«Не хвилюйся, – казав лікар. – Півроку у гіпсі, і ти забудеш про біль». Але півроку в мене не було»

Аби виступити у Ріо-2016, паралімпієць Андрій Демчук вчився фехтувати лівою рукою.

І став чемпіоном!

Дванадцятого вересня цього року зірки над небом Ріо-де-Жанейро зійшлися так, що паралімпійським чемпіоном у фехтуванні на шаблях у класі А став український хлопчина Андрій Демчук. Навряд чи хтось міг спрогнозувати перемогу фехтувальнику, який ще за два місяці до початку Ігор через травму ліктя не міг утримати зброю. Але, переконаний Андрій, якщо віриш у диво, воно обов’язково станеться.

— Андрію, як змінилося ваше життя після перемоги на Паралімпійських іграх у Ріо?

— Мене запрошують на різні форуми, конгреси, політичні та бізнесові зустрічі й інтерв’ю, аби почути, завдяки чому ми перемагаємо, чому в Україні паралімпійський рух є таким потужним. І я пояснюю: це досягнення не лише талановитих спортсменів, а й цілої команди тренерів, лікарів, масажистів, менеджерів, перекладачів і безпосередніх керівників цієї спортивної піраміди. Система, вибудувана Валерієм Сушкевичем багато років тому, залишається сучасною та ефективною. Ще один аспект – параатлети, які одного разу потрапили до збірної України, не поспішають завершувати кар’єру. У нас не так просто людям з інвалідністю (особливо з важкими її формами) знайти роботу. Тож спорт для багатьох з них — чи не єдина можливість реалізувати свій талант і заробити на життя. А ще для нас спортивні змагання – нагода донести світові про те, що відбувається у нас на сході країни. Можливість розповісти, що ми не опускаємо рук, як би важко не було. У Ріо-де-Жанейро це було сильною мотивацією. Кожен із нас фехтував, плив, боровся на татамі чи грав у волейбол з думкою про те, що у такий спосіб ми приносимо славу Україні і можемо підняти її репутацію у світі на вищий щабель. Європейські друзі-суперники співчувають і підтримують нас. А от з російськими візаві говорити важко: у них на всі події є своя версія. Тож спілкування з ними зводиться тільки до фехтувального етикету: потиснути супернику руку перед поєдинком та після його завершення.

Коли за кордоном бачимо зовсім інше ставлення суспільства до людей з особливими потребами, починаємо звертати увагу на подібні речі у себе вдома. І боротися за права своїх друзів, які змушені пересуватися в інвалідному візку чи мають проблеми із зором. Нині це особливо актуально, адже на війні багато наших хлопців-воїнів втрачають кінцівки. Вони вже не зможуть повернутися до звичного способу життя і не бачать перспектив знайти гідну роботу і забезпечувати сім’ю. І нам усім треба показати їм, що життя на цьому не завершується.

— Чи є місце у безрозмірному списку ваших планів для Токіо-2020?

— Так, мрію відібратися на наступні Паралімпійські ігри. Зробити це буде складніше, ніж перед Ріо. З кожним наступним чотирирічним циклом правила стають жорсткішими, а кількість учасників Ігор зменшується. У Лондоні за нагороди змагалися шістнадцять найкращих фехтувальників, у Ріо – вже дванадцять (а в класі В, де переміг Антон Дацко, лише десять). А у відборі брали участь 130 фехтувальників. Я сам не зумів пройти відбір у фехтуванні на рапірах…

 Попри те, що став чемпіоном у фехтуванні на шаблях, вважаю себе радше рапіристом. І через чотири роки у Токіо хочу це довести всім. Рапірне фехтування дається мені непросто. У цьому виді я переміг лише на одному з етапів Кубка світу. Тож буду надолужувати згаяне. У мене є для цього все необхідне. Передусім чудова наставниця Світлана Колесникова, яка дала мені рапірну школу.

— У вас було передчуття, що на Паралімпіаді все складеться на вашу користь?

