Оксана Муха: «Редактори радіостанцій кажуть, що моя музика «просаджує» ефір»

Її називають «неформатом» і не беруть у ротацію українські радіостанції. Оксана Муха виконує пісні, що йдуть з глибини душі і доходять до слухача, як ковток чистого повітря. Маючи вищу музичну освіту, починала як скрипалька у симфонічному оркестрі. Одного разу на  запрошення керівника хору хлопчиків «Дударик» вперше заспівала соло. Відтоді не мислить себе поза сценою, об’їздила з концертами багато міст України і виступила на престижних зарубіжних сценах. Після перемоги на Першому конкурсі імені Квітки Цісик співачку назвали другою Квіткою. За кілька днів львів’яни і гості міста матимуть можливість почути її унікальний голос, яким  «проживає» кожну свою пісню.

- Оксано, 22 січня у Львівській філармонії відбудеться ваш сольний концерт.  Чим здивуєте слухачів?

-  Запропонуємо підбір колядок, які досі ніде не звучали. Кілька з них є загальновідомими, які співають люди, однак вони будуть подані по-іншому, в іншій гармонії. Ми беремо колядку з її автентичним змістом, а от форму і гармонію подамо непередбачувано. Рік тому композитор і керівник хору хлопчиків «Дударик» Дмитро Кацал запропонував мені першу частину колядок, які сам наспівав під гітару, як можна і передав мені величезну збірку, у якій понад сто колядок. Ми їх кілька разів переспівували, аж поки не відібрали 20 найкращих для нового концерту. Зі мною на сцені будуть працювати п’ять фантастичних виконавців — піаніст Юрій Романів, гітарист Юрій Карпенко, на контрабасі гратиме Тарас Яцишин. Грою на гітарі усіх здивує Дмитро Кацал.  І Олексій Дольніков, з яким товаришую з трьох років, на перкусії достукає і на різних брязкальцях дограє усе, щоб кожна колядка набула особливої атмосфери. У побуті ми звикли співати колядку, не задумуючись над змістом. Скажімо: «Як чоловік з пеленами у Бога повився». Мене дивує, як люди можуть співати такий текст, не розуміючи, що співають. Як це можна повитися з пеленами, чому не співають «пеленами убого повився»? У цьому концерті мені дали важливу роль — роль музичного слова. Щоб цим словом прославити Христа, щоб зміст був витиснутий з кожної колядки до останньої крапельки. Кожна колядка вихваляє Христа, у кожній  пастухи, ягнята, Діва Марія, Ісус, Ірод… Але не перестаю дивуватися, наскільки одні й ті ж самі персонажі можуть бути різнокольорово виспівані українською народною піснею. Ми не повинні обмежувати себе тільки «Бог ся рождає» і «Добрий вечір тобі, пане господарю…». Український народ має стільки цікавих колядок і щедрівок, що було би правильно робити окремо два концерти — один колядок, а інший — щедрівок. На концерті буде представлено і кілька авторських колядок Дмитра Кацала.

- Знаю, Дмитро Кацал слова українських поетів кладе на музику відомих композиторів…

- О, це геніальні твори. Шевченкове «Зоре моя вечірняя» Дмитро поклав на музику Бетховена.

- Ще донедавна українським співакам було важко пробитися на українські радіостанції. Із запровадженням закону про квоти на українську пісню, коли кожна четверта пісня має звучати українською, мало би стати легше. Що змінилося у цьому плані особисто для вас?

- Нічого. Я і далі - неформат. Недавно мала розмову з редакторами радіостанцій, вони не можуть нас брати в ефір, тому що, як кажуть, моя музика “просаджує” ефір. Розумію, кожна радіостанція має певний підбір музикантів, до стилів яких слухач звик. Але є пісні, які слухач не слухає, а перемикає. Для мене це дико звучить: якщо пісня має лише дві хвилини, а за цей час вона все сказала, то для чого її викидати?! Або вона за чотири хвилини ще не все сказала, то хто має право її обрізати? Це я лише про часові рамки кажу. Чому така пісня є неформатом? Радіостанції леліють меркантильний інтерес. Це — бізнес-структура. А творчість і бізнес — різні речі.

- Тобто ви їм пропонували, а вони не беруть?

- Не беруть. Тому стверджувати, що квоти вплинуть на якісну українську пісню — не можу. Це дуже боляче. Поки редактори радіостанцій не усвідомлять, що саме вони формують музичний смак свого слухача, а не слухач формує їхній смак, доти ми не станемо форматом. І українське не буде форматом. Якщо радіостанції купують дешевий  і неякісний продукт, значить, виховають людей низькопробного культурного формату. Якщо низькопробного виконавця прокрутять 20 разів на день, навіть людина, яка нічого не розуміє, буде приймати це як належне.

-  Що  для вас цікавіше: співати старовинні українські пісні чи співпрацювати зі сучасними українськими композиторами, як-от Дмитро Кацал?

 - У нас з Дмитром однакові смаки. Хоча, з іншого боку, було б неправильно сказати, що я йому дорівнюю, бо Дмитро — це така глиба, порівняно з ним — я підліток, що слухає важкий метал.  Мені до серця найближче українська народна пісня. Почувши українську народну пісню, я її прочитаю один раз, і вже її знаю. Незалежно від того, скільки там є куплетів. Народна пісня — це так, ніби бути вдома… Натомість авторська пісня вимагає від мене значно більшої праці, щоб її запам’ятати і пережити.

- Ви співачка, але насамперед — скрипалька.  Чи не виникало бажання, як переможець «Євробачення» Олександр Рибак одночасно заспівати і зіграти на скрипці?

