Марія РЄМЄНЬ: «Заборонений препарат мені підсипала не суперниця, а подруга» 

Два з половиною роки тому Марії Рємєнь здавалося, що життя зупинилося назавжди: допінг-проба чемпіонки Європи у бігу на 200 м та бронзової призерки лондонської Олімпіади в естафеті 4х100 м виявилася позитивною. Та насправді вимушена дворічна пауза дала початок новим відчуттям і відкриттям. Із прірви Марію висмикнув футболіст Сашко Томах: забрав її у Хорватію, навчив кататися на ковзанах і пірнати у крижаних водоймах… Згодом легкоатлетка успішно повернулася у спорт і в Ріо-де-Жанейро у складі естафетної команди посіла п’яте місце. Днями Марія і Сашко одружилися.

- До чого після повернення у спорт було звикати найскладніше?

- Спортсмени кажуть, що з «дисквалу» виходять, наче вперше на стадіон потрапляють. У мене подібні відчуття. Не тільки біг, навіть своє тіло у просторі відчуваю тепер по-іншому. Мене зрозуміє тільки той, хто сам недавно вийшов із дискваліфікації (сміється). А ще голова починає надто багато думати. Зазвичай під час змагань вона вимикається. Тіло саме знає, які команди виконувати, як бігти найкраще. А після дворічної перерви під час 200-метрівки можна було збожеволіти: «Сім кроків потрібно робити ось так, а наступні п’ять — так»... Тренер сказав, так і має бути. Мовляв, кожен наступний старт повертатиме до звичного життя.

До тренувань повернулася рівно за рік до завершення дискваліфікації. До цього півроку не бігала взагалі. Ми жили у Хорватії.  Олександр сказав: «Досить! Тобі потрібно відпочити, перевести дух. Ти у житті, окрім спорту, нічого не бачила». Дискваліфікація завжди викликає бурхливі емоції. Тож я намагалася абстрагуватися і відійти від звичного способу життя. Біг мені навіть не снився. У «дисквал» пішла незаслужено, тож сумління не турбувало мене. Я здавала усі необхідні допінг-проби — на кожному з турнірів і в позазмагальний час. Усі були чисті. А те, що знайшли «метан» у спортсмена, який стоїть на допінг-карті… смішно було усім.

- Вам вдалося дізнатися, як цей доісторичний препарат потрапив у ваш організм?

-  Не хочу називати імен, але я знаю людину, завдяки якій це сталося. 

- Хтось із суперниць?

- Копайте глибше. Подруга. Що було, те минуло. Сенсу з’ясовувати стосунки не було. Я дивилася в очі тій людині, і вона божилася, що не має з цим нічого спільного... Але менше з тим. Я чудово провела ті два роки. Відчула себе дівчиною, врешті-решт (сміється). Уперше за багато років мені випала можливість повалятися на пляжі, прогулюватися і нікуди не поспішати. Дозволила собі те, чого ніколи до того не дозволяла: подорожувати, купатися у холодному водограї, кататися на ковзанах (уперше в житті наважилася на це!) і не думати, що можу захворіти і пропустити сезон. Цей новий світ відкрив для мене Сашко. Ми жили в Пулі, маленькому, чепурному і по-казковому гарному містечку із старовинними замками і озерами. Щотижня на вихідні, коли у Сашка не було ігор (на той час він грав за хорватський клуб), ми їздили до озера чи водограю. На початках мій мозок ґвалтував мене: «Швидко вставай, треба йти на пробіжку». Та з часом навчилася ігнорувати ці накази і нарешті відіспалася.

Через півроку потихеньку почала рухатися. Виходила на пробіжки, але бігала  для задоволення. Моя робота знову стала улюбленою. Я прийшла до тями і повернулася у спорт — з новими силами, новим тренером, новою технікою. І тепер бігтиму до нових результатів.

- Чому вирішили піти від Костянтина Рурака, тренера, разом з яким досягли своїх найвищих результатів?

- Я їжджу тренуватися у Росію, хоча виступала і виступатиму за Україну. Звучить банально, але там є елементарні умови для роботи. Я так втомилася від наших буднів. Мені було 28, і нарешті хотілося побігати на нормальних доріжках. В Україні ми тренувалися у Ялті на «вбитому» стадіоні, у нас не було ні відновлення, ні нормального харчування. Тепер мої подруги по збірній України мають можливість їздити на збори до Туреччини чи Португалії. Та я все одно не шкодую про свій вибір. 

