Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Коли мені сказали підписати папір про перехід у «ДНР», я пішов з театру»

Заслужений артист України Андрій Романій – про перехід у театр імені Івана Франка, роль у кіно і особисте життя.

Ще кілька років тому улюбленець донецьких театралів Андрій Романій навіть у страшному сні не міг собі уявити, що після 26 років служіння у Донецькому театрі муздрами доведеться покинути стіни, що давно стали рідними, і поїхати до Києва. Попри те, що на актора давно чекали в Київському національному драматичному театрі імені Івана Франка, бо Романія стільки разів запрошував Богдан Ступка, і франківці зустріли актора як рідного, його серце розривається на шматки... У Донецьку залишилися рідня, друзі. Окрім основної роботи у театрі імені Івана Франка, Андрій Романій знімається у кіно. Одна з його останніх робіт — роль султана Каріма у серіалі “Співачка”, який у будні транслює телеканал “Україна”.

- Пане Андрію, ви 26 років відслужили у Донецькому театрі муздрами. Чому ви пішли з нього?

- Безперечно, піти з театру після 26 років служби у ньому — справа нелегка. Та й не можу сказати, що я пішов, оскільки жодної заяви на звільнення не писав. Мене запрошували у театр імені Франка давно. Покійний Богдан Ступка давно казав: “Андрію, повір, твій шлях лежить через театр Франка”. Але я не міг покинути свого театру, не міг зрадити і Марка Матвійовича (покійний худрук у Донецьку. —

Г. Я.), який мене виховав. Не міг тоді покинути і акторів, з якими працював. Це вже пізніше думав, що зможу працювати на два театри — у київському і донецькому. Однак доля усе розставила на свої місця. Коли я у Донецьку виявився непотрібним теперішній владі і мені сказали: “Підпишіть папір для переходу у “ДНР”, я пішов. Залишатися у Донецьку лише заради того, щоб у майбутньому жити у гарній квартирі і їздити на дорогій машині? Не хотів і не міг. У Донецьку треба було не просто змінити свою позицію, а стати активно проросійським. А моя позиція — проукраїнська. Попри те, що не належу до радикальних націоналістів, мої діти, могили моїх предків, моя Батьківщина для мене багато означають. Я хочу, щоб люди тут жили добре, і мені не байдуже, під яким прапором. Зважитися поїхати з Донецька було непросто, адже маю забезпечувати майбутнє своїх дітей. Старший син — у Дніпрі, середній зі мною у Києві. Я не хотів, щоб він закінчував донецьку школу, де йому би видали атестат невизнаної республіки. Молодший син залишився з мамою у Донецьку.

- Чула, що після вашого переходу до Києва деякі театрали приїжджали до столиці спеціально на ваші спектаклі...

- Це правда. Я був приємно вражений. На одну із вистав прийшло багато людей, які мене, у прямому сенсі, закидали квітами. Мені було навіть незручно перед колегами. Переконаний, що ці донецькі глядачі подарували квіти не стільки за мою гру, а саме за те, що протягом багатьох років ми були разом, вони наче висловили мені за це вдячність і підтримку. Після вистави на мене чекали глядачі, які приїхали не лише з Донецька і Дніпра, а й із Харкова, Запоріжжя і Одеси. Словами цю радість навіть важко передати. Для актора такі моменти — найвище визнання.

- Особливо віддані театрали казали: якщо Романій не грає у виставі, на неї навіть не варто йти?

- Донецький театр був одним із найкращих в Україні. Півтора року я вже там не граю. Люблю глядачів, які там залишилися, тому що більшість з них — це люди, які поділяють мої погляди. Просто так вийшло, що вони стали заручниками. Саме заручниками дійсності...

- Театр — не єдиний майданчик, на якому працюєте. Телеканал “Україна” транслює серіал “Співачка”, у якому ви зіграли одну з головних ролей.

- Це моя друга роль у кіно. Спочатку я пробувався на головну чоловічу роль — Сергія Кремнєва. Однак під час кастингу режисер запропонував мені спробувати зіграти роль султана Каріма. Чесно скажу, я засмутився. Коли прочитав сценарій, настрій зіпсувався ще більше. Бо я у житті — м’який, доброзичливий, іноді навіть білий і пухнастий (сміється. — Г. Я.). А довелося грати роль лиходія, страшного монстра. Моє перше запитання було: “За що?!”. На що мені відповіли: “Кіно — це дещо інше, ніж театр”.

