Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Головна загроза на сьогодні — не велика війна, а повзуча капітуляція»

Якщо Київ піде на виконання убивчих Мінських угод, громадянського вибуху в Україні не минути, вважає політичний експерт Михайло Басараб.

Хочете коротко, але максимально влучно назвати угоду, котра навіть паперу не коштує, на якому написана? Назвіть її «мінською». Це вже як збірна назва, термін, який можна вносити у підручники не лише з політології, а й з політичної «абсурдології». «Мінськ-1», «Мінськ-2»... За два роки, які саме минули з часу підписання других Мінських домовленостей, хіба що порядковий номер так званої мирної угоди змінився. А на Донбасі замість очікуваного миру одне криваве перемир’я на зміну іншому, теж увінчаному смертями і розрухою, настає. Вже й не порахувати, скільки було зустрічей на переговорному майданчику у Мінську, засідань у «нормандському форматі». Очевидно одне: формула не працює. І скільки б не «хімічили», використовуючи її, з горючої суміші еліксир миру не вивести. Замкнене коло: вийти з убивчих для себе Мінських угод Україна не може (інакше зняття західних санкцій з Росії буде найменшим із зол, якими аукнеться такий крок), а виконати їх у нинішньому варіанті — все одно, що власноруч накинути собі кремлівський зашморг на шию. Альтернативи «Мінську» немає, повторюють у Києві, Москві і Брюсселі. Немає, чи її навіть не намагаються шукати? Про це — у розмові з політичним експертом Михайлом Басарабом.     

- Для України Мінські домовленості — суцільний глухий кут: «відмовитися не можна виконати». Де ставити кому?

- Ці домовленості довели свою неспроможність вже наступного дня після їх підписання. Одразу після 12 лютого (цього дня, два роки тому, відбувся «Мінськ-2». - «ВЗ») Росія не припинила ескалацію, цілеспрямовані, агресивні дії її збройних сил і найманців продовжувалися. Утворивши «дебальцівський котел» і змусивши українські Збройні сили відступити з цих позицій, Путін продемонстрував, що Мінські домовленості для Кремля — фікція, інструмент для маніпуляцій. Зрештою, саме цим вони і були з самого початку.

Специфічним було вже саме підписання Мінських угод, що дає підстави вважати їх винятково політичними, такими собі джентльменськими домовленостями. Перша частина угоди — декларація, під якою підписалися глави держав (президенти України, Франції, Росії та канцлер Німеччини. - «ВЗ»). Друга - комплекс заходів на виконання Мінських домовленостей, підписаний представницею ОБСЄ Хайді Тельявіні, другим президентом України Леонідом Кучмою, тодішнім російським послом Михайлом Зурабовим та ватажками «ЛНР» і «ДНР». Оскільки Кучма бере участь у мінському форматі на підставі доволі сумнівного розпорядження президента, питання щодо його статусу за переговорним столом у Мінську дискусійне.

Комплекс заходів, прописаний у Мінських домовленостях, передбачав їх реалізацію до кінця 2015 року. Тобто з 1 січня 2016 року ці положення мають сумнівний не лише правовий, а й політичний статус. Посилаючись на основи міжнародного права, Віденської конвенції, правники говорять про те, що Мінські домовленості можна вважати нікчемними, оскільки вони були підписані у момент застосування сили або під загрозою її застосування. До того ж ці угоди не були ратифіковані Верховною Радою, тобто вони не є міжнародним документом, який накладає на Україну жорсткі зобов’язання.

- Але за такою логікою виходить, що і Росію Мінські домовленості ні до чого не зобов’язують?

- Безумовно. Росія неодноразово доводила, що Мінські угоди є лише елементом маніпуляції для її дипломатії. Москва трактує ці домовленості так, як треба їй, і закликає до їх виконання лише тоді, коли їй це вигідно. Сумнівний правовий статус цього документа і дає можливість Кремлю маніпулювати ним.   Сподівання на те, що Росію можна буде до чогось зобов’язати, відповідно до Мінських домовленостей, марні. Оскільки  невиконання цих угод не накладає на неї жодних правових наслідків. «Мінськ» - це слизька платформа. Навіть якби Україна взяла на себе жорсткі зобов’язання, пішла на серйозні поступки, всупереч своїй Конституції, законодавству і волі народу, взамін могла б нічого не отримати. Порушник домовленостей не зазнає жодних санкцій.

