«Деколи здається, що я живу у воді і в мене зябра виросли…»

Українська русалонька Анна Волошина – про таємниці синхронного плавання.

У Ріо-де-Жанейро судді не пустили українських синхроністок на п’єдестал пошани: у дуеті та групі наші дівчата стали четвертими. Та у команді, яка славиться найскладнішою у світі акробатикою, оригінальними композиціями та харизмою, не вміють довго сумувати. В інтерв’ю «ВЗ» лідерка української збірної зі синхронного плавання Анна Волошина розповіла про те, з ким виступатиме у новому сезоні. Пояснила, від чого у людини можуть вирости зябра.

— Аню, який післясмак залишила у вас Олімпіада в Ріо?

— Тільки тепер емоційно відійшла від подій у Ріо. Ця Олімпіада для нас – повне розчарування. Ми бачили програми суперниць і могли порівняти з тим, що приготували ми. У нас були найскладніші композиції з акробатичними елементами, яких ніхто у світі не робить. Та й відпрацювали свої програми добротно. Тому були впевнені: нам обов’язково дістанеться хоч якась медаль. Однак лише четверті… Засмутилися страшенно. Та час лікує. Тепер з дівчатами згадуємо лише веселі пригоди і сміємося. Кумедне ставалося з нами щодня. У нас велика і дружна команда, в якій щось постійно трапляється (усміхається).

У Ріо всі басейни для синхронного плавання були відкритими. Тож всю потужність бразильської стихії (під час Ігор там була зима з притаманними їй вітрами, зливами і ураганами) ми відчули на власній шкурі. Бувало, шторм зносив столи та стільці неподалік нашого басейну, а ми продовжували тренування. Дуже вже хотіли виграти медаль.  На цій Олімпіаді для нашого виду спорту були чи не найгірші умови.

— Передбачити, що олімпійське «золото» дістанеться Росії, «срібло» – Китаю, було нескладно: вже не один сезон у такій послідовності ці команди піднімаються на п’єдестали світових змагань. А ось спрогнозувати, кому дістанеться «бронза», Україні чи Японії, до винесення суддівського вердикту було неможливо. Морально ви були готові до того, що медаль віддадуть вашим конкуренткам?

— Я радше реаліст, аніж оптиміст. У нас суб’єктивний вид спорту, в якому, аби тобі почали виставляти заслужені оцінки, потрібно роками працювати на репутацію. Але на розминці, побачивши, в якому стані наші суперниці і які у них програми, я подумала, що у групі ми можемо претендувати на друге місце. До лідерів ми підтягнулися уже кілька років тому. Але саме в Ріо нам вдалося показати все найяскравіше, найскладніше і найкрасивіше з того, що вміємо. Щодо змагань дуетів, у мене не було ілюзій: наші з Лолітою суперниці – росіянки, китаянки, іспанки – мали імена і титули. Усі вони неодноразово ставали призерками попередніх Олімпіад. Для нас це був олімпійський дебют. У перший день після довільної програми нас відкинули на п’яте місце. Та на другий у технічній програмі відвели третю позицію, і за підсумками двох видів змагань ми стали четвертими.

— Для того, аби успішно виступати в дуеті, дівчатам обов’язково мати схожі характери та смаки?

— З Лолітою ми зовсім різні. Та виступали разом у дуеті вісім років і завжди жили в одній кімнаті. Одного разу тренери провели експеримент і розселили нас у різні кімнати. Виявилося, це насправді незручно. Адже у дуету свій розклад тренувань, який не збігається з годинами групи. У нас найбільше навантаження: ми раніше за інших виходимо з готелю і пізніше повертаємося. Після Ріо Лоліта вирішила завершити спортивну кар’єру. Тому тепер у мене нова напарниця, Ліза Яхно. Вона срібний призер юнацького чемпіонату світу. Це сильна спортсменка. Та з цього часу для кожної з нас починається у спорті новий етап. Нам знову потрібно працювати над налагодженням контакту і дружніх стосунків. У нас суттєва різниця у віці: мені 25, а Лізі – 18. На тренуваннях я намагаюся підказувати і допомагати їй. У мене більший досвід виступу на змаганнях, особливо міжнародних.

Колись я також думала, що подібні характери допомагають у роботі. Та як показав наш з Лолітою досвід, це не так вже й важливо. Більш того, дві подібні особистості, наче дві часточки з однаковим зарядом, будуть відштовхуватися. Я емоційна, миттєво вибухаю,  прагну боротися за правду і досягати свого. А Лоліта напрочуд спокійна і постійно погоджується зі мною. Ліза, до речі, подібна на Лоліту! Хоча, не виключено, вона у всьому погоджується зі мною і робить усе, що я пропоную, лишень через відчутну різницю у віці (сміється). Зрештою, на змаганнях у нас немає часу конфліктувати на побутовому рівні. У Ріо у нас вільний час залишався виключно на сон.  А прокидалися о п’ятій – і знову у басейн.

