Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Раніше діти йшли до школи у вишиванках, а тепер несуть їх у торбинках...»

Голова Перемиського відділення Об’єднання українців у Польщі Марія Туцька – про загострення стосунків українців і поляків.

Коли директор туристичної фірми “Карпатія-Галич-Тур” Теодозія Микитка запросила мене у подорож до Перемишля, попросила її про зупинку поблизу греко-католицького храму. Хотіла зайти в українську церкву, поспілкуватися з українцями, які живуть у Польщі, поцікавитися, як їм живеться тепер, і що змінилося після сумнозвісних подій, що сталися у червні цього року. Під час процесії вірян до військового цвинтаря група радикально налаштованих осіб намагалася перешкодити ході, приуроченій до вшанування січових стрільців. Нападники почали шарпанину з кількома учасниками процесії, одного травмували. На одному панові порвали вишиванку. У нападників в руках були транспаранти з написами «Бандерівці та їхні прихильники — геть з Польщі» і плакати з написами про Волинську трагедію. А минулої суботи величезним скандалом закінчився “Марш перемиських і львівських орлят”, що відбувся у Перемишлі. У марші, який проводять у грудні щороку на честь вшанування учасників польсько-української війни 1918 року, взяли участь польські націоналістичні організації. Коли колона під патронатом мера Перемишля Роберта Хоми проходила повз Український народний дім, один із учасників маршу вигукнув польською мовою “Смерть українцям!”.

Ми приїхали до Перемишля у неділю, якраз йшла Служба Божа. Наша група молилася разом з українцями, які живуть у Польщі, просила миру для України. Потім священик запросив усіх у кафе, що поруч з церквою. Хлопці і дівчата з Броварів, Житомира, Львова, які навчаються у Польщі, печуть тістечка, готують каву-чай... Вирученими грошима покривають своє навчання у Польщі.

 Марія Туцька (на фото) купила кілька україн­ських видань. Насамперед попросила “Високий Замок”. Каже, що купує нашу газету щотижня, бо не лише сама читає, а й розповідає своїм учням (пані Марія — вчителька української мови в українській школі у польському Перемишлі. — Г. Я.) останні новини з України. 

- Чи змінилося життя українців у Польщі після нападу на українську процесію?

- Життя наше не змінилося, — каже пані Марія. — Працюємо. Дітей навчає­мо. Як дивились на нас «косо», так і досі нас зустрічають негативні погляди, негативні написи на наших загорожах. 

- І влада на такі написи не реагує?

- Влада міста дозріла до того, щоб таку нецензурщину замальовувати. Якщо колись нецензурні написи на загорожах ми замальовували самі, то тепер це хтось відстежує і замальовує. Ми усе це переживали неодноразово. Та, попри це, треба жити і працювати. 

- Бачила, у церкві було досить багато людей. Ваша громада об’єднується, вас стає більше?

- Ми не є емігрантами. Ми — з діда-прадіда українці. Попри те, що народ­жені у Польщі, ми — українці. На перемиській землі могили наших предків. До нас долучилися українці, які емігрували з України, — ті, хто приїхав вчитися чи працювати. 

- Чи траплялося так, що українці, які народилися у Польщі, не витримують тієї зневаги та тиску і виходять з Об’єднання українців?

- Думаю, що ми є більш загартовані, ніж українці в Україні. Якщо ми вистояли стільки років, то вистоїмо й надалі.

- Чому поляки так негативно налаштовані до українців, які живуть у Польщі? Мабуть, їхні настрої “підігрів” ще й фільм “Волинь”, який нещодавно вийшов у польському прокаті?

- Мабуть, так. Мас-медіа здійняли навколо фільму галас. І галас цей — негативний. Бо творці фільму шукали не ідею, яка би примирювала і єднала два народи, а ідею, яка розпалює ворожнечу. Найгірше те, що фільм показали у час, коли в Україні йде війна. Якщо говорити про дружбу і приязнь, на думку спадає байка про двох приятелів і ведмедя. Тобто справжній друг є другом назавжди, намагається у будь-який момент підтримати, а не добивати.

- Чула, що останнім часом польські українці на вулиці і у магазинах стараються не спілкуватися між собою рідною мовою?

- Не всі. Але є такі, що бояться. До  червневих подій ситуація не була такою жорсткою. Тепер ніхто не боїться обізвати українця негарним словом. Скажу за себе: якщо я завжди говорила українською, і всі знають, що я — українка, то чому маю цього боятися, це приховувати і переходити на польську мову?! Ми не таке переживали, і витримували багато образ. І цього разу переживемо. І вірю в те, що наші сусіди та друзі дозріють до того, щоб нас шанувати. Якщо ми самі себе не пошануємо, то ніхто інший за нас не заступиться.

- Деякі поляки вважають, що українці у Перемишлі пропагують антипольську ідеологію.

- Брехня! Ми є громадянами цієї держави. Сплачуємо свої кошти у цю державу. То чому ми би мали будувати якісь негативи стосовно нашої держави?! Ми лише дбаємо за своє минуле так, як це повинен робити кожен. А те, що намагаємося зберегти українські могили, українські пам’ятки архітектури на польській землі, — це наш обов’язок стосовно наших предків. Те саме роблять і поляки в Україні — бережуть пам’ять своїх предків. Так роблять і білоруси, і литовці. Вартість пам’яті кожного народу є безцінною. 

