«Річний бюджет української легкої атлетики – трохи більше мільйона євро. А турецької – 35 мільйонів доларів»

Одна олімпійська медаль численної української збірної у Ріо-де-Жанейро — це почесно чи, як не крути, замало? Як українській легкій атлетиці прожити рік за 35 мільйонів гривень? Чим відрізняється «ні» від «трішечки можна»? На ці та інші питання спробував знайти відповідь державний тренер національної збірної України з легкої атлетики В’ячеслав Тиртишник.

- Після Олімпіади в Ріо керівництво легкоатлетичної збірної не критикував хіба що лінивий. Найчисленніша команда, яка становила третину усієї олімпійської збірної України, принесла лише одну медаль... А як ви оцінюєте виступ своїх підопічних у Ріо-де-Жанейро?

- Виступили гірше, ніж очікували. І керівництво команди, і вболівальники сподівалися на більше. Але я не назвав би виступ українських легкоатлетів катастрофою. У Ріо Україну презентували 65 легкоатлетів. Попри всі негаразди, така велика кількість наших спортсменів виконала високий олімпійський норматив. Якщо в інших видах спорту з кожним олімпійським циклом спостерігається катастрофічне зменшення кількості учасників Олімпіад, то легкоатлети тримають марку.

Від Богдана Бондаренка ми чекали лише перемоги. І ця перемога сталася б, якби не хвороба на заключному етапі підготовки. Це диво, що він у такому стані взагалі завоював нагороду. На заключний збір Богдан поїхав на північ Бразилії, а там виявилося дуже вітряно. Його продуло, він захворів, і ускладненням інфекційної хвороби став гайморит. Коли спортсмен перебуває на піку форми, складно вберегтися від хвороби: у цьому стані суттєво знижується імунітет. На початках планували, що Богдан прилетить у Ріо «під старт». Та йому було так погано, що його привезли раніше: в олімпійському селищі були кращі умови для лікування. Бодю щодня возили до американської клініки Ріо. Там він пройшов курс антибіотиків та інше лікування. В іншому випадку, переконували лікарі, виникла б загроза життю. У секторі його реально вистачило на дві спроби. Далі він пропускав висоти. І врешті-решт поліз на висоту, на якій проходила боротьба за найвищий титул. Та сил на це не залишилося. «Бронза» Бондаренка стала єдиною олімпійською нагородою легкоатлетичної збірної.

Перемога канадця Дерека Друїна не випадкова. Весь олімпійський сезон він пройшов стабільно, на високому рівні, і довів, що є спортсменом одного рівня з Бондаренком та катарцем Баршимом. У катарця божевільний, просто невичерпний потенціал. Та у нього є суттєвий мінус: свої найкращі спроби він ніколи не демонструє на головних змаганнях, чемпіонатах світу та Олімпійських іграх. Психологія — тонка штука. А ось Друїн та Бондаренко — бійці, готові змагатися до останнього вдиху. Ці інтригуючі суперечки в секторі, на щастя, ще не завершено. Попереду наступна Олімпіада, у Токіо-2020. Вище­згадане тріо, а також наш Андрій Проценко, ще молоді, тож диктуватимуть моду і через чотири роки.

Бондаренкові не вдалося повністю відновитися після численних травм. Він і Проценко тренуються за індивідуальним планом і пропускають зимовий сезон. Андрій працює у Херсоні (нещодавно він став татом) і робить акцент на загальнофізичній підготовці. А Богдан проходить двомісячний збір у США. Працює разом із батьком. Він полюбляє тренуватися у невеличких компаніях або ж наодинці й уникає зборів, які збирають багато зірок легкої атлетики. І ніколи не працює разом із іншими «висотниками».

- Скільки олімпійських нагород ви планували для легкоатлетичної команди?

- Поставив рубіж у три нагороди. Ми сподівалися на скороходів, які відмінно проявили себе на командному чемпіонаті світу. Ігор Главан фінішував на другій позиції. «Срібною» також стала команда у ходьбі на 50 км. Усі підстави на медаль мав і Руслан Дмитренко. Ми створили ходокам усі умови для якісної підготовки. Та гіпербажання зіграло з хлопцями злий жарт. Усі вони зізналися, що на останньому зборі «перебрали» навантаження. Тож на Іграх не витиснули зі себе максимум.

Близькою до п’єдесталу була жіноча естафетна команда 4х400 м. До фіналу дівчата вийшли з третім результатом. Та коли на кону стояли нагороди, не всі вони показали найкращі індивідуальні швидкості. У фіналі змагалася й інша наша естафетна дружина — у бігу 4х100 м. Їм також не вдалося зачепитися за призовий подіум. Та до них у мене немає претензій: дівчата зробили все, на що були готові. Лише торік завершилися дискваліфікації Лізи Бризгіної та Маші Рємєнь, тож для медального результату бракувало індивідуальних швидкостей. Поки що ніхто не може на рівних боротися зі США та Ямайкою, де чи не кожна атлетка вибігає з 10,80. Навіть суперідеальні передачі не можуть компенсувати втрату швидкості. Ми зможемо бути конкурентоздатними, тільки якщо кожна з нашої четвірки бігтиме хоча б 11,10 сек.

Хочу відзначити метальника списа Дмитра Косинського, який у Ріо став п’ятим, а після Ігор встановив ще один особистий рекорд. Чи Ольгу Земляк, яка також із особистим рекордом увійшла до фіналу в бігу на 400 м. На цій дистанції “білим” атлетам непросто конкурувати з африканцями.

