Передплата 2024 «Добрий господар»

«На репетиції приходили чоловіки у камуфляжах з автоматами: «Что здесь делает украинский театр? Разгоним!»

Під час гастрольного турне «Схід і Захід – змінимо країну разом» Луганський академічний український музично-драматичний театр безкоштовно показав вистави у п’яти містах України.

Він був єдиним у Луганську театром, де всі вистави ставили українською мовою. Однак два роки тому, коли російські війська захопили місто і почали почуватися там повноправними господарями, перед колективом постало питання: куди переїхати, аби працювати під синьо-жовтим прапором і пропагувати українському глядачеві рідну культуру. Адже в Луганську жили під обстрілами. Час від часу в театр приходили чоловіки в камуфляжах з автоматами та погрозами. Працівники почали звільнятися. Хто дотримувався проросійських поглядів, виїхав до Росії. Більшість роз’їхалася по Україні. Третина колективу залишилася в рідному місті і працює під прапором «ЛНР».

Лише троє творчих працівників продовжили роботу в Сєвєродонецьку. Колишній директор вивіз туди статут і печатку. Український театр фактично припинив своє існування, а за два роки, мов Фенікс, відродився «з попелу». Цьогоріч відзначив 75-ий театральний сезон. Як трагічні події в Україні вплинули на роботу колективу? Хто профінансував гастрольне турне? До розмови ми запросили художнього керівника, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Московченка.

Сцена з вистави «Маклена Ґраса».
Сцена з вистави «Маклена Ґраса».

- Пане Володимире, у Львові я дивилася «Маклену ґрасу» Миколи Куліша і «За двома зайцями» Михайла Старицького. В антракті підслухала розмову двох галичанок: «Луганчани варті того, щоб ними захоплюватися. Адже в російськомовному регіоні, в умовах кровопролитної війни, зуміли відродити український театр»…

- Це доводить, що недаремно «хліб їмо»… (усміхається). Пощастило мені з колективом. Легко працювати, зокрема, зі співавтором моїх вистав, художником-сценографом Іриною Лубською. Колектив зріс від трьох до майже ста працівників. Працюємо на повній довірі одне до одного. За два роки випустили 12 вистав. Переважно — музичні комедії. Оскільки живемо в постійному стресі, хочеться серце розігріти.

Працювали в області, де українське слово — на вагу золота. До війни не раз чули: «Мы не понимаем этого языка». За кілька років вдалося зламати це несприйняття. За ініціативи театру в Луганському коледжі культури та Луганській академії культури і мистецтв відкрили акторські курси, де спецдисципліни викладали наші артисти та режисери. Тож виховали акторів, які потім влилися у нашу трупу. Театр став для луганчан улюбленим. З 520 глядацьких місць 300-400 були заповнені. Все це було до війни…

- Як працювалося українському театрові в умовах сепаратизму і тероризму 2014 року?

- Трагічні події почалися навесні: штурм прикордонного загону, захоплення Луганської СБУ, управління внутрішніх справ, розгін проукраїнських мітингів з багатьма травмованими... Люди зникали безвісти, гинули під час терактів. Складалося враження, що жителі міста не розуміли, що відбувається. Ситуація почала прояснюватися, коли в магазинах, транспорті дужі чоловіки в камуфляжній формі намагалися розплатитися російськими рублями. «Мы не понимаем, сколько это стоит в ваших гривнах», — казали. Ми легко відрізняли їх від луганчан, — інші мовлення, інтонація, вирази обличчя…

«Зелені чоловічки» з автоматами приходили до нас під час репетицій: «Что здесь делает украинский театр? Разгоним!». Якось під час таких чергових «відві­дин» актриса налякано запитала: «Невже стріляти в нас будете?». «Живите пока», — почули у відповідь. Розмовляли грубо і зневажливо. У червні ми ще грали вистави. В липні у місті розривалися бомби, гранати. На роботу їздили під обстрілами. Саме в такий трагічний період почали працювати над «Макленою Ґрасою». Бувало, під час вистави чули далекі канонади.

- Чи ходили люди до театру, коли на вулицях стріляли?

- У травні-червні глядацький зал був заповнений і молоддю, і старшим поколінням. А в липні вже обмілів, — люди боялися. Ми припинили репетиції і вистави. Заговорити українською — означало приректи себе на небезпеку. Страшно було зізнатися, що працюємо в українському театрі. Жили в постійному стресі. Тому й постало питання: куди вивезти театр.

- Як на це відреагували працівники?

