«Мені всі закидають, що я занадто яскравий»

Його роботи часто критикують. Мовляв, створює їх нашвидкуруч. Фарба-фарба — нічого не зрозуміло. І за що платити такі гроші? Однак протягом кількох останніх років Анатолій Криволап очолює рейтинг найуспішніших українських художників. Три роки тому на аукціоні сучасного мистецтва Phillips у Лондоні картину Криволапа «Кінь. Ніч» продали за понад 186 тисяч доларів, що є рекордом для українських художників. 

У Національному музеї ім. Андрея Шептицького, що у Львові, відбулась виставка робіт Анатолія Криволапа. До речі, одну свою картину митець подарував музею. Вона особлива: її можна вішати  як заманеться, хоч догори дриґом. Журналіст “ВЗ” мала нагоду розпитати митця про його  дорогу до успіху.  

- Пане Анатолію, ви у дитинстві малювали коників на стінах. Мама не встигала їх замальовувати. Сварила за це?

- Я того не пам’ятаю. Про це  дізнався пізніше. Кажу: “Мамо, мене всі запитують, коли я почав малювати? А я не знаю, що відповісти”. За два роки до смерті мама розповіла: “Ти ще ледве ходив, а кониками обмальовував усі стіни хати. І в хаті все”. Любив з книжок перемальовувати. Це мене так захопило. До речі, коники вплинули і на мою творчість (усміхається. - Авт.). Одна з таких робіт вдало продалася на аукціоні. 

- Ви  робили експеримент - 15 років жили у самотності. Чому обрали таке життя?

- По-перше, я почав експериментувати з кольорами. Думав, який колір повинен якому підкорятися. Який має бути основ­ним, який акцентом. І найголовніше — відтінки. Я робив це щодня, із записами у щоденнику. Вивів формулу кольору. Наприклад, червоний може бути веселим, трагічним, сьогоденним, може заглядати у майбутнє і на тисячу років. Це все можна передати навіть в одному кольорі. 

- Собі відмовляли у чомусь, аби досягти чистоти експерименту?

- Жив на мінімумі. Ходив в одних синіх туфлях і влітку, і взимку. Джинси носив. Мені сказали, що довго носиться ратинове пальто. Я його носив 20 років. Тільки підкладочку підшив. Воно щасливе. Кілька років тому це пальто порвали мої лабрадори. Їм поклали його як підстилку (у пана Анатолія два пси: білий Гектор та чорний Сем. Привіз їх із Криму. - Авт.). Так тривало з 1976-го по 1990 р. Відмовився заробляти на живописі, поки не став професійним художником-колористом. А ось у 1991 р. український “Градобанк” купив у мене 15 робіт. Я отримав 100 тисяч радянських рублів. Це був мішок грошей. Поїхав на ринок (тоді він був на стадіо­ні) і купив кожух з овечої шкіри. Він трохи малуватий був, але теплий. Він досі у мене є. 

- Ваш улюблений колір - червоний. Ви навіть у червоні джинси одягнені. А багато хто його не терпить...

- Не стоїть питання: любити-не любити. Ти його або відчуваєш, або ні. Я знаю з десяток відтінків зеленого. Але вони для мене нейтральні. Я нічого не відчуваю. Мені кажуть: “Ти збуджений, то ти з червоним працюєш”. Навпаки, чим яскравіший червоний, тим більше мене заспокоює. Взагалі, колір — це найголовніший інструмент психологічної дії. Просто ніхто цього не усвідомлює чітко. От дивіться. Ми фарбуємо велику кімнату у чорний колір. І перебуваємо там цілий день. У вас, без сумніву, з’явиться відчуття пригніченості. От вам який колір подобається? (Я замислилася.  Бузковий. - Авт.). У такій кімнаті ви будете почуватися комфортно. Звук також впливає, але людина його почула - і він пішов, а колір залишився. Ви коли підбираєте одяг, дивитеся не тільки на фасон, а й на колір. Це підсвідомо. Я не знаю більшої сили, ніж колір. Це інструмент впливу.

- Як ви ставитеся до того, що вас називають одним із найдорожчих художників України?

