«Цілий день працюю в адвокатській конторі. А ввечері біжу на тренування»

Український майстер карате Станіслав Горуна мріє завоювати у Токіо-2020 олімпійську медаль.

Новий сезон Станіслав Горуна (праворуч) розпочав з перемоги.
Новий сезон Станіслав Горуна (праворуч) розпочав з перемоги.

На першому в новому сезоні турнірі з карате в рамках Прем’єр-ліги, що завершився в Парижі, перемогу в категорії до 75 кг святкував українець Станіслав Горуна. (Саме за результатами етапів цієї Ліги, а також фіналу Grand Winnerвизначається найкращий каратист світу). У фіналі підопічний Антона Нікуліна вирвав перемогу в Ахмеда Ель Шарабі, який презентує Італію. Лідер «синьо-жовтої» збірної і перший в історії нашого карате призер чемпіонатів світу повернувся на татамі після тривалої перерви, пов’язаної з низкою травм. Тепер львів’янин мріє повернути собі звання найсильнішого у світі. А з Олімпіади-2020 у Токіо, на якій уперше змагатимуться майстри карате, хоче привезти в Україну медаль.

— Сезон 2015−2016 я пропустив через травму – розрив хрестоподібної зв’язки і двох менісків. Тепер починаю усе спочатку, – розповів Станіслав Горуна. – Найприкріше, що травмувався не на татамі. Незадовго до важливих змагань грав з друзями у футбол… До французького етапу Прем’єр-ліги мені не вдалося як слід підготуватися: тиждень перед тим на турнірі у Словаччині я повторно травмував коліно. Тож у Парижі не міг нормально пересуватися і бити ногами. Ці змагання я виграв завдяки відчуттю дистанції і моменту для початку дії – на самих руках. Цього разу в Парижі була рекордна кількість учасників, за перемогу змагалися представники 78 країн світу. Особливий ажіотаж на наших змаганнях почав спостерігатися з того часу, як карате включили до програми Олімпійських ігор. Мені подобається змагатися у Парижі. Французи чудово організовують домашні змагання. Там завжди повні трибуни, люди розуміються на карате, знають імена і здобутки топових спортсменів. На початках мене шокувало, коли незнайомі люди впізнавали мене у холі та на вулиці й навіть підходили привітатися…

У півфіналі я переміг француза Жульєна Кафаро, відчутно вищого, з довгими кінцівками, незручного для мене суперника. Француз використовував свою перевагу у зрості, тож я намагався триматися від нього на довшій дистанції. А коли він помилився в атаці, я скористався цим і заробив один бал – юко. Цей прийом дозволив мені пройти до фіналу. Єгиптянин Ахмед Ель Шарабі, який презентує Італію, також вищий від мене. Тож на татамі мені довелося хитрувати: дозволив йому атакувати, а сам відійшов на дистанцію. А коли Ель Шарабі в атаці провалився, я швидко провів свій прийом і отримав юко. 80% успіху у карате залежить від того, як спортсмен пересувається і чи вміє утекти від атаки опонента. Суддя не завжди може побачити, хто краще із суперників спрацював – той, хто атакував, чи той, хто блокував удар. Тож найкраще не дозволяти опоненту торкатися тебе взагалі… Другий бал я здобув у зустрічній атаці. І так хотів швидше взяти третій! Це було моєю помилкою. Женучись за швидким результатом, я двічі пропустив по одному балу. І ледь не втратив перемогу. На щастя, мені вдалося втримати рахунок і стати чемпіоном.

— Чим саме відрізнятиметься олімпійське карате від звичної вам версії?

— Версія Всесвітньої федерації карате (WKF), за якою ми змагаємося і яка стала олімпійською, завжди вважалася прогресивною. Правила у нас вдосконалюються щороку. А тепер, аби відповідати олімпійському формату, карате ще більше перевтілилося. Технічний комітет зробив усе можливе, аби всі три хвилини спортсмени працювали на максимумі, а поєдинки були справді динамічними та видовищними. Не так давно у нас скасували клінч, а також почали карати за пасивність. Окрім цього, впровадили «Правило першого бала», згідно з яким за рівного рахунку перевагу має спортсмен, який отримав перший бал. Це зробили для того, аби суперники не працювали на утримання рахунку, а ризикували.

— Чому свого часу ви обрали поєдинки, куміте, і повністю ігнорували вправи на техніку, ката?

— Ката – це наче гімнастика. До того ж якась одноманітна: одні й ті самі технічні зв’язки люди відпрацьовують і представляють на змаганнях десятиліттями. У ката неможливо винайти щось своє, принципово інше. Мало хто при цьому розуміє, чому судді на певному турнірі віддали перевагу тому чи іншому спортсмену. А ось куміте – справжня бійка, обумовлена правилами, і сильні суперники – якраз те, що треба. До того, як потрапити на карате у клуб «Юніон», я три роки займався тхеквондо, а ще тренувався у секції дзюдо. Тож насправді переді мною ніколи не стояв вибір – куміте чи ката.

