Передплата 2024 ВЗ

Костянтин ЛІНАРТОВИЧ: «До «Гетьмана» я довго не знімався. Наше кіно було «у комі»

Ексклюзивне інтерв’ю з виконавцем ролі Богдана Хмельницького.

Попри те, що фільм “Гетьман” вийшов на екрани минулого року, його презентували на VІ Міжнародному Трускавецькому кінофестивалі “Корона Карпат” — як одну з найкращих стрічок сучасного українського кінематографа. У фільмі йдеться про долю однієї з найбільш суперечливих фігур в історії України, людину, яка змінила хід історії і зробила свою країну незалежною. Фільм про великого гетьмана України Богдана- Зиновія Хмельницького. Історія починається з 1647 року і показує період повстання українського козацтва проти польської шляхти. Головною лінією сюжету є не саме повстання, а трагічна любов Богдана Хмельницького до молодої польки Гелени. Роль гетьмана у фільмі зіграв актор Костянтин Лінартович. Про фільм і творчі моменти, дубляж голлівудських фільмів і особисте життя актор розповів журналісту “ВЗ”.

- Роль Богдана Хмельницького у фільмі “Гетьман” — одна з найпотужніших у вашій творчості. Хмельницький показаний тут з іншого боку, ніж звикли бачити, — ліричний, закоханий, не може пережити зраду. Як оцінюєте свого героя у такій іпостасі?

- Показали Хмельницького з усіх боків — він був не лише видатною історичною одиницею, це була звичайна, жива людина, якій притаманні усі почуття і якості: любов, ненависть, усе, що живе у кожному з нас. Якщо цього не буде, то тоді герой виглядатиме, як пам’ятник. Ми показали, як ставився до своїх чотирьох дітей, до дружини... Хмельницький жив повноцінним життям. 

- Про Хмельницького не так вже й багато інформації як про людину...

- Коли режисер мені запропонував роль Богдана Хмельницького, мою душу ятрили муки. Інформації про гетьмана справді мало, а передати треба усю його суть. Коли я працював над цим образом, над Богдановою історією, додавав багато свого. Він мені близький за духом. За гороскопом я — Стрілець. Не переношу фальші, брехні. Не прощаю такого ані рідним, ані друзям. І сам намагаюся жити чесно. Ми схожі з Богданом, бо я — також бунтар, завжди був незручним для всіх. Через це у 1997 році закрили Театр Збройних сил України, який я очолював. Моєю настільною книгою було “Берестечко” Ліни Костенко, роман у віршах, який писала десять років. Це — феноменальний твір, бо так, як вміє досліджувати події ця велика поетеса, мабуть, не вміє з десяток істориків разом взятих. Переживання Хмельницького, його внутрішня боротьба, описана Ліною Костенко у “Берестечку”, мені допомогли. Я цей роман перечитував разів з десять. І це давало мені наснагу на відтворення цієї складної ролі. 

- У фільмі ви скачете верхи. Вчилися верхової їзди чи замість вас це виконує каскадер?

- Я не займався кінним спортом, але з дитинства був у сідлі. Мій тато був ветеринарним лікарем. Колгосп йому виділяв бричку і коня. Був у нас Орлик, на якому тато дозволяв нам зі старшим братом кататися. Тато навчив мене триматися у сідлі, а воно ніби засіло у м’язах назавжди. Ну, а у фільмі все було підведене до того, що я у сідлі почувався, ніби риба у воді. Відповідний одяг на мені, та й той білий кінь Аскольд давали таке внутрішнє піднесення, що хотілося не лише скакати верхи, а літати на ньому. Кінь був справжньою кінозіркою — слухняний, витривалий і дуже розумний. Ми з ним наче зливалися в одне ціле. 

- Що було найважчим під час зйомок?

- Монолог Богдана, коли він оголосив про те, що віднині буде самостійна держава Україна — від Києва до Львова. У цьому монолозі лише чотири речення, але їх треба було сказати правдиво, не збившись на лже-пафос. У кадрі моя рука сама потягнулася за булавою, але я її не піднімав, а міцно притиснув до серця. Це не був режисерський задум. Так сталося за велінням серця.

- На знімальних майданчиках трапляються кумедні історії, які згадують багато років потому. Що такого курйозного було під час зйомок “Гетьмана”?

- Смішних ситуацій не було. Але є момент, який пам’ятатиму усе життя. “Чаплинський” розсік мені шаблею палець. У кадрі не можна робити наклейку. Щоб не було видно глядачеві, рану замастили клеєм. Поки знімали, клей тримав рану. Потім кров лила, а мені знову обробляли рану і заліплювали клеєм. Був момент, коли Аскольд мені вирвав руку. Я тримав його за повідок, його хтось злякав, і він різко махнув головою. Рука “вискочила”, довелося вправляти, а потім ще півроку лікувати. 

- У фільмі є еротичні сцени, у яких задіяні ви і молода актриса. Як почувалися у кадрі з нею? Дискомфорту не було?

- Ні. Мій дух і мої фізичні можливості дозволяють мені почуватися молодим. Це вона боялася. 