- Я став відомим у 90-му році. Не раз їздив і на всерадянські виставки. Вартість моїх картин щоразу зростала. Мої полотна завжди були дорожчі, ніж у колег. У 1992 р. я продав свою роботу у Німеччині за 12 тисяч марок, і став багатим. 

- Гроші вас не розбалували?

- Я їх не помічав ніколи. Мої картини купували лише іноземці. В Україні я не продавався 15 років. До 2005 року у мене не було жодного українського клієнта. Я повернувся з Німеччини на червоному “Вольво”. Як тільки у мене купували багато робіт, я одразу піднімав ціну. Про це говорив своїм колегам. Вони теж “підтягувалися” (усміхається. - Авт.).

- Як “читати” ваші картини, підкажіть? Дехто бачить лише яскраві кольори... 

- Так. Це одна з найбільших проблем. Сприйняття. Кольори настільки сильні, що за ними нічого не видно. Але таким є момент адаптації. Око звикає. Спочатку клієнти звертають увагу на картини у стриманих кольорах, а потім все одно купують радикальні роботи. Чому так? Не знаю. На якомусь періоді пошуку інтенсивність була моєю метою. А потім переключився на настрій. Мені всі закидають, що я занадто яскравий.  

- А нинішню Україну, в умовах війни, ви би в яких кольорах намалювали?

- Я ніколи не був запрограмованим художником. У мистецтві я — егоїст! Мене не хвилює ніщо і ніхто, а тільки те, що відчуваю. І те, що мені цікаво. Я не орієнтуюсь на публіку і на все інше. Допомагаю матеріально нашим пораненим військовим... Мій художній світ зовсім в іншому вимірі — далекому від реальності. 

- Ви розповідали, що спілкування з людьми може бути небезпечним для мистецтва. Про яку небезпеку  мова? 

- Про небезпеку ілюстрування. Художник не керує собою. Ним керує той дар, який йому даний. Однак треба бути обережним, аби не потрапити під чийсь вплив та вподобання. 

- Не шкодуєте, що спалили свої перші етюди?

- Ні. Хоча деякі з них ще залишились. Це були мої експерименти, які не закінчував. Вони для мене були формальним пошуком. 

- Ви працюєте з емаллю, а ця фарба небезпечна для здоров’я...

- Кожна професія має свої плюси і мінуси. У моїй роботі стільки плюсів, що не переймаю­ся мінусами. 

- Ви казали, що не зустрічали жінки, яка відчуває світ сильніше, ніж ви. А ви — чоловік з жіночою душею... 

- Жінка відчуває побут, стосунки між людьми. Я для себе це все “відключив”. Жінки, які мають художню чуттєвість, стають поетами. Як Ліна Костенко, наприклад. А чоловіки-митці завжди з жіночою душею...

Довідка «ВЗ»

Анатолій Криволап народився в Яготині 11 вересня 1946 р. Майстер нефігуративного малярства та пейзажу. У 1976 р. закінчив Київський державний художній інститут, факультет живопису. Сам А. Криволап вважає, що самобутнім художником став лише на початку 90-х. 2012-го отримав Шевченківську премію за цикл зі семи серій «Український мотив», який становить 50 абстрактних пейзажів. Дружина — художниця Зінаїда Васіна. У подружжя двоє дітей, онуки. 

Я запитала мистецтво­знавця Олесю Авраменко (на фото), як вона розуміє картини Анатолія Криволапа. Ось що вона розповіла: “Він намагається передати кольором те, що бачить у природі.  І щоб це було так само сильно. Сюжет у його роботах не закладений, - каже пані Олеся. - Там закладені дуже концентровані враження від природи”. 

За її словами, А. Криволап закохався в українські Карпати. Має у горах майстерню. А ось у побуті він аскет. “Йому треба небагато. Він суворий до себе. Розуміє, чим менше витратиться у побуті, тим більше вкладе у картини. За місяць може створити до 30 картин. А буває, що над однією працює від місяця до п’яти років. Також може зробити все за годину, і це буде дуже визначна робота. Але ж скільки років він йшов до цього”.

Олеся Авраменко знає художника багато років. “Він людина стримана, щедра, чутлива. Трохи монах, самітник. Особливо тепер, коли переїхав до Яготина. Тижнями  може там працювати”.

Фото автора