- Почали розбігатися. У творчому складі (разом із балетом, оркестром) було близько 60 осіб. Кілька акторів поїхали в театри Росії (Москву, Ростов-на-Дону, Воронеж). Дві третини роз’їхалися Україною (одні — в театри Харкова, Черкас, Киє­ва, Дрогобича, інші — полишили професію). В Луганську залишилася третина трупи (хтось із-за сімейних обставин не міг виїхати, хтось — принципово не хотів). Там залишилася також вся матеріально-технічна база: декорації, костюми, акустична і світлова техніка.

- Лише троє працівників, які прагнули зберегти український храм мистецтва, переїхали у приміщення Сєвєродонецького міського театру. За волею недолі, з вулиці Оборонної в Луганську — на Дружби Народів у Сєвєро­донецьку…

- Першу виставу випустили на три дійові особи. Спочатку прослуховування пройшли актори із Сєвєродонецька. Заслужений артист України Іван Щербул серед студентів, викладачів музичного училища набрав співочу молодь. Саме вона зіграла перлину української драматургії “Наталку-Полтавку”. Режисер із Дніпропетровська Григорій Богомазов поставив трагікомедію «Наша кухня» Котляра. Звернулися по допомогу до мене (на той час я зі сім’єю жив у Києві). За три тижні я випустив комедію “Обережно: жінки!». Отже, в репертуарі вже було три вистави. З приходом 30-річного енергійного директора Сергія Дорофєєва колектив поповнився випускниками театральних вузів, молодими акторами. І колишні працівники почали повертатися назад. Зал поволі заповнювався глядачами. 

- Правда, що приміщення, в яке ви переїхали, не пристосоване для театру?

- Справді так. Вісім-дев’ять років тому під час пожежі будівля згоріла. Понад 60 років там не було ремонту. На стінах — грибок. Ми зайняли кілька кімнаток (в одній — репетиційна, в інших — кабінет директора, бухгалтерія). А вистави грали в міському Палаці культури. Тим часом обласна рада Луганщини виділила кошти на капітальний ремонт (робота йде повним ходом). До Міжнародного дня театру (в березні наступного року) обіцяють переселити у відремонтоване приміщення Сєвєродонецького міського театру. 

- Чи спілкуєтесь з колегами, які залишилися в Луганську?

- Навіть сперечаємось у соціальних мережах. Пригадую, колись разом брали участь у фестивалях “Мельпомена Таврії” (в Херсоні), “Золотий Лев” (у Львові). У 1999-му на фестивалі “Театральний Донбас” (в Донецьку) за україномовну виставу “Ніч на Івана Купала” нашому театрові журі присудило майже всі премії: за режисуру, акторську майстерність, хореографію, сценографію, вокал.

Тепер театр поділився на два табори. Їхній художній керівник — народний артист України, відомий кіноактор Михайло Голубович. До війни був проукраїнським. У фільмах (знімався зокрема в «Тарасі Бульбі», «Дорога на Січ») грав ролі козаків. І ходив як козак — «з оселедцем» на голові.

З колишніми колегами тепер по різні боки барикад. Вони стверджують, що зберегли театр, культурне життя в Луганську вирує, а люди дякують, що актори не покинули їх у важку хвилину і морально підтримують. З іншого боку, театр працює на владу «ЛНР», під гаслом «Молодая республика», під прапорами «ЛНР» та Росії. 

Вони залучили до роботи студентів академії культури і мистецтв. На постановку однієї з вистав запросили режисера з Москви. Їздили на фестиваль до Криму, гастролювали Росією. Грають і російською, і українською мовами. Кажуть: влада «ЛНР» добре ставиться до них. Виправдовують її.

- Невже їм дозволяють грати вистави українською?

- Це ж хитро придумано… Хочуть показати, що не утискають української мови. 

- Під час гастрольного турне “Схід і Захід — змінимо країну разом” в Івано-Франківську, Ужгороді, Києві, Дрогобичі, Львові театр грав вистави безкоштовно. Чому?

- Гастролі профінансували (витрачено понад сто тисяч гривень) Луганська обласна державна адміністрація та Луганська обласна військово-цивільна адміністрація в особі її голови Юрія Гарбуза. Він і запропонував поїхати в гастрольне турне під цим гаслом.

Ми зворушені: галичани зустріли нас аншлагом і вигуками «Браво!». У Львові, перед початком “За двома зайцями”, щоб розсадити глядачів, ми поставили в залі ретро-лавочки і крісла, які використовуємо в інших виставах. Навіть їх було замало. Чимало глядачів стояли. Біда згуртувала людей настільки, що перестають ділити Україну на Східну і Західну, і почуваються однією нацією.