- Після випадку, коли під час процесії на одному панові порвали вишиванку, українці бояться носити український стрій?

- Якщо колись діти йшли до школи на свято у вишиванках, то тепер приносять вишиті строї у торбинці. Вулицею йдуть у звичайному одязі, щоб не наражатися на небезпеку. Попри те, що я особисто органам безпеки розповідаю, що вишиванка — це національний український стрій, а не стрій якоїсь політичної сили, і це можна перевірити на будь-якому сайті у соцмережах, дехто з поляків-націоналістів трактує вишиванку по-своєму. Хоча зараз на багатьох модних подіумах вишиванка — один із найкращих мотивів сучасних дизайнерів. 

- Як реагує президент Перемишля на сутички між українською громадою і поляками?

- Після випадку, що стався у Перемишлі у червні, ми самі звернулися до відповідних органів з проханням, щоб розібралися. На жаль, досі не знайдені і не покарані ті, хто брав участь у побитті, хто завдав шкоди українцям. Президент Перемишля ставиться до українців із розумінням у тому випадку, коли настає час виборчої кампанії і треба набрати відповідну кількість голосів. Свого часу особисто брав участь у походах україн­ців у місті, виступав на мітингах, однак, на жаль, для українців нічого так і не змінилося. 

- Як ставляться батьки до того, що, скажімо, український хлопець закохується у польську дівчину і вони мають намір одружитися?

- Не всі батьки можуть піти на компроміс. Хоча трапляються гарні приклади, де стосунки між молодятами і їхніми батьками розв’язуються мирним шляхом. Та, попри це, є багато родин, коли представники різних національностей одружуються, а потім розлучаються. У них народжуються діти, і виникає питання, в яку школу їх віддати. 

- Коли я вам зателефонувала, ви відповіли польською...

- Я — вчителька української мови у початкових класах у школі імені Маркіяна Шашкевича. Однак живу у Польщі, і коли беру слухавку і не знаю, хто мені телефонує, розмовляю мовою тієї країни, в якій живу. Вдома між собою розмовляємо лише українською, на зборах Об’єднання українців у Польщі — також українською. Але коли заходжу у магазин чи йду до лікаря, звісно, переходжу на польську.

- Скільки очолюєте українську громаду у Перемишлі?

- Одинадцять років. Це вже моя третя каденція. Громада на загальних зборах обирає голову. 

- Які заходи проводите зараз, щоб ще більше згуртуватися між собою?

- Проводимо всі свята — і церковні, і громадські, і роковини. Молебнем відзначили Голодомор. Проводимо конкурси, як-от конкурс імені Івана Франка. При українській громаді є хор, танцювальний колектив, в українській школі працює молодіжний театр. Організовуємо виїзди наших дітей в Україну. Українська громада активно включається у програму підтримки дітей-сиріт і постраждалих в АТО. Під час Майдану багато чого передавали в Україну, самі їздили і брали участь у заходах. 

- Скільки осіб налічує українська громада у Перемишлі?

- Є дві тисячі у місті і навколишніх селах. Хоча активних значно менше. Трапляється, ті, хто прибуває, не горнуться до громади. Ми їх не знаємо. Хоча вони є у Перемишлі, бо чути їхню мову на базарі і у крамницях. Приїжд­жає багато молоді на навчання, намагалися нав’язати з ними контакт, однак більшість з них мають карту поляка і не хочуть з нами контактувати. Можливо, бояться після інцидентів. 

- Після побоїща, мабуть, ваша організація таких походів наразі не буде організовувати?

- Чому ні?! Буде! На Водохреще, 19 січня, плануємо організувати процесію із освяченням води. Сподіваємося, що люди не злякалися і візьмуть участь у процесії. 

- Українці, які живуть усе життя у Польщі, святкують релігійні свята за східним календарем?

- Уся моя родина — українська. Завжди так було заведено, що святкуємо тільки наші свята. Навіть у той час, коли батьки змушені були на наші свята йти на роботу, брали відпустку або кілька днів за свій рахунок, щоб відсвяткувати за нашим календарем. Там, де є змішані родини, святкують і Різдво, і Великдень два рази на рік. Наші діти ходять на Різдво з вертепом, відвідують українські родини, колядують. Деякі сусіди-поляки нам заздрять, бо наші діти дотримуються традицій...

- Бачу, що польським радикалам все сходить з рук. Про це свідчить і “Марш перемиських і львівських орлят”, під час якого хтось вигукнув біля Українського народного дому “Смерть українцям!”.

- До скандальних витівок польських націоналістів призводить згода на публічне пропагування ненависті на національному ґрунті, а також поблажливе ставлення до такого роду дій з боку держави і місцевої влади. Те, що чує­те у записі, який розмістили багато українських і польських сайтів, не вигадане, а правдиве. Що тут коментувати? Тепер можна чекати, що знайдуться охочі зробити це... Чомусь саме біля Українського народного дому ідуть і це кричать, щоб нас залякати, щоб ми знали, що закон їх не стосується. Сумно і страшно…

Фото автора.

Перемишль, Польща.

Схожі новини