Ірина ЛІЩИНСЬКА: «Це велике щастя — бігати для задоволення»

Ірина також пояснила, чому через кілька років після завершення кар’єри порушила дану самій собі обіцянку ніколи більше не виходити на бігову доріжку.

- Скільки часу після завершення спортивної кар’єри знадобилося, аби знову відчути поклик бігової доріжки?

- Не відразу його відчула. Коли завершувала спортивну кар’єру, сказала собі: «Не бігатиму більше ніколи в житті!». 2012-го народила другу дитину. І невдовзі після того зрозуміла, що настав час повернутися на стадіон: зник м’язовий тонус, а разом з ним та легкість рухів, яку і дає людям біг. Тому потихеньку почала виходити на пробіжку. Згодом з Донецька переїхала до Києва. І приємно здивувалася, помітивши, якими темпами у нас відроджується аматорський біговий рух. З часом почала співпрацювати з біговим клубом і ще глибше втягуватися в цей процес. Це велике щастя: тепер, нарешті, можу дозволити собі бігати для свого задоволення, а не виконувати щодня максимальні завдання. Я практично ніколи не готуюсь до стартів (зазвичай змагаюсь у серії Run Ukraine приблизно раз на два місяці), бігаю для душі і підтримки форми.

На початку листопада клуб Run Base Kyiv, який ми заснували з Дмитром Черницьким (це організатор і засновник Київського марафону і напівмарафону), відсвяткував два роки. Люди, які приходили на наші відкриті тренування, так хотіли продовжувати бігати, що ми вирішили заснувати біговий клуб для аматорів різного рівня підготовленості — від новачків до «просунутих». У нас три групи: новачки бігають 10 км, більш підготовлені — напівмарафон і марафон (всього у нас близько 300 членів клубу). Ми ставимо новачкам техніку бігу, вчимо, як бігати правильно, аби уникнути травм. На Львівському напівмарафоні наш клуб мав найчисленніше представництво. У нас біг об’єднує людей з різних сфер діяльності, а в клубі панує драйвова атмосфера. Бігуни тренуються у клубі чотири рази на тиждень. Але багатьом цього замало: вони об’єднуються у групки, аби самотужки провести додаткові тренування. Особливо популярними є виїзні тренування, а також спільні відвідини різноманітних заходів.

- А ви самі плануєте пробігти марафон?

- Ніколи не хотіла цього. На професійному рівні я бігала більше двадцяти років. І весь цей час постійно доводилося терпіти, переступати через себе. Тепер хочеться отримувати задоволення від тренувального процесу. Я можу бігти напівмарафони серед професійних спортсменів. Та вирішила більше ніколи не виходити на одну доріжку з професіоналами. 

- Як зазвичай згадуєте свої Олімпійські ігри в Пекіні-2008?

- Я стільки років йшла до тієї медалі, що на фініші на весь голос кричала. Це був заключний день, ми завершували легкоатлетичні змагання. На стадіоні тіснилося сто тисяч глядачів. Змагальну арену підсвічували софіти. І ми, дванадцять атлеток, у цій казковій атмосфері чекали, коли суддя дасть старт найголовнішого у нашому житті забігу... До змагань ми вибудовували різноманітні варіанти розвитку подій. Але ніхто не міг передбачити, що переможе Ненсі Лагат, яка уперше приїхала на Олімпійські ігри, до того ж з доволі посереднім результатом. Найімовірніше, вважали ми, першою стане титулована Маріам Джамаль. Лагат трішки “підрізала” мене, я втратила частку секунди, і цього виявилося достатньо, аби між нами утворився розрив. «Нічого собі! Що відбувається? — дивувалася я. — А де Джамаль? Вона ж лідер». А Джамаль, побачивши, що не може перемогти, припинила бігти на повну силу. Її обійшли відразу четверо суперниць…

На допінг-контролі я просиділа п’ять годин. Коли нарешті вийшла, місцеві вболівальники, побачивши, що я повертаюся з медаллю і букетом, налетіли фотографуватися. А в Олімпійському селищі помітила, що на телефоні на мене чекають три тисячі повідомлень! Вітали з різних куточків світу. 

- Який період підготовки був найскладнішим?

- Морально найважчим є останній місяць перед Іграми. Так, за три тижні до відкриття Олімпіади в Афінах-2004 я травмувалася: відірвалась колінна зв’язка. Тож ті Ігри для мене завершилися, ще не розпочавшись... Згадуючи це влітку 2008-го, відчувала додаткове хвилювання. Заключне тренування показало, що підготувалася я відмінно: готова бігти дуже швидко і боротися за медалі. Та в літаку у мене різко підвищилася температура. «Якщо за кілька годин це не мине, - думала з острахом, - значить, я захворіла». На щастя, коли ми вийшли з літака, усе минуло. Висока температура була реакцією на переліт...  А потім з радістю занурилася у змагальну атмосферу. Понад усе люблю змагатися! На величезному стадіоні за повних трибун почувалася, наче риба у воді.

- Які ще події у житті приносять драйв, схожий до олімпійського?

- Народження дітей (сміється). Життя можливе і без адреналіну — коли воно щасливе. А щастя — це діти, коли твої рідні і близькі здорові, а також улюблена робота. Тоді очі горять, як на старті олімпійського фіналу, і енергія б’є через край.

- Чи прагнула донька піти вашим шляхом?

- Вона якийсь час тренувалася. Та вирішила, що професійно спортом не займатиметься. І я підтримала її. Без бажання перемагати, через силу чемпіонкою не станеш. 

Фото з архіву Ірини Ліщинської.