стати актором? Льова з’являється на сцені «Дизель Шоу» і в скетчкомі «На трьох»…

— Не хотів би, щоб він цим дуже займався. Принаймні, в ранньому віці. Але, звичайно, не перешкоджаю. Зараз ми пишемо новий сімейний серіал, і син ходив на кастинги, пробувався. Якщо чесно, я навіть не знаю його результатів… Не хочу тиснути і проштовхувати своїх. Знаючи про сумні долі дітей, яких глядачі не сприйняли, коли у них почав ламатися голос і почала змінюватися зовнішність, не маю такого бажання, щоб він ставав на цей шлях. Гармонійно перейти в дорослі актори вдається одиницям навіть у Голлівуді. Але якщо син скаже мені, що йому це цікаво, я, звичайно, допоможу. З іншого боку, хотілося б, щоб у дитини було дитинство. Тому що зйомки – дорослий процес. Це означає «ходити на роботу» майже щодня протягом декількох місяців.

— Як через 11 років шлюбу зберегти романтику у стосунках?

— Не можу сказати, що у нас з дружиною тривають букетно-цукеркові стосунки, але я намагаюся радувати її сюрпризами. У свого тата перейняв одну традицію. На 8 Березня він із самого ранку йшов за свіжими квітами. Мама прокидалася – і бачила перед собою букетик. Тепер я теж за ними бігаю. Потім буджу Левчика, вручаю йому букет, і ми йдемо вітати маму. А подарунки я вважаю за краще дарувати корисні. Одного разу подарував дружині дорогу професійну камеру, про яку вона мріяла, але не могла собі дозволити. Ніколи не забуду її очі, коли вона її побачила.

— Дружина ревнує вас до прихильниць?

Ну як вам сказати… Катя, звичайно, стежить за своїм чоловіком. (Сміється. – Г. Я.). Намагаюся не давати їй приводів. Сім’я тримається на довірі. Вона наростає роками, а тріснути може буквально за долю секунди. І тоді вся ця вежа впаде. А я цю вежу будував багато років.

Фото прес-служби ICTV.