- Як же тоді вже існуючі санкції, запроваджені Євросоюзом і США? Вони ж прив’язанні до Мінських угод?

- Твердження, що всі західні санкції проти Росії пов’язані з невиконанням Мінських домовленостей, - маніпуляція. В ухвалах Євросоюзу є положення про те, що санкції продовжуються за невиконання Росією Мінських угод. Але, крім європейських, є ще й американські санкції. Саме їх вважають найдієвішими і найзагрозливішими для РФ. Так от: у жодному «санкційному» рішенні США щодо Росії жодної згадки про Мінські домовленості немає. Зрештою, санкції,  США, Євросоюзу були ухвалені до моменту підписання ще перших Мінських домовленостей і накладені саме за анексію Криму та здійснення збройної агресії Росії проти України.

- Але це навряд чи зменшує загрозу їх пом’якшення чи скасування, яка стає дедалі очевиднішою?

- Якщо говорити про санкції ЄС, експерти стверджують, що їх скасування в умовах, коли санкції США залишатимуться, фактично неможливе. Оскільки американські санкції стосуються не лише суб’єктів, а й усіх контрагентів США. Це означає, що в європейських компаній, які у разі скасування санкцій ЄС відновлять бізнесову співпрацю з Росією, можуть виникнути серйозні проблеми. Вони ризикують автоматично потрапити під дію американських санкцій. І такі факти вже є. Зокрема, історія з «Дойче банком», щодо якого США вжили відповідні заходи за продовження співпраці з російськими суб’єктами.

- Чи виправдані заяви про те, що альтернативи «Мінську» немає?     

- Мінські домовленості стали політичною даністю, за яку наче за останню соломинку тримаються наші західні партнери. Вони не спромоглися на жорстку відповідь за агресивну зовнішню політику Путіна і свій страх перед Кремлем ховають за цими угодами. У США і ЄС залишився цілий арсенал невикористаних засобів дієвого економічного тиску на Росію, які можуть змусити її капітулювати у своїй зовнішньополітичній авантюрі за лічені дні. Йдеться, зокрема, про фінансову систему SWIFT: відключення від неї було б для Росії рівнозначне перекриттю кисневого шланга для пацієнта на апараті штучного дихання. Інший дієвий механізм — відмова від експорту російських ресурсів, які дають основні валютні надходження до бюджету РФ. Якщо перекрити Росії газовий і нафтовий вентилі, це фактично позбавить її основних надходжень до бюджету і джерел збагачення російських олігархів.

Неготовність ухвалити такі рішення наші західні партнери прикривають закликами до виконання сумнівних Мінських домовленостей. На превеликий жаль, правила цієї гри прийняла українська влада, й усі ми стали заручниками Мінських угод.

Що робити у цій ситуації Україні, розуміючи, що реалізація «Мінська» зумовить масштабний громадянський вибух у межах всієї країни? Виконання Мінських угод - це план капітуляції. Це особливий статус для ОРДЛО, народна міліція на цих територіях, яка складатиметься з нинішніх бойовиків. Це  амністія для бойовиків, особливі взаємини регіону з Росією. Плюс -  троянський кінь в українській політиці, оскільки ці території делегують до Верховної Ради 30 депутатів-мажоритарників, які прийдуть у сесійну залу з георгіївськими стрічками й російськими триколорами. І це ще далеко не всі наслідки втілення мінських угод.

Якщо «Мінськ» вже став зовнішньополітичною даністю, на яку погодилася Україна і про безальтернативність якої говорить українська влада, значить, потрібно вимагати редагування мінського алгоритму відповідно до законодавства України і Конституції. Доки не напрацюємо адекватного варіанта Мінських домовленостей, який би відповідав нормам міжнародного права, українському законодавству і Конституції, ОРДЛО потрібно визнати тимчасово окупованими територіями. Путін вдало маніпулює, розводячи питання Криму і Донбасу у різні кошики. Але позиція України має бути однозначною: Крим і Донбас однаково зазнають окупації з боку Росії як держави-агресора. Визнавши ці території тимчасово окупованими, назвавши агресора агресором, не дамо можливості поспіхом змусити Україну до виконання жахливих Мінських домовленостей в їхньому нинішньому варіанті. Розмови про те, що визнання тимчасово окупованими фактично означає відмову від цих територій, - чергова маніпуляція. Ми не відмовляємося ні від Криму, ні від ОРДЛО. Але повернення цих територій має відбуватися не інакше, як на засадах міжнародного й українського права.

