«На моїх очах Моторола розстріляв нашого кулеметника Брановицького…»

Після двох років полону захисник Донецького аеропорту Тарас Колодій повернувся на рідну землю. Вдома «кіборг» найперше чекатиме на столі маминих вареників…

Тарас Колодій з матір’ю, Галиною Мирославівною, після повернення до Києва. Справа — перший віце-спікер парламенту Ірина Геращенко, яка у Мінську веде переговори і щодо звільнення українських заручників.
Тарас Колодій з матір’ю, Галиною Мирославівною, після повернення до Києва. Справа — перший віце-спікер парламенту Ірина Геращенко, яка у Мінську веде переговори і щодо звільнення українських заручників.

Цього 26-річного воїна зі Львова називають легендою нашої армії. Він був одним з тих українських десантників, які у січні 2015-го до останнього тримали оборону надважливого стратегічного об’єкта — Донецького аеропорту. Коли розлючені відчайдушним опором “укрів” сепаратисти підірвали плити перекриття і будівля ДАП обвалилася, накривши її захисників, поранений “кіборг” разом з одинадцятьма побратимами потрапив у руки ворога. Спочатку бойовики утримували його у напівпідвальному приміщенні колишньої СБУ у Донецьку, а останні півроку Тарас провів у катівнях Макіївської колонії.

Його життя висіло на волосинці. Але і у неволі свою краї­ну не підвів. “Ти показав, що таке справжній український воїн! — сказав Тарасу Колодію після його звільнення з полону президент Петро Порошенко, приймаючи воїна у своїй резиденції. -  Вся Україна пишається тобою, твоїм незламним характером, мужністю! Не продав, не зрадив держави, поводився як справжній українець!”. З “кіборгом” зі Львова — схудлим, виснаженим, але, судячи з вогника в його очах, — незламним, кореспондент “Високого Замку” розмовляв, коли той перебував у лікарняній палаті столичної “Феофанії”…

— Тарасе, коли дізнався, що сепаратисти повертають тебе додому?

— Заздалегідь ніхто нічого про це не говорив. Зранку (у неділю, 18 грудня. — І. Ф.) прийшли до мене у камеру і наказали: “Одягайся!”. Хвилин за двадцять після цього накинули на руки кайданки, на голову — чорний поліетиленовий пакет, щоб нічого не бачив, і повезли до Захарченка (лідера так званої ДНР. — І. Ф.). Уже й не пам’ятаю, що він там говорив. Після цього поїхали на блокпост у напрямку Маріуполя, там мене передали нашим. А вже звідти машиною добралися до Києва…

— Як до тебе і до інших українських заручників ці два роки ставилися бойовики?

— У перші дні застосовували грубу фізичну силу… (Тарас не захотів про це згадувати, але як розповідав BBC інший “кіборг”, Юрій Сова, полонених  українських воїнів вишикували під стіною, кожного по черзі били ребристими металевими трубами, держаками від лопат, табуретками, автоматами, руками і ногами. — І. Ф.). А потім весь час морально тиснули. Всіляко ображали. Кричали, чому ми, українські воїни, до них на Донбас прийшли, мовляв, це їхня земля. Коли дізналися, що я — зі Львова, називали “бандерівцем”. Щоб ще більше не розлютити бойовиків, вирішив за краще мовчати. А взагалі-то, різні люди були серед них. Деякі здавалися нормальними…

У полоні Тараса (третій зліва) і його побратимів катували, принижували…

— Як минали твої дні і ночі у полоні?

— Навіть не знаю, як вам це описати…  У неволі розумієш, що повинен все це перебути, що іншого виходу, ніж терпіти, наразі немає. І я себе відповідно налаштував.

— А чи не вели з тобою політичних розмов  на тему “Новоросії”?

— Постійно про це товкмачили. Того ніхто з наших не сприймав. Я одним вухом послухав, через друге випустив. Розумів, що все це — пропаганда.

— Серед тих, хто допитував тебе, були представники російських спецслужб, російської армії?

— Мене різні особи допитували — може, й були. Помічав кадрових російських офіцерів — приїжджали вчити місцевих бойовиків.

— Кажуть, ти бачив “у ділі” сумнозвісного Моторолу (громадянина Росії Арсенія Павлова) — що це за людина була? Хоча людиною його назвати важко…

— І покійного уже Моторолу бачив, і Гіві, й інших. На моїх очах Моторола убив нашого кулеметника Ігоря Брановицького. Ігоря найбільше з усіх катували, переламали йому всі кістки. Він лежав у вкрай важкому стані. Лікар дав знеболювальний укол, а потім прийшов Моторола, глянув на Ігоря, витягнув пістолет  і двома пострілами у голову його добив…

— Кажуть, у полоні ти намагався займатися спортом…

— Спорт — сказано відносно. Віджимався між тюремними ліжками. Це трохи відволікало.

-  Якщо людина переносить такі тяжкі, як ти, випробування, то по-іншому починає дивитися на світ. У тебе була якась переоцінка?

— Звичайно. Якщо Бог дав мені шанс вижити, то і далі треба жити достойно.  Зважати на все, чинити так, щоб ні в чому не помилитися у житті.

— Коли плануєш повернутися до рідного Львова?

— Усе залежить від лікарів. Зараз вони обстежують мене, а потім скерують на лікування у київський або львівський військовий госпіталь.

— Чим будеш займатися після того, як поправиш своє здоров’я?

— Ще не знаю. Піду на роботу або повернуся в армію, у свою 80-ту аеромобільну бригаду.

— Яку страву ти повинен скуштувати, щоб по-справжньому відчути себе вдома?

— Хотів би, щоб мама подала мої улюблені вареники по-домашньому — з картоплею, зі сметаною. А взагалі-то, я їм усе — військові люди не перебирають…