Інколи наші поєдинки сповнені агресії. Вона, до речі, хороша помічниця (сміється). Я завжди дію у межах правил. Та коли суперник порушує неписаний кодекс честі, агресії не стримую. У такі моменти забуваєш про тактику… У мене є один такий суперник, голландець Рене Смааль. Уперше ми зустрілися на татамі фіналу Прем’єр-ліги 2011 року. За три секунди до завершення двобою рахунок був 7:5 на мою користь. У нас є неписане правило: якщо за кілька секунд до завершення поєдинку суперник, який поступається і не може відігратися, бажає завершити зустріч, він підходить потиснути руку. От голландець підходить до мене, простягнувши руку. Я відповідаю на цей жест. А він у ту мить притискає мене і намагається зацідити ногою мені в голову! За це йому присудили би три бали, і він став би переможцем. На щастя, я встиг ухилитися. Коли час завершився і суддя оголосив про мою перемогу, голландець знову підійшов потиснути мені руку – цього, зрештою, вимагають правила змагань. Та я у відповідь показав йому непристойний жест, чим викликав бурхливе схвалення трибун. Суддя також не покарав мене, обмежившись словами «Такого більше не роби». Це не перша така спроба здобути нечесну перемогу з боку Смааля. Німецький спортсмен постраждав через його підлість на чемпіонаті світу. Їхній поєдинок мав продовження у розминочній залі. Та на результат не вплинув… Коли бачу, що сітка знову зводить мене з цим голландцем, у мене стається викид адреналіну. Б’юся, наче востаннє в житті, і не даю йому шансу, перемагаючи з розгромним рахунком.

— Коли ви прийшли у секцію карате, то з першого тренування зрозуміли, що цей вид стане вашим остаточним вибором. Хто найбільше вплинув на цей вибір?

— Безумовно, тренер Антон Нікулін. До того я багато займався спортом у різних секціях. Та ніколи не бачив, аби тренер був до мозку кісток заряджений на результат. Йому тоді було двадцять, він ще сам виступав на змаганнях за збірну. І “горів”, сам прагнучи перемог і навчаючи перемагати нас. І ми “загорілися” разом з ним. Тренування у нас були нетиповими. Ціле заняття наче бавилися. Усі ті ігри були побудовані на основі вправ із елементами карате, які робили нас фізично сильнішими, більш координованими і розумнішими. Ми не знали, що таке біг по колу чи годинне відпрацювання техніки. Тому, покинувши зал після тренування, починали з нетерпінням чекати на наступне.

З тренером ми хороші друзі. І навіть родичі: багато років тому тренер попросив мене стати хрещеним батьком свого сина. Попри все, він залишається моїм наставником, тож вважаю за краще зберігати субординацію. Досі звертаюся до тренера на «ви» і називаю на ім’я й по батькові.

— Чи є у світі такий суперник, якого понад усе хочете перемогти?

— Це п’ятиразовий чемпіон світу і десятиразовий чемпіон Європи – Рафаель Агаєв із Азербайджану. Коли чотири роки тому я вперше зустрічався з азербайджанцем, поєдинок завершився унічию, та судді віддали перемогу йому. У подальшому у фіналі Прем’єр-ліги я поступився йому за балами. А потім переміг на Paris Open. Агаєв із розряду тих суперників, з якими завжди цікаво змагатися. Це швидкісний спортсмен, який грамотно працює з дистанцією. Рафаель з дитинства займається карате. Йому вже за тридцять, і для нього спорт – це ідеальне поєднання хобі та професії. В Азербайджані карате користується величезною підтримкою держави. Спортсмени можуть дозволити собі думати виключно про тренування і отримують за це зарплату. В Україні ж карате досі залишається аматорським спортом. За фахом я адвокат, спеціалізуюся на податковому праві. І на життя заробляю в адвокатській конторі чи в суді. Цілий день працюю, а ввечері йду на тренування.

— Які поразки більш неприємні – на татамі чи у судовій залі?

— І в спорті, і в суді успіх справи здебільшого залежить від суддів (посміхається). До роботи ставлюся спокійніше. Моїм пріоритетом завжди були перемоги на татамі. Та це не заважає мені якісно виконувати мою адвокатську роботу.

— А яка Феміда, спортивна чи судова, є більш об’єктивною?

— Феміда ще ніколи не була незалежною (посміхається). Усе залежить від політичних реалій. У спорті – це наявність своїх представників у суддівському корпусі. Японія, для прикладу, привозить на турніри цілу суддівську делегацію. В Україні ж усього кілька акредитованих арбітрів, які далеко не завжди обслуговують важливі змагання. Власної підтримки у нас практично немає. У суперечливі моменти нас можуть підтримати арбітри з сусідніх держав – Польщі, Словаччини, Сербії, Боснії і Герцеговини тощо. На чемпіонатах світу змагаються спортсмени приблизно одного рівня. Далеко не завжди вдається бути хоча б на півголови вищим за опонента. Вихід один: не створювати на татамі такі моменти, які би повністю залежали від рішення суддів.