— Про те, скільки доводиться працювати дівчатам у синхронному плаванні, у світі спорту складають легенди…

— Після Олімпіади у басейн я повернулася лише місяць тому і тренуюся по три-чотири години. Та доведеться збільшувати оберти: перші змагання вже у лютому. Коли готуємося до змагань, тренуємося від сьомої і до сьомої з годинною перервою між тренуваннями. Годину вранці ми проводимо у залі. Це різноманітні танці, хореографія, акробатична підготовка чи підкачка у тренажерній залі. У воді ж стандартний час роботи – шість годин, а у солісток – щонайменше вісім. Я виступаю у всіх видах програми. Тож восьми годин, аби відпрацювати все, мені явно бракує. Деколи здається, що ми живемо у воді. У нас, мабуть, зябра виросли. Тому нам комфортно (сміється).

— Чи є у вас особливий образ, програма, до якої хотілося б повертатися знову?

— На міжнародних стартах Україна завжди намагається дивувати. Тому рідко коли одна програма затримується у нас більш ніж два роки. А найкращий образ у мене був у торішній сольній програмі «Історія кохання», супроводом до якої була пісня ізраїльської співачки Ясмін Леві «Сумний вальс». Це історія про дівчину, яка втратила коханого і пише історію свого кохання, аби про її неземне почуття довідалися всі. Коли ми уперше привезли цю програму за кордон, іспанські спортсменки були ошелешені. Одна дівчинка розплакалася. Вони підійшли до мене і запитали, чи знаю я переклад слів. Звичайно, ми перекладали. Мені самій від цієї пісні весь час хотілося плакати. Кожна дівчина у душі – невиправний романтик. Тому усім нам цей образ став таким близьким.

— Любов до води у вас з дитинства?

— Так. На морі мене неможливо було витягти з води. Могла бути вся синя від холоду, але на берег виходити відмовлялася. А смак до спорту прийшов у процесі тренувань. У синхронне плавання мама привела мене пізно, мені було уже десять. До того я не чула про  цей вид спорту. Та мамі його порадили знайомі, і вона закохалася у нього з півпогляду. Сказала мені: «Ми йдемо займатися синхронним плаванням. Ти у мене будеш синхроністкою». Я завжди й у всьому слухала маму (усміхається). Тому легко погодилася.

Коли старші тренувалися, я пірнала під воду і дивилася, що вони роблять там ногами і руками. Це виглядало так незвично. Під водою у нас відбувається магія (сміється). А потім з усіх сил намагалася повторити те, що підгледіла на сусідніх доріжках. І кликала  тренера, Олесю Зайцеву: «Ви тільки подивіться! Цього сама навчилася!» У нас з Олесею Володимирівною така цікава історія. Я починала тренуватися у неї. Та потім наші шляхи розійшлися: моїй наставниці довірили тренувати юніорську збірну, а я почала виступати у третьому складі Харківської області. Я так мріяла потрапити до складу юніорської збірної, щоб знову тренуватися з Олесею Володимирівною! Вона приділяла мені багато уваги, підказувала і навіть деколи забирала мене на свої тренування. Та коли я нарешті увійшла до юніорської команди, Олеся Володимирівна почала тренувати дорослу збірну. І у мене з’явився новий стимул (сміється). Минув час, і я стала виступати за національну збірну. І знову працювати зі своєю улюбленою наставницею. Який тепер у мене стимул? Не підвести її! Хочу, аби вона пишалася мною.

— Мабуть, у дитинстві вашою улюбленою казкою була «Русалонька»?

— У дитинстві ніколи не асоціювала себе з русалкою. Але тепер, коли безліч друзів та знайомих називають мене так… (сміється). А ще нас кличуть Золотими рибками. Такі «прізвиська» не можуть не подобатися.

— У міжсезоння ви їдете на море чи обираєте місцевості подалі від води?

— Я сама цікавилася цим у суперниць. Виявилося, усі ми без винятку їдемо у відпустку поближче до водойм. Я люблю море. Та на пляжі навряд чи хтось здогадається, що я займаюся синхронним плаванням: у море заходжу максимум по пояс і швиденько втікаю на берег. Не хочеться. А ще ніколи не виконую у воді фігури на прохання знайомих. Не хочу привертати до себе увагу.

— Чи є у вашої команди новорічні традиції?

— Щороку для дітей проводимо казкові вистави на воді. Організовує цей захід «Південна залізниця». Цього разу  підготували «Лускунчика». Усі ролі грають професійні актори, ми ж супроводжуємо казку. Актори не заходять у воду. Не так часто трапляються артисти, які вміють добре плавати (сміється). Для них є великий пліт і навіть корабель. А ще у казці задіяні циркові артисти і професійні спортсмени.

Ми з дівчатами передноворічний вечір проводимо разом. Після репетиції виходимо з басейну, їмо фрукти, вітаємо одна одну і даруємо подарунки.

— А яким запам’ятався вам Новий рік з дитинства?

— Щороку вдома були костюмовані вечірки. В Діда Мороза перевдягалася моя бабуся. Одного разу, коли трішки підросла, я впізнала бабусю. І прошепотіла мамі на вушко: «Мені здається, що Дід Мороз – це все ж наша бабуся. Та ти тільки не кажи цього нікому. Щоб Діда Мороза не образити».

— Отож ви не за переказами знаєте, як це – бути Снігуронькою…

— Ну, я нетипова Снігуронька. Живу у теплих краях і лише зрідка навідуюся до дідуся. Мій день минає у спілкуванні із засмаглими й усміхненими дітьми з різних країн і світів. Для спілкування мені не потрібно знати багато мов. Самої харизми буде достатньо.

Фото з архіву  Анни Волошиної.