- Але ще кілька десятиліть тому 400-метрівка була нашою дистанцією…

- Свята правда. Наша Ольга Бризгіна вигравала Олімпіади не лише в естафетах, а й в особистих змаганнях. Гадаю, молодша донька Ольги, Настя Бризгіна, підтримає сімейні традиції. Поки що дівчина бігає 200 м. Та не виключено, з часом піде стежкою, яку проторувала її мама.

- Наскільки активно відбувається у збірній зміна поколінь?

- Післяолімпійська по­ра — золотий час для перегляду резерву. У нас є хороші дітки. Водночас наші елітні спортсмени хочуть залишитися у спорті. Аналізуючи наш виступ у Ріо, я дійшов висновку, що 75% спортсменів-учасників Олімпіади-2016 через чотири роки мають усі підстави змагатися в Токіо. Тобто кістяк команди залишився. Після Ріо Наталя Пигида, Настя Рабченюк та деякі інші дівчата пішли у декретну відпустку. Та з часом, переконаний, вони повернуться — з новими силами і мотивацією.

Радий, що ми ще побачимо у секторі для потрійного стрибка Ольгу Саладуху. У неї були серйозні проблеми зі спиною. Про продовження її спортивної кар’єри якийсь час не йшлося взагалі. Лікарі боролися за те, аби Оля могла вести повноцінний спосіб життя за межами стадіону. Дивуюся й захоплююся її мужністю та наполегливістю! Те, що вона робила щодня, аби закачати м’язи спини і в природний спосіб підтримувати хребет, заслуговує на найвищу шану. Потрібний стрибок — одна з найскладніших дисциплін легкої атлетики. І той факт, що Оля переборола травми і залишилася у спорті, — героїчний вчинок. Минулого сезону вона стрибала за 14 м. І мені дуже хотілося, аби у Ріо зуміла поборотися за медаль. Готовність у неї була відмінна. Можливо, дещо забракло змагального досвіду… Я страшенно хвилювався, як Оля переживе цю невдачу. Та вона поставилася до цього філософськи. «Що ж, готуватимуся до наступної Олімпіади», — так сказала. Такі люди у команді — на вагу золота... Минулого року хороші результати показувала у потрійному стрибку Руслана Цихоцька. А ще у нас є Таня Пашкіна.

- Які завдання ставите перед підо­пічними на перехідний, після­олімпійський сезон?

- Цього року нам суттєво, практично вдвічі, обрізали бюджетне фінансування. Торік виділили 55 мільйонів, а тепер доведеться обійтися 35 мільйонами гривень. Логічно було би переглянути весь резерв у дії — на зборах та в змагальних умовах, аби визначити, хто на що здатний. Та з таким фінансуванням навіть не знаю, як це зробити. Доведеться підключати до підготовки молоді місцеві бюджети.

Узимку візьмемо участь у чемпіонаті Європи у приміщенні, а влітку на нас чекає цілий ряд змагань, ключовими з яких є чемпіонат світу у Лондоні та командний чемпіонат Європи. Ці чемпіо­нати стануть для нас непростим випробуванням... Давайте порівняємо практично один мільйон євро, весь річний бюджет української легкої атлетики, — і 35 мільйонів доларів, що виділили минулого року на розвиток легкої атлетики в Туреччині. Чи 38 мільйонів євро у французькій федерації…

- Можете прояснити ситуацію щодо санкцій та можливої дискваліфікації легкоатлетичної збірної України — через відсутність правового забезпечення національної антидопінгової програми?

- Найближчим часом Верховна Рада України повинна прийняти Закон «Про антидопінговий контроль у спорті», без якого Міжнародна асоціація легкоатлетичних федерацій може нам “перекрити кисень”. Річ у тім, що українська антидопінгова лабораторія не сертифікована, і наші атлети постійно змушені проходити допінг-контроль за кордоном. Наразі не маємо права використовувати кошти, які виділяє держава для антидопінгової діяльності, в іноземних лаборато­ріях. Витрати на допінг — окрема стаття державних видатків. Легкоатлетичний бюджет цього не потягне. Одна проба у сертифікованій іноземній лабораторії «витягує» близько 500 євро... На щастя, наші представники зуміли донести до Ради всю важливість цього питання. Депутати бачать, що відбувається у російському спорті: легку атлетику та паралімпійський спорт Росії виключили з міжнародного руху, під удар поставлено біатлон. Санкції нависли над усім російським спортом... Навіщо нам щось подібне? Спорт — це обличчя держави. Гадаю, наша влада не захоче, аби у світі Україну опустили на один щабель з Росією.

Сподіваюсь, з часом у нашій лабораторії з’явиться необхідна апаратура, а значить — можливість пройти сертифікацію. Для цього необхідно не менше мільйона доларів. Зате вже не доведеться витрачати кошти за кордоном. На минулорічний чемпіонат України до Луцька приїжджали офіцери кельнської лабораторії (ФРН) і забрали проби у ста наших атлетів. Насправді це все можна робити вдома... Водночас наші фахівці намагаються донести до атлетів, що допінг — це категоричне «ні». Що «трішки можна» більше не дозволено. Фармакологічні забавки відходять у небуття, повернення до таких експериментів у світі більше не буде.