Передплата 2024 «Добрий господар»

Тарас Прохасько: «Читачі часом пишуть, що не згодні зі мною. Значить, моє письмо не пройшло повз їхню увагу»

Відомий письменник – про сучасну українську літературу, народження третього сина і формулу щастя.

Чому вважає, що нині роль письменника применшена? Чи напише книгу у співавторстві з молодшим братом, літературознавцем, есеїстом, перекладачем Юрком Прохаськом? Чому шкільну програму з вивчення літератури треба якнайшвидше змінювати? Про це — у розмові із сучасним українським письменником, лауреатом літературної премії імені Джозефа Конрада Тарасом Прохаськом.

- Пане Тарасе, за що подякували б 2016 року?

- Після 25-річної перерви я став батьком. Утретє. В мене два дорослі сини від першого шлюбу. Маркіян — випускник Українського католицького університету, журналіст, письменник. Богдан — випускник Львівської політехніки, архітектор. Маю онука. А торішнього грудня у мене народився синочок Лука. Обирали ім’я разом з дружиною Наталею. Подобається образ євангеліста Луки, фонетичне звучання цього імені.

- Вважаєте, ім’я впливає на долю?

- Не думаю, що запрограмовує її. Та коли дитина починає усвідомлювати, хто вона, вимовляє своє ім’я, чує його від інших, це підсвідомо впливає на неї.

- Ваша дружина — журналістка. Ваш перший читач і критик?

- Нікому не показую своїх творів, ні з ким не узгоджую їх і ні до чиїх порад не прислухаюся, поки книга не вийде у світ. Наталя справді одна з перших моїх читачів, але не критик. 

- Торік ви здивували Украї­ну “сон-оперою” за своєю книгою «НепрОсті». Люди слухали її… дрімаючи на матрацах.

- Ідея не моя, а молодих талановитих музикантів — Романа Григоріва та Іллі Розумейка. Кілька років працювали над твором. Це не опера у звичному розумінні — живий акт творчості, в якій я брав участь. Глядачам видали матраци. Люди вісім годин мали можливість дрімати або просто лежати і слухати мій твір на фоні спокійної, оригінальної, нетрадиційної музики (китайські народні пісні під супровід музичних інструментів виконувала співачка Чень Юнь Цзя. — В. Ш.). 

- Торік разом з іншими письменниками ви виступали у чоловічій колонії...

- У колонію я їздив, але через паперові неточності і бюрократичні помилки на територію мене не пропустили. Я стояв за воротами і чекав, поки творча зустріч моїх колег з ув’язненими завершиться. В колонію не лише важко потрапити (як у моєму випадку), а й вийти звідти. Хоча опинитися там доволі легко… За ґратами, на мою думку, сидять чимало таких, які могли б бути засудженими умовно.

- В одному інтерв’ю ви сказали: «Настав час, коли роль письменника применшена». Чому?

- Колись письменники мали можливість говорити від імені народу або багатьох людей. Зараз так багато сучасних технічних засобів (соціальні мережі, «вільні мікрофони»), що кожен може висловитися. Відтак письменники не завжди почуті, до їхньої думки не завжди і не всі прислухаються.

- Ви — родич відомої письменниці Ірини Вільде. Якою вам запам’яталася?

- Моя мама — троюрідна племінниця Ірини Вільде (справжнє ім’я — Дарина Макогон). Вільде була свідком на одруженні моїх батьків. Часто приїжджала до нас, батьки їздили до неї. Коли у моєї бабусі і дідуся померла дитина, Ірина Вільде на деякий час забрала їх до себе в Микуличин (село на Івано-Франківщині). Однак культу Ірини Вільде як письменниці в нашій сім’ї не було.

За манерами, смаками відрізнялася від звичайних селян, хоча матеріальне становище її сім’ї було набагато гіршим, аніж у них. Найдотепніша і найвеселіша людина, яку пам’ятаю з дитинства. Швидко і легко могла порозумітися з людьми різного соціального статусу. Спільну мову знаходила і з інтелігентами, і з селянами. Тому що бачила та відчувала, про що і на якому рівні можна розмовляти з людиною. Таким чином наближувала співрозмовника до себе. Одне слово, уміла розкривати людей.

- Ваш тато у десятирічному віці разом з батьками був виселений до Чити. Що вразило з його розповідей?

- Сім’ю виселили через те, що мій дідусь і бабуся (татові батьки) на Моршинському курорті мали власність. Окрім того, бабусю звинуватили у зв’язках з рухом українського опору. Її посадили за ґрати. Тата тим часом забрали в дитячий збірний табір. Там жили лише ті діти, чиї батьки перебували під слідством. Діти страшенно хворіли на інфекційні недуги. Не оминуло це і тата. Він пригадував, як щоранку з бараків Бориславського збірного табору виносили мертві тіла. Батько пережив сильний шок.

На засланні не жили — виживали. Щотижня відмічалися у відповідних інстанціях. Батько навіть потрапив у товариство малолітніх бандитів, але Бог оберіг його. Коли у 1956-му можна було повертатися додому, родина задумалася, чи варто їхати в Україну. Мене це страшенно дивувало. Врешті-решт зрозуміли, що без рідної землі жити не зможуть.

- У школі ви принципово не вчили творчості українських радянських письменників і не читали їхніх творів... 

- Я вважав, що читати треба письменників XIX — початку ХХ століття (дорадянської епохи). Все-таки кілька творів зі шкільної програми я прочитав: Юрія Яновського «Вершники» та Михайла Стельмаха «Щедрий вечір». 