- Я це практикувала. І з Олександром Божиком ми це робили у його авторській коломийці, коли виконуємо на двох скрипках, але у певних місцях я ще й співаю.

- Ви — скрипалька за освітою, закінчили спеціалізовану музичну школу імені Соломії Крушельницької, потім — консерваторію, працювали в оркестрі, але стали співачкою. Важіль співу переважив важіль гри на скрипці?

- Мабуть, це моє. Завжди співала у дитинстві.  Не пам’ятаю себе без пісні. В оркестрі Ярослава Мигаля, коли ми їхали на гастролі і в Італію, і в Німеччину, я співала, а музиканти мене підхоплювали. Коли починала співати, на душі було спокійно, затишно… Ярослав мене запропонував у «Дударик», коли там був конкурс. Я не була морально готова, але все вийшло. Відтоді почалася робота. Коли почала співати професійно, відчула, що мені настільки добре, ніби  я з цим народилася.

- Тоді і познайомилися з Дмитром Кацалом?

- Це було у 2006 році. Він переконав мене, що спів - це моє.

- Ще задовго до того, як відбувся Перший конкурс імені Квітки Цісик, на якому ви перемогли і на якому вас вперше порівняли з Квіткою Цісик? Що для вас таке порівняння? Відчуваєте гордість чи, можливо, за стільки років вам це набридло?

- Це така палиця з двома кінцями. Є люди, яким вистачає чийогось слова, щоб потім  по ньому йти. Якщо сказано, що друга Квітка Цісик, такі люди ставлять штамп, навіть не слухаючи творчість насправді. Оскільки було багато концертів, присвячених Квітці, де я брала участь, то воно ще й підсилило цю ситуацію. Для мене Квітка — це мій поштовх у дитинстві до співу,  мій вчитель, хоча про це навіть не знає. Слухаючи її, я зрозуміла, що не голос важливий, пісня просить розповісти про те, що хоче сказати. Квітка розповідає пісню. Попри її фантастичне колоратурне сопрано, вона цим не вихвалялася. Співала від душі. І я цього навчилася у неї — відчувати пісню. Мені надзвичайно дорого, що мене порівнюють з цією великою співачкою. Квітка для мене не померла, не можу навіть вимовити слово «була», я  далі говорю, що вона є. З іншого боку, я би хотіла, щоб люди нас все ж таки відокремлювали, бо ніколи не зможу бути Квіткою…

- Ви об’їздили з концертами багато країн — виступали у Канаді, Америці, Франції… Не пропонували вам там залишитися?

- Пропонували, і не раз. Але це для мене неприпустимі речі.  Людина, яка народжується тут, отримує талант від Бога. Взяти той талант і поїхати туди — талант пропаде. Мені боляче за людей, які тут народжуються, отримують освіту, правильну духовну складову і розвиток свого таланту,  увесь цей скарб везуть за кордон. Ці люди можуть собі тут дати раду і допомогти нашій державі, а не вивозити найкраще і віддавати чужим. Для мене поїхати з України — це значить зрадити все, що до мене тут було. Буду їздити туди, заробляти там кошти, привозити їх в Україну і вкладати їх у пісні.

- Робота творчої людини забирає багато часу. Чи не ображається ваш син Данилко, що мама приділяє йому так мало уваги?

- Данилко ревнує мене до сцени, хоча усвідомлює, що це моє покликання і моя робота. Восьмирічна дитина розуміє: якщо мама буде тільки з ним розважатися, то не будемо мати можливості ні на що. Та, попри зайнятість, я віддаю Данилові увесь свій вільний час — не часто бачуся з друзями, не ходжу у кафе. Я  або на роботі, або з сином. Якщо маю можливість брати його у поїздку, беру.

- Ходить на ваші концерти?

- Він не любить мене слухати (сміється. — Г.Я.).  Колись я співала вдома постійно, навіть коли мила посуд чи прибирала. Він підходив до мене, брався за голову і показував, щоб я не співала, бо його болить голова.

-   Вас називають українською співачкою, а дехто конкретизує: Оксана Муха — львівська співачка. У столиці, мабуть, перед вами би ширше відкрилися двері?

- Звісно, у кожного виконавця є бажання потрапити у столицю і мати там свого слухача. Якщо співак починає з потужної реклами, бо має фінансову підтримку, може стартувати з Києва, а далі його почує вся Україна. У мене інша ситуація. Я своїми гулями і своєю працею сама здобуваю свого слухача. Щоб приїхати до столиці, треба мати підґрунтя і суттєву підтримку. У тисячах доларів вимірюється кілька секунд реклами на телебаченні, для мене це  непідйомні гроші. Але вірю, настане такий час — буде і Київ.

-  Перед Новим роком ви з «Піккардійською терцією» записали колядку «Молитва на Різдво», яку написав воїн АТО Зиновій Медюх. Чому саме вам пан Зиновій доручив виконання цієї колядки?

 - Проектом «Пісні війни» займається Галина Гузьо. Ще влітку вона мені переслала цю колядку, але якось руки не доходили до неї. Коли цю колядку в роботу взяли «піккардійці», я зрозуміла, яка це класна річ. Трохи було шкода, що вчасно її не роздивилася. З іншого боку, тішилася, що «піккардійці» її чудово виконають. У долі все розписано наперед — колядка таки до мене повернулася. Володя Якимець покликав мене, і я співаю там слова матері. Основну тему виконує Зиновій Медюх, який привіз цю колядку з гирла війни. Він не є професійним співаком, але так правдиво, як її заспіває людина, що побувала у тому пеклі, не заспіває жоден з нас.