Передплата 2024 ВЗ

«Багато своїх робіт я безжально знищив. Але ніколи не шкодував за втраченим...»

Народний художник України Любомир Медвідь з нагоди 75-річного ювілею дав відверте інтерв’ю «Високому Замку».

Незважаючи на поважний ювілей, український живописець Любомир Медвідь (на фото) справляє враження молодої людини — стрункий, жвавий, не перестає дивувати творчою наснагою. Встигає і викладати у Львівській національній академії мистецтв, працювати у майстерні, видавати власні літературні твори, бути «голосом» громадських ініціатив. У Львівському  палаці мистецтв триває масштабна ювілейна  персональна виставка митця.  Про те, чому вирішив стати художником, а не письменником, та чому малював “сороміцькі” картини, Любомир Медвідь розповів журналістові «ВЗ».

- Пане Любомире, ви розповідали, що протягом усього свідомого творчого життя найбільше вас цікавить тема біблійної притчі про блудного сина. Чому цей персонаж так приваблює? 

- Роздумуючи над цією біблійною притчею, став переконаним християнином. Це сталося у студентські роки - через певне одкровення. До того був християнином, але, швидше, за батьківською традицією, за вихованням. Ми вступили до Академії мистецтв у 1959 році (тоді - Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. - Авт.). Наш курс вважається одним із найбільш знакових за всю історію Академії. Навчався разом із Іваном Марчуком, Зеновієм Флінтою, Олегом Міньком, Андрієм Бокотеєм, Ласло Пушкашем. Це було два роки після того, як Академію закінчив великий художник Євген Лисик.  Ласло Пушкаш був сином угорського священика, вихований у християнському дусі. Талановитий, глибоко мислячий хлопець. Хоча теж “страждав усіма вадами молодості”, що й ми, але водночас був зосереджений на оцінці усього, що відбувається навколо нас, на першопричинах буття. Чи випадково стається усе, що стається? Цю роздумливість він передав і мені. 

Як відомо, на початку 60-х років в СРСР почалися утиски діячів культури. На периферії почали “перекручувати гайки”. Це спричинило спротив творчої молоді. Але був якийсь феномен: з одного боку партократи не дозволяли жодних розбіжностей із офіційною ідеологією, і разом із тим до нас потрапляли фільми Фелліні, Бергмана. У польському часописі “Діалог” я вперше у 60-х роках прочитав п’єсу “Носорожці” Єжена Іонеску. Фільм Бергмана “Сунична поляна” ми побачили у 1964 році. До нас проникали ідеї через статті, в яких читали поміж рядками. 

Я сперечався із Пушкашем, який стверджував, що у цьому світі немає випадковості. Я заперечував: “Ні, випадковостей багато. Чому ми на периферії Господа, чому ми забуті Господом? Він, напевно, не пам’ятає про нас — так само, як ми не пам’ятаємо про якусь клітину на нашій п’яті”. Інакше важко, кажу, зрозуміти, чому в цьому світі так багато зла і несправедливості.

Я тоді почав працювати над темою периферії, над її тугою, занедбаністю, хаосом, випадковістю. Так і дійшов до теми блудного сина. До теми первородного гріха. Але не в тому розумінні, як її трактує Церква, - що це було гріхопадіння Адама і Єви. Ні, первородний гріх — це гріх падшого ангела, який вирішив перевірити правильність Бога. Ревізія Господа — ось де є первинний гріх. Не пізнавай те, що тобі не треба пізнавати!

- І тоді свідомо прийшли до Бога?

- Моє усвідомлення Бога відбувалося послідовно, у тривалому процесі. На початку 70-х років мене з колегами запросили розписувати дерев’яну церкву в селі Куткорі (Буський район Львівської області. - Авт.). Зрозуміло, працювали потай. Я вже був членом Спілки художників і сильно ризикував. Але не міг приступити до створення образів байдуже, як до заробітчанства, халтури. Знав старозавітну заповідь: “Не поклоняйся рукотворному образу, не створюй собі кумира”. Але знав і те, що Церква утверд­жує рукотворний образ і каже, що це може бути святістю. Мусив розбиратися у тому всьому. І, вишукуючи відповіді на ці запитання,  став усвідомленим християнином.

«Ab ovo». Полотно, олія.
«Ab ovo». Полотно, олія.

- Ви вважаєтеся одним із найдорожчих львівських художників. Скільки може коштувати ваша картина? 

- Не думаю, що я один із найдорожчих. Я належу до художників, які можуть щось запропонувати суспільству, і суспільство купує. Це мене втримує на плаву. Але я не є дорога мистецька постать - у значенні матеріальному. Я заробляю рівно стільки, щоб їздити на нормальній машині, і щоб моя сім’я не зовсім в усьому собі відмовляла. Але я далеко не багата людина. Та й не хочу бути багатим. Маю стільки матеріальних благ, скільки мені й моїй сім’ї достатньо. Часто віддаю свої картини просто так - щоб людина не мала проблем, як зі мною розрахуватися. Якщо хтось із моїх знайомих чи приятелів хоче мені заплатити, я їм кажу: самі оберіть, як вважаєте за потрібне розрахуватися.

Знаю, на мистецькому ринку торгують моїми роботами. Наприклад, на інтернет-аукціонах ставлять серйозні суми. Ми у Львові теж ставили такі ціни, коли збирали гроші для допомоги воїнам АТО. Тоді за два мої пейзажі заплатили 3,5 і 4 тисячі доларів. Але це, можливо, було не показово, бо покупець хотів допомогти воїнам АТО...  Знаю, за роботи, які вже мені не належать, але йдуть на торгах, ставлять суми 15 тисяч доларів - максимально. Це не дуже висока сума. Багато моїх робіт є по цілому світі - у Штатах, Канаді, навіть Китаї. Анатолій Криволап (вважається найдорожчим художником в Україні. - Авт.) відповідає так: ціна на мої роботи залежить від того, хто в мене купує. Якщо купець небагатий, то й ціна відповідна.