Вважаю, нині підхід до вивчення літератури у школі неправильний.

Підхід до вивчення літератури у школі неправильний. Шкільна програма побудована за давнім архаїчним принципом: читати твори для того, щоб знати зміст. А що дитині це дало?!

Шкільна програма побудована за давнім архаїчним принципом: читати твори для того, щоб знати зміст. А що дитині це дало?! Школа могла б виконувати іншу функцію: розширювати дитячий світогляд. Не вивчати канонічні літературні «вершини» за затвердженими схемами, а розтлумачити, що письменники (від античних до сучасних) пишуть по-різному і кожен твір заслуговує на увагу. Показати, що таке письменницька діяльність, чому і як пишуться книжки, на чому будується письмова оповідь, яке значення вона має у житті людини і суспільства загалом. Тобто найважливіше — навчити дітей творити, висловлювати свої думки на зразках творів з глибоким сюжетом. 

- Перший письменник, з яким ви познайомились, — Юрко Іздрик. Він розкритикував ваше оповідання, яке ви подали до журналу «Четвер», перший номер якого вийшов 1990-го. Як відреагували на критику?

- Іздрик справив на мене неймовірне враження. Не заперечуючи і не відкидаючи спадщини минулого, першим показав: можна розвиватися як літератор, нікого не копіюючи і не наслідуючи. Він був першим письменником, в якому я побачив живу, модерну українську літературу. Через кілька місяців я познайомився зі ще одним самобутнім письменником — Юрком Андруховичем. Завдяки Іздрику та Андруховичу я зрозумів, як можна імпровізувати, створювати нове, неповторне письмо. 

- Для кого важче писати — дітей чи дорослих?

- Для дітей. Їм треба багато чого пояснювати. Дитяче оповідання має бути точним. А з дорослими можна не церемонитися — з підтекстом хай самі розбираються. Дорослі часом пишуть, що не згодні зі мною. Значить, моє письмо не пройшло повз увагу читача. Викликало в нього реакцію, змусило задуматись, а отже, проаналізувати.

- Який найбільший комплімент почули від читачів на свою адресу?

- «Думаю так само, як і ви, пане Тарасе, але не встиг це сказати».

- Яких жанрів, на вашу думку, замало в сучасній українській літературі?

- Був час, коли вона працювала на найвищу полицю. Її звинувачували в елітарності, мовляв, не всім зрозуміла. Тішить, що останніми роками література добре розвивається у всіх жанрах, для абсолютно різних читачів.

- Не було задуму написати книгу у співавторстві з молодшим братом, письменником Юрком Прохаськом?

- Таке могло б бути, але Юрко, думаю, сам напише хорошу книгу. Вважаю його обдарованішим, розумнішим за мене. Те, що я першим почав писати книги, є навіть певним непорозумінням. Це мав би зробити Юрко. Сподіваюся, свою супе­рову книжку він ще напише. У нас подібні голоси, інтонації, нас навіть плутають по телефону. Але ми — різні.

- Читаєте лекції на курсах письменницької майстерності. Чи можна відразу визначити: у цієї людини буде письменницьке майбутнє, а в тієї — ні?

- Я не контактую тісно з кожним, хто відвідує мої лекції. Та й неможливо прорахувати, з кого що вийде і що в кого вийде… Кожен може чимось здивувати. Якщо, звичайно, захотіти...

- Тарас Прохасько як людина. Який він?

- Толерантний. Не звик ні на чому наполягати. Сприймаю різних людей. Найбільшою своєю заслугою вважаю вміння... слухати інших. Мені важко і нецікаво з тими, хто не вміє слухати.

- Що найбільше цінуєте в друзях?

- Здатність сприймати мене (та й світ) таким, яким я є, і не переробляти на свій лад. Бути готовим до взаємодопомоги. У мене багато друзів, але дуже близьких — мало.

- Що, на вашу думку, щастя?

- У підлітковому віці я завів зошит і десь до 18 років записував свої думки, зокрема, формули щастя. Художник ХVIII століття Орест Кіпренський сказав: «Щастя — це чиста совість і люди, яких ми любимо». Донині не знайшов точнішого визначення слова «щастя». 

- Ваше життєве кредо...

- «Все тече, все змінюється», — грецький філософ Геракліт. Хтось змінюється суттєво, а хтось — непомітно для людського ока.

Довідка «ВЗ»

Тарас Прохасько — сучасний український письменник. Народився 16 травня 1968 року. Учасник студентського руху 1989-1991 років, брав участь у «Революції на граніті» у Києві (1990). «Мандрівний» співредактор журналу «Четвер» (1992-1994). Лауреат видавництва «Смолоскип» (1997).

Знявся у короткометражному фільмі «Квіти святого Франциска» (1993). Двохвилинний фільм «Втеча в Єгипет» (1994), в якому знявся Тарас Прохасько та його старші сини, на першому в Україні міжнародному фестивалі відео-арту отримав гран-прі (1996). У 2010-му його запросили на творчі зустрічі з читачами у Нью-Йорк та Вашингтон (США).

Його книгу «БотакЄ» було визнано «Книгою року» (2011). Премією «Книга року BBC» було відзначено книжку для дітей «Хто зробить сніг», написану у співавторстві з Мар’яною Прохасько (2013). Нагороджений премією імені Ю. Шевельова за книгу «Одної і тої самої» (2013).

Схожі новини