Я тренуюся в одній групі з хорошою подругою, срібною призеркою лондонської Олімпіади в естафеті 4х400 м Антоніною Кривошапкою, у Володимира Тіпаєва. Мені порекомендували цього наставника.  І я повірила йому. Спрямованість тренувань  не змінилася. Та ми внесли зміни у старт і стартовий розбіг, які завжди були моїми слабкими ланками. Дещо змінили і сам біг по дистанції — тепер я не стрибаю хвильками. Працюємо так само напружено, як і в Україні.

- Вам вдається наблизитися до своїх найкращих результатів?

- Я сильна. І витривала. Однак на доріжці усе це не можу зліпити в одне ціле. Не можу віднайти задоволення від самого бігу. Раніше  бігла і кайфувала. А тепер біжу і працюю. Та на все свій час. Віднайду біг, а там з’явиться і кураж. Якщо звернути увагу на світових лідерів, усі вони максимально розслаблені. Стоять на старті і кайфують уже від самого виходу на доріжку. Болт усілякими гримасами публіку розважає. У мене таке відчуття було на «Діамантовій Лізі» в Лозанні. Мене увіпхнули на першу доріжку. А я взяла і перемогла! З надірваною зв’язкою коліна, вся така хвора і побита. 22,60 показала на 200 м. Ось що означає не брати зайве до голови.

- А на характері часто доводилося перемагати?

- Перед командним чемпіонатом Європи у нас травмувалася Віка П’ятаченко. Тож замість неї довелося бігти мені, знову ж таки з надірваним коліном. Головний тренер запитав: «Потрібно пробігти. Зможеш?» — «Зможу!» — «Ось з таким розпухлим коліном?» — «А чому б і ні?» Ногу затейпували. І я пробігла. Хоча боляче було, звичайно.

Та це ніщо порівняно з тим, як я впала на турнірі в Осло. На фініші перечепилася і упіймала цілий «букет»: забій плеча і ліктя, розбиті коліна та голова, долоні усі в «опіках». А менш ніж через тиждень мені потрібно було змагатися на чемпіонаті України. «Якщо зараз не побіжиш, сезон для тебе завершиться», — сказав тренер. Я зняла усі бинти і побігла — на ногах, які не згиналися. Фінішувала четвертою, але сам факт, що я витримала ці 200 м… А ще через два тижні у Гельсінкі стала чемпіонкою Європи.

- Дискваліфікація сприяє посиленим роздумам. Чи зазнав змін ваш погляд на життя?

- Зрозуміла, що спорт — це лишень улюблена робота, та не все життя... Три роки тому у мене було все. І усе це я втратила — після одного дзвінка. Я їхала на тренування. Мені зателефонував на той час державний тренер збірної Михайло Медведь: «Ти де? За кермом? Припаркуйся, будь ласка». А потім сказав, що прийшли результати проби на метандієнон, які виявилися позитивними. До манежу я так і не доїхала. А наступного дня вилетіла у Хорватію.

Хто підтримав мене у цій ситуації? Люди готувалися кожен до своїх змагань. Ми ж передусім конкуренти. Просто одні переносять життя на бігову доріжку, інші — ні. Я втратила контракти від спонсорів. У мене не залишилося прибутку, на який можна було би жити. Та тоді я побачила, що у мене таки є друзі у спорті. Навіть серед керівників, які не залишили мене у біді.

- Що ви робите для того, аби ця ситуація не повторилася у майбутньому?

- П’ю лише зі своєї пляшечки (посміхається). Тепер не довіряю людям так, як раніше. І до кінця не розумію тієї політики, яку провадить Всесвітнє антидопінгове агентство. Керівники ВАДА допускають до змагань легкоатлеток із рівнем тестостерону, притаманним чоловікам. І дозволяють разом з жінками змагатися чоловікам (не змінюючи статі!), якщо тестостерон у них не перевищує жіночі показники. І водночас роздмухують до абсурду ситуацію з «дитячим» мілдронатом, що не має хоч якогось логічного пояснення. 

- Ви весь час казали, що терпіти не можете футболістів. А вийшли заміж за одного з них…

- На початках «травила» Сашка: ви, футболісти, не звикли цінувати те, що дається вам так легко. А потім побачила, як вони тренуються, і прикусила язика. У них було по три тренування на день, з неймовірно виснажливими кросами і тривалою технічною роботою. У команді по троє-четверо гравців претендували на одне місце. Така собі вовча зграя. Сашко теж швидко зрозумів усі “принади” життя легкоатлетів і щиро мені співчував. Забороняю йому дивитися легку атлетику, особливо забіги, де виступаю я. Зате  охоче дивимося футбол. Я вже почала на ньому розумітися. 

Фото x-sport.