«До легкої атлетики у мене був гіркий досвід художньої гімнастики. Там тренери булавою били...»

У четвер, 2 березня, у сербському Белграді легкоатлети розіграють нагороди чемпіонату Європи у приміщенні. У секторі для стрибків у висоту Україну разом із досвідченою Оксаною Окунєвою презентуватиме 19-річна киянка Юлія Левченко. У скарбничці вихованки Ірини Пустовойт є «золото» Юнацької Олімпіади-2014 у Нанкіні і «бронза» юнацького чемпіонату світу. З кожним стартом Юля усе впевненіше приміряється до дорослої компанії, здобуваючи нагороди міжнародних турнірів.

- На чемпіонаті України мої стрибки дещо засмутили мене. У сумському манежі чудові умови. Доріжка, здається, сама несе бігунів і виштовхує стрибунів. Це парадокс, але ідеальні умови не завжди сприяють хорошому результату, — усміхнулася Юлія Левченко. — Мабуть, коли все добре, атлет підсвідомо дозволяє собі розслабитися і всі надії покладає на комфортний сектор. До того ж перед тими змаганнями я змінила розбіг. Я ще молода і тільки шукаю свою ідеальну техніку, тож час від часу експериментую. У Сумах тіло ще не встигло призвичаїтися до нового розбігу, тож і непогані спроби не принесли бажаного результату. Сподіваюся, у Белграді буде краще і я зможу показати ті стрибки, на які готова.

- А в Ріо-де-Жанейро, на вашій дебютній Олімпіаді, комфортно було стрибати?

- Там на пробних стрибках здавалося, що тіло, яке змушую стрибати, належить кому завгодно, тільки не мені. Думала, що так і не вдасться того дня високо злетіти... Та коли вийшла змагатися, усе стало на своє місце. Організм сам знав, що йому робити. Уперше на міжнародних змаганнях мені вдалося стрибнути 1,92 м. І дві спроби на 1,94 м були близькими до результативних. Олімпіада стала лише другим дорослим стартом у моїй кар’єрі. Десь мені забракло досвіду.

Юнацька Олімпіада й дорослі Олімпійські ігри мають щось спільне лише у назві. У Ріо я почувалася таким собі інопланетянином. Не знала суперниць, не знала себе і своїх можливостей. Юний організм — наче вибухівка. Будь-якої миті може вибухнути високим стрибком (усміхається). Як це сталося зі мною у фіналі Юнацької Олімпіади. Для мене ті змагання назавжди залишаться особливими. І не лише через перемогу. Просто таку атмосферу, яка захопила усіх нас у Нанкіні, не відчую вже ніде. Повні трибуни гули, і замість страху я почала відчувати задоволення від змагань, від власних стрибків. Це задоволення стало поштовхом для двох особистих рекордів і, як наслідок, для перемоги. У Ріо ж настрій був зовсім іншим. Стрибали ми з дівчатами практично без глядацької підтримки: трибуни були напівпорожніми. Здавалося, бразильці не надто були зацікавлені домашньою Олімпіадою... За таких обставин упіймати кураж практично неможливо.

- Присутність у секторі сильних суперниць якось впливає на ваші стрибки?

- Налаштовуюсь на власні стрибки, на планку, на тренера, на свої відчуття. Вчуся не зважати на суперниць, а правильно підібрати розбіг, подумки прокрутити бажаний стрибок і не забути подивитися на тренера. Водночас від кожної із суперниць намагаюся взяти для себе щось корисне. Бланка Власіч завжди добре налаштовується на боротьбу. Та найбільше мені імпонує Марія Кучіна. Завжди така тихенька і спокійна. Як ніхто, вміє відмежуватися від навколишнього світу, закритися у собі, а потім вийти у сектор і безпомилково відпрацювати... Після своїх вдалих спроб ніколи в секторі не танцюю. Ця фішка уже стала візитівкою Власіч. Ось коли навчуся стрибати так само високо, як вона, тоді подумаю про те, чи варто вчитися танцювати (сміється).

- У вас унікальний тренер. Уперше у спорті зустріла наставницю, яку цікавить не так результат, як те, аби підопічні отримували задоволення від тренувального процесу…

- Саме завдяки Ірині Пустовойт я зробила вибір на користь спорту. До легкої атлетики у мене був гіркий досвід художньої гімнастики. Там тренери кричали чи могли вдарити — булавою по нозі, якщо носок не дотягувала... Після художньої гімнастики я зробила висновок, що весь спорт є жорстоким, що без побоїв результату не досягнеш. Та в Ірини Григорівни все по-іншому. Можемо під час тренування посміятися чи поділитися з тренером враженнями про будь-що. І не боятися, що нас неправильно зрозуміють. Тренер завжди цікавиться нашим життям за межами сектору. Ірина Григорівна розуміє нас краще, ніж ми самих себе. Тому довіряємо їй цілком і повністю. Для мене тренер — не сержант з палицею, а добра фея, яка несподівано прилетіла і подарувала Попелюшці омріяну сукню (сміється).

- Пам’ятаєте свої перші змагання?

- У мене, незалежно які це змагання за ліком, і досі перед стартом коліна тремтять (сміється). А у перших змаганнях зі стрибків я взяла участь після двох тренувань. Мені показали, як відштовхуватися, як краще стрибати, і через кілька днів… заявили на дитячу першість Києва. Я взяла 1,30 м і перемогла! Батьки ще потім «приколювалися»: ти з ким, мовляв, там змагалася — з немовлятами?

У легку атлетику за руку мене привела шкільна вчителька фізкультури. Бачила, що я залюбки бігала-стрибала і з хлопцями на рівних грала у футбол. З дівчатами було нецікаво: попадеш ненавмисне по руці, і вони вже плачуть... Вчителька передала мене тренеру, який в іншій школі вів секцію стрибків у висоту. Я на початках не хотіла: думала, що це з жердиною потрібно стрибати, та ще й до тієї школи далеко було їхати. Сергій Петрович возив мене на перші тренування на метро, якого я трішки боялася... А з часом  привіз мене до Ірини Пустовойт: вона була досвідченішим наставником, і умови для тренувань в її групі були кращими.