Передплата 2024 ВЗ

Павло Тимощенко: «Тато взяв мене на тренування, аби відвернути від сумнівної компанії»

На той час Юрій Тимощенко навіть не мріяв про те, що його син Павло стане чемпіоном світу та срібним призером Олімпійських ігор з сучасного п’ятиборства.

Не встигнувши, як годиться, відсвяткувати перемогу чемпіонату світу, Павло Тимощенко зламав ногу: на тренуванні з конкуру вправний вершник не зумів втриматися на норовливому коні. До Олімпіади у Ріо-де-Жанейро залишалося менше року. І жоден із маститих фахівців копійки гнутої не поставив би на те, що 29-річний киянин вчасно відновиться і повернеться до лави збірної. Шанси на медаль чинного чемпіона планети не обговорювалися взагалі. Та він повернувся. І став срібним призером цієї Олімпіади, поступившись чемпіону, російському пентатлету Олександру Лесуну, сімома балами. Про те, що через багато років розповість власній доньці про Олімпійські ігри, про патологічне невміння скаржитися і просити, а також про бабусин різдвяний «Наполеон», найкращий п’ятиборець України і світу Павло Тимощенко розповів в інтерв’ю «ВЗ».

- Пашо, в якому режимі триває ваше життя після Олімпійських ігор у Ріо?

- Спочатку відпочив. Потім на мене чекала ще одна операція: видаляли з ноги металеві пластини, які залишилися після перелому, — з ними виступав цілий рік. Два тижні знадобилося, аби згадати, як це — нормально ходити. А коли почав втягуватися у тренувальний режим, нізвідки повилазили різноманітні болячки. Протягом кількох попередніх років не хворів. А тепер дав собі слабинку. Врешті-решт, всі незгоди уже подолав і на тренуваннях надолужую згаяне. Наприкінці січня буде чемпіонат України. Ще через місяць — перший кубковий етап у США. Цього сезону графік не такий насичений, як попереднього. Набиратимемо форму поступово. Буде можливість у проміжках між стартами все проаналізувати та попрацювати над помилками.

- Як часто згадуєте події в Ріо-де-Жанейро?

- Мені нагадують про це на урочистих зустрічах чи інших заходах. Ось недавно у нас була дещо дивна зустріч у мерії — без мера. Якісь люди зібралися поїсти та поговорити про спорт. Так і не зрозумів, для чого збиралися, тому непомітно пішов.

- Коли донька підросте, що розповідатимете їй про Ігри в Ріо?

- Гадаю, до того часу мої відчуття і розуміння того, що довелося пережити, зазнають змін. Мені самому цікаво, про що вона запитуватиме, що саме буде для неї найбільш принциповим. Ріо — це вже третя моя Олімпіада. На кожних Іграх на мене справляла враження сама олімпійська атмосфера. Олімпіаду передбачити практично неможливо. Недавно ми з моїм тренером з фехтування Ернестом Яциком згадували заключний тиждень перед­олімпійської підготовки. У мене все падало з рук, губилися тонкі відчуття, нічого не вдавалося. Розумієш, що начебто підготувався добре, але втілити напрацювання не вдається. Для мене Олімпіади запам’яталися якраз тими незвичними відчуттями, моментами, коли доводилося себе долати.

Та з роками це сприйматиметься по-іншому. Коли я був маленьким і дивився змагання тата, мені байдуже було, яке місце він посів. Для мене тато був найкращим. Якщо не перемагав, сприймав його поразку як випадковість, вплив несприятливих обставин. У мене не було більших авторитетів, ніж тато. Гадаю, моїй доньці також складно буде об’єктивно сприймати усі ті події.

- У Ріо від Олександра Лесуна та золотої медалі вас відділили якихось сім балів. Мабуть, не одну ніч подумки шукали можливі варіанти, які дозволили б нівелювати це мізерне відставання?

- Це «хвороба» кожного п’ятиборця. У виді спорту, де на загальний результат впливають успіхи чи невдачі у технічних дисциплінах, немає жодної гарантії. У плаванні не міг би зробити більше. Складно було додати і в бігу, тим паче, що я добре «відстрілявся». Відео олімпійських змагань переглядав лише раз. І страшенно засмутився. Коли біжиш услід за суперником, не відчуваєш дистанції, мізеру відставання. А відеозапис якнайкраще показує всю щільність результатів та безкомпромісність боротьби. На заключному вогневому рубежі я майже наздогнав Лесуна. На мішені було 4:3 на користь росіянина. Нас розділяв один постріл. І в цей момент я не влучив, а Лесун закрив свою мішень. Перед фінішним відрізком це додаткові нерви. А на фініші — сім секунд відставання. Скільки разів в уяві я прокручував той останній постріл! А тоді повертався до попередніх видів. Згадував моменти у фехтуванні, де можна було завдати уколу. Чи повертався на маршрут конкуру і шукав помилки там.

- На ваше «срібло» можна подивитися з іншого боку. Менш ніж за рік до Ігор ви зламали ногу. І жоден з фахівців не ставив на те, що вам вдасться до Ріо бодай відновитися. Та ви спростували всі прогнози і зробили неможливе. Ви самі вірили у це?