- Тепер полюбили свого персонажа?

- Спочатку Карім був прописаний у сценарії як цілковите зло. Хотів зробити його трохи добрішим і звернувся до режисера Дмитра Гольдмана, бо так виглядало, що мій персонаж ще й стовідсотковий самодур. Це вже потім я зрозумів, що у Каріма — глибока душевна травма. Він уявляє себе Богом, а таку роль зіграти ще складніше. Щоб стати султаном, Карім вбив свого брата з дружиною, але племінника не чіпав. Хоча знав, що дитина все бачила. Окрім того, мій Карім не любить нечесних, цинічних і лицемірних людей.

- У фільмі ви носите красивий перстень...

- Це було однією з моїх умов. Коли мені дали роль Каріма, попросив, щоб дозволили у фільмі носити цей перстень. Це мій перстень, і я його ношу і в кадрі, і поза ним.

- Для Каріма у житті важливі багатство, влада, лідерство... А що важливе у житті для вас?

- Почуваюся комфортно, коли все йде за планом. Зараз будь-хто з українців не може почуватися комфортно через те, що в Україні йде війна. Я почуватимуся комфортно, коли ця війна закінчиться. Для мене важливо, щоб поруч зі мною були мої діти, коли у мене буде здорова мама, коли буде усміхатися моя кохана. Тобто для мене важливі звичайні людські цінності — працювати у своє задоволення, бачити плоди своєї праці.

- Карім завойовує дівчат багатством і силою. А як ви завойовуєте прекрасну стать?

- Треба дивитися з коханою у той самий бік. Тому що кохання — це не тоді, коли люди дивляться одне на одного, а коли дивляться в один бік. Це щирість. Ніколи спеціально не ставив собі такої мети, щоб когось завоювати чи “охмурити”. У моєму житті так завжди трап­лялося, що жінки мене “завойовували”, а не я їх (сміється. — Г. Я.). Я постійно працював. Закохувався, і ми відразу одружувалися. У нас народжувалася дитина. А потім я знову закохувався... У житті по-різному буває. Я більше жив своєю роботою, тому жодній сім’ї не приділяв багато уваги. У стосунках є речі, через які не можна переступати. Для чого коханій людині робити боляче? Ми з моїми колишніми дружинами у прекрасних стосунках — телефонуємо, спілкуємося, збираємося разом за одним столом, щоб відсвяткувати день народження наших дітей.

- У чому для вас різниця гри у театрі і в кіно?

- Зніматися у кіно набагато важче. У кіно артист більш мобілізований. Кіно — це як спринтерська дистанція: є дубль, є кадр, є сцена, і для актора важливо пробігти цю відстань. На підготовку — вивчити текст, подумати про роль і налаштуватися — дуже мало часу. Режисера треба розуміти з двох слів. У театрі період роботи — довший. Ми сидимо на репетиціях, розмовляємо. На те, щоб вивчити текст, маємо щонайменше три місяці. А ще можна помилитися. У кіно помилятися не можна. Є чіткий таймінг сцен, скажімо, 35 секунд, і за цей короткий час треба стати і говорити навіть не з партнером і не з камерою, а з плечем оператора... Я не чую дихання залу, бо тут нема глядачів, — до цього також важко звикнути.

- Багато акторів — забобонні. А ви?

- І я до них належу. Радію, коли хтось мені переходить дорогу з повним відром. Переживаю, коли розсиплю сіль...

Довідка «ВЗ»

Андрій Романій народився 6 грудня 1970 року у Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровське художньо-театральне училище. З 1989-го по 2014 р. — провідний актор Донецького академічного музично-драматичного театру. Півтора року актор театру імені Івана Франка у Києві. Був тричі одружений. Найбільше усім запам’яталося третє весілля актора у 2011 році з артисткою балету Оленою Володько. Урочиста церемонія одруження відбулася у Донецькому парку Щербакова. Обраницю підняли на повітряній кулі. Актор в образі барона Мюнхгаузена приїхав на коні, піднявся мотузяною драбиною в кошик, де працівниця РАЦСу одружила молодят і видала свідоцтво, датоване 32 травня. Пізніше пара розлучилася. Син від цього шлюбу залишився жити з Оленою в Донецьку. Середнього сина актор забрав до Києва. Старший живе у Дніпрі.

Схожі новини