- Хто є вашим першим критиком? Можливо, дружина, діти?

- Змушений відповісти банально: найкращим критиком є я сам. Безліч своїх робіт безжально знищував. Бо переставали подобатися - чи в кінці роботи, чи через день від початку, чи через тиждень. Люблю показувати свої речі в товаристві близьких чи шанованих мною людей. Це, наприклад, одеський художник Валерій Босанець. Або мої колишні студенти. Коли при них показую свої речі, ніби бачу їх вперше і бачу, чи цю роботу треба знищити, чи переробити, чи залишити, як є. Відчуваю, який має резонанс. 

- Ви просто якийсь Герострат... Не шкода робіт?

- Зовсім не шкода. Нещодавно зіпсував роботу, яка вже була надрукована в каталогах. Хотів дещо поправити, торкнувся в одному місці, в іншому - і робота «поїхала». Ніколи не шкодую за втраченим. Не належу до художників, які зробили два рухи пензлем по полотні, і вже геніально. Не все зроблене художником є святе і добре. У найбільш геніальних авторів є безліч посередніх речей. У Пікассо, Матіса. Бачив їх у музеях в оригіналах. Хоча вони залишаються геніальними художниками. Не треба бути так прив’язаним до того, що ти робиш... 

- Бачила в Інтернеті фото ваших оголених жіночих актів, вони майже сороміцькі…

- Важко сказати, чи вони сороміцькі. Ніколи не малював жінку так, щоб була об’єктом сексуа­льного бажання. Оголені жіночі постаті часто використовував, особливо у пейзажних мотивах. Вони там були  покликані стати настроєвим ключем, камертоном для сприйняття всього пейзажу. Але в них не можна запідозрити якісь сексуальні натяки. Ті жінки, до речі, досить непривабливі. Хоча нещодавно двоє моїх знайомих попросили намалювати їм такі «сороміцькі» картини. Я спробував зробити дві жіночі оголені постаті і надати їм еротичного змісту. Одну картину вже забрали, інша ще в мене. Отож такі роботи - радше випадковість, ніж закономірність. 

- Ви також видаєте книжки авторської прози. Як сталося, що вирішили стати саме художником, а не письменником?

- Коли парубком почав зустрічатися із дівчатами, писав їм вірші. Ми тоді жили у підльвівському Рудному. Зранку «табуном» молодь їздила на навчання до Львова - хто в політехніку, хто в університет… Залицялися до дівчат, звичайно. До речі, саме в автобусі я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною, з якою щасливо прожили вже понад 50 років. Вона тоді вчилася у школі... Але я ніколи не опускався до якихось любовних «баналів» у поезії. Потім мої поезії не раз хвалили друзі. Наприклад, один колишній політв’язень був у захваті від такого образу приміського потяга:

Жовті вагони, пропахлі потом 

Як колиску хитає субота.

У 1965 році я потоваришував із Калинцями. Ірина тоді працювала в Будинку народної творчості. Час від часу приходив до них у гості, читали вірші, ділилися думками. 

- Як вам вдалося уникнути ув’язнення? Тоді ж хапали усіх інтелігентів… 

- У 1965 році Богдан Горинь подарував мені на день народ­ження (10 липня) свою книжку з дарчим написом: «Любку, вір, а віра спасе тебе». А 25 серпня його заарештували. Переважно колом моїх друзів були художники. З Калинцями зустрічався час від часу. Нас, молодих художників, ці арешти оминули… У 1965 році ми закінчили Академію і почалися різні пертурбації. Мене відправили «за розподілом» у райцентр Полонне Хмельницької області. Потім я перебрався до Києва. 

Але й на мене випали утиски від влади. У 1962 році відкрилася моя виставка у Львівській картинній галереї. На що у газеті «Львовская правда» була критична стаття. Автор дорікав, що на моїх картинах діти якісь нерадісні, вони ніби дорослі. Хоча автор правильно все зрозумів, вони дійсно були нерадісні. Це був “неформат” для соцреалізму. Стаття закінчувалася закликом до мене: «Відчиніть ваші запилюжені вікна! Викиньте ваших дохлих метеликів!». Після Львова цю виставку розвісили у Києві, у приміщенні Спілки художників. Але так і не відкрили - побоялися. 

Тим часом у Львові до мене причепився якийсь кадебешник. Ми з ним разів із п’ять сиділи в кафе готелю “Інтурист” (зараз “Жорж”. - Авт.). Він щось випитував із моєї біографії, “промивав мізки”. Я був переляканий: Калинці вже сиділи в ув’язненні, йшли процеси проти інших українських інтелігентів. Я тоді працював на художньому комбінаті, був членом Спілки. Але мені ці розмови з кадебешником почали набридати. За порадою приятелів послав його подалі... Більше мене не чіпали. Не мали до чого присікатися. У моїх картинах немає різко виражених національних мотивів. Мене цікавить проблема Людського сина, Людини як такої…

Фото з архіву митця.

Довідка «ВЗ»

Любомир Медвідь народився 10 липня 1941 р. у містечку Варяжі (Сокальський район, Львівська область). Маляр, професор, заслужений діяч мистецтв Украї­ни, народний художник, академік Академії мистецтв. Кавалер ордена Князя Ярослава Мудрого V ступеня. 1965 року закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. Картини Любомира Медведя — у колекціях престижних музеїв Украї­ни та закордону.  2014 р. отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка — за цикл живописних творів «Ремінісценції». 

Схожі новини