- Моє «срібло» — це перемога над несприятливими обставинами. У міністерстві спорту один чиновник сказав, що часто ставить мене у приклад. Тренерам — аби передчасно не «списували» травмованих чи вікових спортсменів. І спортсменам, аби не допускали у своє серце зневіри і працювали всупереч всім обставинам. Люди, які знають, чого варта кожна медаль, розуміють її цінність. А тим, кого цікавить статистика, не хочу нічого пояснювати. У нас багато потенційних чемпіонів через серйозні травми так і не сходять на вершини. Складається враження, що нікого не хвилює, коли вчорашній чемпіон сьогодні не може звестися з ліжка. Срібний призер лондонської Олімпіади борець Андрій Стадник розповідав, що коли порвав хрестоподібну зв’язку, довго шукав тих, хто фінансово зміг би допомогти йому з операцією. У мене була та сама ситуація: багато обіцяли, та допомагати не поспішали. Тому вже не впевнений, чи варто виносити «особисті проблеми» на суд публіки.

- У той же час гімнаст Олег Верняєв та борець Жан Беленюк зуміли достукатися до чиновників. Завдяки їхній наполегливості на базі олімпійської підготовки у Кончі-Заспі з’явилися нові борцівські килими і повний комплект гімнастичних приладів, на які українські гімнасти чекали не одне десятиліття. Тож, може, варто спортсменам гучніше говорити про свої проблеми?

- Відчуваю внутрішній дискомфорт, коли доводиться скаржитися чи когось просити навіть про найменше. Коли спортсменів запрошують на публічні обговорення чи передачі, їх ніколи не запитують: що вам необхідно? Усі питання звучать на кшталт «як там у вас з підготовкою?» А самому скаржитися на життя і шукати відповіді на запитання «Хто винен?» не в моїх правилах. За гороскопом я Терези, тому навіть перед найменшим вибором все зважую. Це тільки Лесун може перед стартом заявляти, що переможцем буде саме він. Виражених лідерів у нас немає. Натомість є безліч ймовірностей, що все піде не так, як ти собі спланував. Не так, як вважається логічним. Тому замість віри у свою зірку було величезне бажання зібрати свій найкращий результат з найменших крупинок. Мені у кожному виді потрібно було додавати. Аби здобути олімпійську медаль, довелося виконати набагато більший обсяг роботи і витримати значно відчутніший моральний тиск, ніж зазвичай. З іншого боку, ситуація, в якій опинився, стала потужним викликом і хорошим стимулом.

У самому Ріо мені не доводилося долати біль. Проте кожне тренування з бігу у мене й досі починається з дискомфортних відчуттів. Тепер литка правої ноги менша, і відштовхування при цьому гірше. Однак намагаюся не помічати дискомфорту. І не думати, що якби не травма, виступити на Іграх міг сильніше.

- Чи довго після падіння з коня переконували себе знову сісти у сідло?

- Того коня тренер відразу віддав: не хотів, аби у секції на конюшні була тварина, з якою ніхто не міг дати собі ради (у нас тренуються переважно дівчата). Мені самому було цікаво, чи зможу пересилити себе і пройти маршрут на цьому коні ще раз. Та тренер про це чути не хотів. А загалом у сідло сів навіть швидше, ніж почав бігати: через кілька тижнів після того, як почав самостійно ходити. Батько був проти. Та я наполягав: і так багато втратив за час вимушеної бездіяльності, і так перестраховувався, де тільки можна. Мені бракувало адреналіну.

- Ваш основний тренер — батько. Чого у цьому більше — плюсів чи мінусів?

- Мінуси у тому, що родинні стосунки проникають у тренувальний процес. Буває, технічна робота вдається мені не так, як би цього хотілося татові. Фізична втома призводить до психічного виснаження і, зрештою, до зривів та агресії. А з рідними людьми дозволяєш собі значно більше.

Але позитиву більше. Ніхто спортсмена так не обстоюватиме і не захищатиме, як його рідний батько. У кожного спортсмена бувають злети і падіння. А в п’ятиборстві перемоги приходять доволі пізно. Свої найкращі результати я почав показувати у 26-27 років. До того у мене також були перемоги на етапах Кубка світу, а в світовому рейтингу входив до топ-п’ятірки. Та це нікого не хвилювало. І якби тато не боровся за мене на адміністративних рівнях, навряд чи мені вдалося б стати чемпіоном світу і срібним призером Олімпійських ігор. У нашому суспільстві без сторонньої підтримки досягти найвищих результатів нереально. Впливовий тренер — це величезна частка результату. Вдячний татові, що робив це для мене. А ще за те, що мав можливість всмоктувати п’ятиборство з раннього дитинства. Ще до того, як почав займатися п’ятиборством, я знав про цей вид спорту набагато більше, ніж спортсмени, які вже кілька років практикували його.

- Самі взялися б тренувати власних дітей?

- Так. І намагався б перетворити тренування на суцільну гру, що приносило б дитині задоволення. Як колись це було у мене. На жаль, у нас часто тренери форсують підготовку, перевантажуючи дітей у перегонах за результатом. Тато взяв мене на тренування, аби відвернути від дворового життя та сумнівної компанії. Тоді навряд чи він думав про спортивний результат (усміхається).

- У вашій родині є різдвяні традиції?

- Ми святкуємо Різдво, збираємося за столом родиною, однак традиціями, на жаль, похвалитися не можемо. Незмінним атрибутом, який супроводжує різдвяну вечерю з року в рік, є бабусин торт «Наполеон». Це її фірмова страва. І вона переймається, коли ми забуваємо його похвалити (сміється).

Схожі новини