- У фільмі показано, що Богдан Хмельницький симпатизує полякам, робить хитрий хід, рятуючи життя польському королю Казімєжу. Цим вчинком він викликав обурення свого почту. На вашу думку, це був правильний хід гетьмана?

- Хмельницькому треба було виграти час. Політика любить розумних людей. Хитрість Хмельницького була розумним вчинком. Він це зробив заради держави. У нього були радники, яким довіряв, однак у політичних рішеннях був самотнім вовком. Все зважував, обдумував і в останній момент міг усе змінити. Можливо, через це і не було зради як такої. Він усі таємниці тримав у собі. 

- До “Гетьмана” ви довший час не знімалися. Випадково повернулися на знімальний майданчик? Чи на це були певні причини?

- Не з’являвся на майданчиках лише з однієї причини — наше кіно було “у комі”. А серіали, в яких мені пропонували ролі, були російського виробництва. Відмовлявся принципово. 

- Вас називають хрещеним батьком українського дубляжу. Вас знають як режисера дубляжу “Титаніка”, фільму “Тачки”, “Індіана Джонс”. Підібрати відповідні голоси для дубляжу, щоб правильно озвучити, скажімо, Ді Капріо чи Гаррісона Форда, не так просто...

- Переглядаю фільм три-чотири рази, прослуховую англійську мову на слух... Голоси наших акторів добре знаю,  викликаю на кожну роль по три-чотири актори, проводжу кастинг. Намагаюся знайти щось спільне не лише у голосі, а й щоб актори були зовні хоч трохи схожі, або за темпераментом. Коли робив “Шрека”, запросив Богдана Бенюка. Бачив, що потрапив “у десятку”, а  американці були проти. Їм Бенюк не сподобався, але я їх переконав. Або ми робили “Піратів Карибського моря”. Я передивлявся фільм кілька разів і не міг зрозуміти, кого бачу у ролі Горобця. У якийсь момент зрозумів — це Фагот з “Танку на Майдані Конго”. 

- Це зараз ви — відомий актор і режисер. Але у 14-річному віці стали курсантом Суворовського училища. Чому змінили своє рішення бути військовим і пов’язали життя з кінематографом?

- Вдячний своїм батькам за те, що не заперечували у виборі професії. Коли змужнів, зрозумів: курсантом став лише тому, що у майбутньому хотів грати ролі військових. Коли покинув училище, тато мене не сварив. Лише попросив аргументувати свій вчинок. Потім вчився в Одеській “мореходці”. Також пояснював, чому я туди вступив. І як кинув — також казав, чому це зробив. Люблю море, але тільки з берега... Коли служив в армії, ми, як загарбники, воювали у Чехословаччині. Як котят нас туди закинули, по нас стріляли. Отримав поранення, лежав у госпіталі, зайшов у бібліотеку і там побачив твори Станіславського. Поки лікувався, перечитав усі 8 томів Станіславського і вже не сумнівався у тому, що хочу бути актором. Після демобілізації пішов займатися у студію, бо ж треба було володіти словом. В армії, окрім “мать-пєрємать”, інших слів ніби й не існувало. Добре підготувавшись, став студентом Театрального інституту імені Карпенка-Карого. 

- І після інституту поїхали в Крим, бо для вас не знайшлося місця у Києві?

- Я сам захотів туди поїхати. У київських театрах в основному тоді грали вистави про партійних діячів, сталеварів на комуністичний лад. Я рано пізнав від батька, що таке комуністична система. Можливо, не до кінця все розумів, але внутрішній супротив у мене був. У Сімферополі грали класику. Погодився навіть на те, що грати доводилося російською. І сам почав там ставити вистави. А потім повернувся до Києва.

- У вашому вусі — сережка. Вона щось означає?

- Коли син вступав у Театральний інститут (син — Дмитро Лінартович, відомий за виконанням головної ролі у фільмі “ТойЩоПройшовКрізьВогонь”. — Г. Я.), я йому сказав, якщо вступить, почепимо один одному по сережці. 

- Коли ваш син знімався у фільмі “Осінні спогади”, служив у цей час в армії, і чеському продюсеру Віктору Вілгелму довелося його “випрошувати” у Міністерства оборони на час зйомок. Зараз більшість батьків намагаються “відмазати” синів від армії. А ви — відома людина, маєте зв’язки і цього не зробили. Чому?

- Міг тоді, коли він йшов служити у Прикордонні війська. На той час я був керівником Театру Збройних сил. Міг все вирішити одним телефонним дзвінком. Але у нас навіть такого питання не стояло — “відмазати” від армії. Коли почалася мобілізація на схід і йому принесли повістку, я запитав у Дмитра: що будемо робити? Мій син мене обняв і сказав: “Тату, я піду”. 

Довідка «ВЗ»

Костянтин Лінартович народився у 1951 році у Миколаївській області. Випускник Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Виступав на сценах Кримського російського драматичного театру ім. Горького, Київського Молодого театру, в якому грав з 1979 року.  Очолював театри Збройних сил України та “Дзвін”. Зіграв у таких фільмах, як “Граки”, “Останній бункер”, “Тіні незабутих предків”, “Гетьман”... Син — Дмитро Лінартович, актор.

Фото з особистого альбому Костянтина Лінартовича.