— Перед Іграми я травмував праву, робочу, руку і два місяці фехтував лівою. Задавнені мікронадриви сухожилля так невчасно переросли у серйозне ушкодження. «Не хвилюйся, — казав мені лікар. – Півроку в гіпсі, і ти забудеш про біль». Але в мене не було цих півроку! Аби не летіти до Ріо туристом, мені необхідно було тренуватися. Але як? Ми вирішили заліковувати травмовану руку і водночас взяти зброю до лівої. Я мучився сам і виводив з рівноваги своїх суперників, сперечався з тренерами, чи доцільно все це перед Іграми…  І ось незадовго до Паралімпіади наважився на авантюру – поїхав змагатися на Кубок світу до Варшави. Суперники підколювали мене. Та коли я в ⅛ фіналу лівою рукою переміг третього номера рейтингу, срібного призера Паралімпійських ігор у фехтуванні на шпагах британця Пірса Гулівера, усмішки стерлися з їхніх облич. Після цього класифікаційна комісія хотіла мене на два місяці дискваліфікувати – за те, що фехтував не тією рукою. Та ми швидко пройшли медичну класифікацію, і нам дали спокій (сміється). А коли нарешті взяв зброю у праву руку, відчув таку легкість! Мені здавалося, гори клинком можу зрушити.

Я відчував, що якісь вищі сили ведуть мене таким шляхом. І що зможу дати бій. Мої друзі, які дивилися трансляцію Паралімпіади, після моєї перемоги над лідером змагань, китайцем Цзяньцюанем Тянем, відчули: все складеться якнайкраще. Я ж, навпаки, розхвилювався: китайця переміг уперше в житті, а такі перемоги розхолоджують. Та всі обставини (і навіть єдина поразка у пульці французу Людовіку Лемуану) склалися, наче прагнули догодити мені. Жереб у півфіналі знову звів мене з Тянем. І коли мені вдалося відірватися 8:1, зрозумів, що саме небо хоче моєї перемоги. Того дня я був іншим, яким ніколи не був до того, яким навряд чи буду ще колись. Навіть кричав так, як ніколи. Переглядаючи відео, дивувався, яким грізним і розлюченим я виглядав. Ці емоції – саме те, заради чого варто жити. Спортсмен, який хоча б раз відчував спустошення після такого викиду адреналіну, таких гострих відчуттів, понад усе хоче пережити подібне хоча б ще один раз. Задля цього треба виходити на якісно інший рівень. Молоді хлопці, які ще вчора рівнялися на мене, стрімко прогресують і мріють обіграти мене. Один з них – наш Артем Манько. Згадаєте мої слова: цей юний і талановитий черкащанин, якщо грамотно працюватиме, обов’язково стане чемпіоном.

– Вам і надалі доводиться тренуватися у залі, не пристосованому для пересування людей з особливими потребами?

– У Львові ми зустрілися з мером Андрієм Садовим. Головною темою нашої розмови якраз і був наш зал, куди Антон Дацко не міг потрапити без сторонньої допомоги. Мер подякував мені за перемогу і пообіцяв виділити на ремонт та переоснащення нашого залу, а також на необхідне обладнання півтора мільйона гривень. І виконав обіцянку. Це найбільше втішило мене, адже я допоміг не лише своїм хорошим друзям-паралімпійцям, а й фехтувальникам без фізичних обмежень, які тренуються з нами в одному залі. Усіма організаційними питаннями займається директор нашої спортивної школи Ольга Тарнакіна. Час від часу скидає мені фотографії, з яких можна побачити, як змінюється наш зал. Уже зовсім скоро у нас буде арена для тренувань, яка відповідатиме практично всім міжнародним нормам. А ще з’явиться нова платформа для фехтування у візках та хороші апарати для фіксації уколів, без чого наші подальші тренування були би неможливими.

Держава виплатила нам обіцяні призові. Місто та область також відзначили призерів Паралімпійських ігор грошовими преміями. Тому скоро здійсниться ще одна моя мрія – мати власне житло. Поки що ми з дружиною живемо разом з батьками. Два тижні тому призові отримали й наші тренери. Єдиною ложкою дьогтю у цьому суцільному святі стало те, що під час нагородження відзнаками президента наставників паралімпійських чемпіонів якимось чином забули про одного з моїх тренерів, Віктора Нікуліна. А він якраз і тренував мене на шаблях, у виді, де я і став чемпіоном. Сподіваюсь, що життя справедливе. І мій тренер отримає те, на що заслуговує.

Мене палко підтримує моя рідна кафедра інформаційних систем та мереж Львівської політехніки. Не встиг я перемогти, як колеги в усіх корпусах університету розвісили сіті-лайти, що  повідомляли про мій тріумф.

— Ви вірите в дива?

— Якби не вірив, не став би чемпіоном. Дива мають особливість приходити до кожного. Потрібно лишень у них щиро вірити. І не втомлюватися робити добро… Дуже полюбляю Різдвяні свята, ходити колядувати до родичів і знайомих. Мій дідусь – хорист, у свої 85 щонеділі ходить співати до церкви. Це від нього у мене любов до співу й українських традицій.