Вадим ТКАЧУК: «Стати «залізною людиною» може кожен» 

Серед вихованців Ткачука — «залізні люди»: професіонали та аматори Ironman. В інтерв’ю «ВЗ» найкращий п’ятиборець світу 2000 року Вадим Ткачук переконує, що «залізним» можна стати і у 80 років, і розповідає, що задля цього потрібно зробити. 

- Після завершення кар’єри я вирішив глибше розібратися, як працює Федерація сучасного п’ятиборства України. Навіть балотувався на посаду головного тренера, - розповів Вадим Ткачук. — Але збірну очолив Олег Плаксін, а я став шукати інші шляхи самореалізації. На той час у мене вже був невеликий досвід тренерської роботи у тріатлоні. Відома українська тріатлоністка Олеся Пристайко, у кар’єрі якої було чимало подіумів чемпіонатів світу та Європи, офіційно завершила кар’єру. Збірній, яку вирішили омолоджувати, досвідчена атлетка виявилася непотрібною. Та зі спорту Олеся ще не готова була йти, тож вирішила випробувати себе в Ironman. Я став тренувати Олесю і водночас виконував функції її менеджера. Коли тренери поставили на дівчині хрест, вона, незважаючи на травми, зробила одинадцять (!) “айронменів”. І п’ять разів завершувала дистанцію на подіумі. Працюючи з Олесею, я зрозумів: тріатлон — саме те, чим я можу і понад усе хочу займатися в подальшому. А ще я довів своїй підопічній і самому собі, що Ironman можна зробити «чистим», не вживаючи заборонених стимуляторів. Для мене це було принципово.

- Специфіка тріатлону суттєво відрізняється від сучасного п’ятиборства, де головну роль, як не крути, відіграють технічні види…

- Незадовго до того, як остаточно піти зі спорту, я сам пробував виступати у змаганнях тріатлоністів. Цього вистачило сповна, аби на власній шкурі відчути, що таке тріатлон (сміється). Більше виходити на старт не було сенсу. Я і так затримався у спорті: у 40 років ще змагався на чемпіонаті світу з п’ятиборства. У тріатлоні, особливо в Ironman, методика тренувань справді особлива. Та чим важче, тим цікавіше. Найціннішим у моїй перекваліфікації стало спілкування з іншими тренерами, лікарями та дієтологами, а також співпраця з різноманітними спеціалізованими клубами в США.

- Що на цьому етапі вас здивувало найбільше?

- Кількість людей, які прагнуть хоча б раз у житті зробити Ironman. У США у кожному турнірі Ironman виходять на старт понад 3000 учасників різних вікових груп. Це грандіозна подія, за проведення якої потенційні міста-організатори змагаються, не шкодуючи фантазії і фінансів. У США на «залізних» працюють цілі компанії. Насправді стати Ironman може кожен. Задля цього треба правильно тренуватися, раціонально харчуватися та мати якісне спорядження. 

Починають «залізні» з плавання на відкритій воді. Всі учасники стартують одночасно. Здолавши 3800 м, атлети вбігають у транзитну зону, де стоять 3000 велосипедів. У «сідлі» проходять 180 км. А тоді пробігають класичний марафон — 42 км 198 м. Професіоналам для цього достатньо семи-восьми годин. Аматори ж витрачають на це вдвічі більше часу. На велосипедному та біговому маршруті є пункти харчування. Для кожного учасника дієтологи розробляють індивідуальну програму харчування і готують необхідні саме для них суміші. Це ціла наука. Енергетики для 80-річного дідуся суттєво відрізнятимуться від складників суміші для тренованого професіонала.

- Скільки часу потрібно середньостатистичній людині, аби зробити Ironman?

- Якщо людина вміє плавати, їй зазвичай достатньо одного року тренувань. Для цього не потрібно мати за плечима спортивне минуле. Самого бажання та наполегливості буде достатньо. Перше, що необхідно в роботі з аматорами, це сформувати у них стійкий інтерес. А далі залежатиме від мети майбутнього марафонця. Понад 70% любителів прагнуть просто завершити дистанцію і отримати звання Ironman. У США бути «залізним» круто. До офісного працівника, у якого є сертифікат Ironman, вже зовсім інше ставлення — як колег, так і керівництва. 

Професіонали повинні тренуватися шість-вісім годин на день. Любителі — чим більше, тим краще, як дозволяє робочий графік. Але не менше трьох годин на день. При цьому не обов’язково щодня тренувати усі три види. На тренуваннях достатньо пробігти 10-12 км і проплисти у басейні 4-5 км. Найчастіше новачки бояться, що не зможуть доплисти до фінішу чи пробігти марафон. Та насправді найважчим випробуванням є велосипед. Аматорам висидіти на велику вісім-десять годин (професіонали завершують велоперегони за п’ять годин) дуже складно. Тому раз на тиждень обов’язково повинно бути одне велотренування на дистанцію понад 100 км. 

В аматорських турнірах Ironman є часові обмеження. Зазвичай учасники стартують о сьомій ранку, і завершити дистанцію, аби отримати звання «залізної людини», повинні до півночі. Натовпи глядачів чатують на фініші, доки останні учасники не перетнуть фінішну лінію — з ліхтариками на кепках, напівживі від виснаження. Вечірні години — розпал свята, і останніх, хто встиг фінішувати, зустрічають як національних героїв. Останніми зазвичай фінішують літні люди чи особи з фізичними обмеженнями, які роблять Ironman у візках. Трапляється, пожежники долають дистанцію в амуніції — аби привернути увагу до своєї професії.

- Чому ви з Олесею вирішили тренуватися саме у США?

- Уперше ми поїхали до Техасу на турнір, це був напівмарафон. Тоді ж зрозуміли, що наступного разу долатимемо повний Ironman. І почали співпрацювати з одним клубом. На початках готувалися виключно за власні кошти. Та варто було Олесі пройти кілька марафонів, як нею зацікавилися спонсори. Усіма топовими атлетами опікуються спортивні чи медичні компанії, а також фірми, які займаються розробкою спеціального харчування. Пристайко доволі швидко прописалася на п’єдесталах пошани. Головним чинником у цьому, гадаю, стала психологія. Їй дуже хотілося довести собі та усім іншим, що її надто рано списали. Образа у такому випадку є хорошим стимулом для подальших досягнень. 

Щороку у різних країнах проводять близько сорока турнірів Ironman. Левову частку змагань приймають США та Канада. Своїми турнірами пишаються Японія і Австралія. А серед європейських марафонів найвідомішим є франкфуртський (Німеччина). Титулованим атлетам, аби утримуватися у топі, достатньо виходити на старт два-три рази на рік. Ми ж Олесею, аби увірватися до еліти, у перший рік зробили… п’ять “айронменів”. Більш того, вона примудрилася стартувати на одному з канадських етапів уже через тиждень після попереднього повного марафону. На першому з цих стартів Пристайко увійшла до трійки призерів. 

- Який власний старт згадуєте з найбільшим задоволенням?

- Свої заключні змагання, чемпіонат світу-2010 серед військовослужбовців у Празі. Чехи мене і провели з великого спорту, на очах всього стадіону. Це було так зворушливо. У нас же ніхто навіть «дякую» не сказав — за чверть століття виступів на високому рівні… А ще приємно згадувати перемогу у фіналі Кубка світу-2000 у французькому Провансі. Я тоді виграв стрільбу, фехтування і чисто проїхав на коні. На заключний вид, крос, виходив із гандикапом у 19 секунд. І хоча позаду мене стартували чудові бігуни, мені вдалося утримати перевагу й святкувати перемогу.

Фото з архіву Вадима Ткачука.