- Росія однозначно не піде на переписування Мінських домовленостей на варіант, про який ви кажете. Навряд чи будуть у захваті від такої пропозиції і західні учасники «нормандського формату», зважаючи на  зацікавленість у тому, аби якнайшвидше зняти для себе «українську проблему» з порядку денного?

- У нас є інша альтернатива — погодитися на те, що намагається нав’язати Кремль і рекомендують наші західні партнери, які вирішили розв’язати проблему за рахунок слабшого, тобто за рахунок України. Треба вибирати: нам підходить план капітуляції чи відстоювання своєї позиції? Агресія відбувається проти України, окупована частина українських територій. Тож, мабуть, не німцям і не французам вирішувати, як виходити з цієї ситуації. На кожному кроці потрібно наголошувати: події на Донбасі - це не конфлікт в Україні, це акт збройної агресії однієї держави проти іншої, міжнародна війна. Кваліфікацію діям агресора дає міжнародне право. Проблема лише у тому, що основні політичні гравці, включаючи гарантів нашої безпеки за Будапештським меморандумом, не мають політичної волі для задіяння жорстких, дієвих механізмів проти держави-агресора. Ніхто не закликає їх воювати з Росією. Достатньо ухвалити рішення щодо найбільш чутливих сегментів російської економіки й доходів російських олігархів. І все — питання буде вирішене за лічені дні.

Українська дипломатія повинна працювати над тим, щоб наші західні партнери, зокрема США і Велика Британія як підписанти Будапештського меморандуму,  виконали свої політичні і моральні зобов’язання перед Україною, яка зазнала зовнішньої агресії. Так, це непросто. Але Україні нарешті треба чітко сформулювати свою позицію й окреслити червону лінію, через яку вона за жодного тиску не переступить. Потрібно далі зміцнювати свою обороноздатність, розуміючи, що за свою територію будемо боротися лише ми. Варіант масштабного збройного наступу Росії наразі  виглядає малоймовірним. Насправді найбільший ризик зараз — це не велика війна між Росією й Україною, а план політичної капітуляції, який нам нав’язують. На жаль, цей план сприймає частина української еліти. Маю на увазі, зокрема, позицію президента, Кабміну, Міністерства з питань тимчасово окупованих територій, яке вже називають «міністерством капітуляції». Бачимо намагання реінтегрувати окуповану частину Донбасу фактично на російських умовах, погодившись з тим, що в Україні — внутрішній конфлікт, а не війна з Росією.  Завдання суспільства — не давати владі реалізувати цей підступний план повзучої капітуляції.

- Чи результативним було б розширення «нормандського формату» переговорів із залученням країн-підписантів Будапештського меморандуму?

- Це було б слушним рішенням. Коли йдеться про США, звучать застереження щодо позиції президента Трампа. Але ж Трамп - це ще не всі Сполучені Штати. Є потужна позиція конгресменів-республіканців, і саме їх маємо сприймати як наших найближчих союзників серед політичного істеблішменту США. Є доволі чітка позиція прем’єр-міністра Великої Британії Терези Мей.

Німеччина і Франція є кульгавими качками у нормандському форматі: Франсуа Олланд без п’яти хвилин не президент (заявив, що не балотуватиметься на президентських виборах навесні 2017-го. - «ВЗ»), а Ангелі Меркель ще доведеться поборотися за наступну каденцію на посаді федерального канцлера (вибори у Німеччині відбудуться восени. - «ВЗ»). Безумовно, час апелювати до США і Великої Британії. Для останньої конфлікт між Росією й Україною може стати вдалою нагодою продемонструвати свої зовнішньополітичні амбіції і зробити заявку щодо лідерських позицій на Європейському континенті на етапі виходу з ЄС.

Схожі новини