Андрій Содомора: «Я не наважився б щось змінювати у своєму, зітканому із випадковостей, житті. Усунеш одну точку – поламається вся лінія»

Андрій Содомора воліє жити непомітно («Під чужою тінню» — одна з найцікавіших його книг). Каже, мандрувати любить радше у духовному просторі, навмання походити вуличками старого Львова, розмірковуючи про щось своє... Найцікавіше з прочитаного, почутого і побаченого, що відстоялось у душі, перекладає на папір... Яких жанрів на українській літературній ниві замало, а в яких письменники виявили здібності найкраще? На що ми збагатились, а на що збідніли з перебігом часу? Про це — в ексклюзивному інтерв’ю з письменником Андрієм Содоморою.

- Пане Андрію, як, на вашу думку, українська література розвинулася за останні 25-30 років? 

- Маємо гостру потребу у творах, писаних у живому, есеїстичному ключі, де думка органічно єднається з образом, розум — із серцем. Надмір термінів, канцеляризми, не завжди доречні американізми, сухий академізм, нехіть до синонімів, недолугі, кальковані з російської мови (вже й з англійської) почварні конструкції («давайте, товариші, не будемо забувати» — замість «тож не забуваймо»)... Ось що знебарвлює мову, денаціоналізує її, винароднює.

- Львів — у почесному статусі «Місто літератури ЮНЕСКО». Та багатьом книгу замінили комп’ютери...

- Від комп’ютерів вже ніхто не втече, та й не варто... Але книжка, яку читаємо з монітора і яку беремо до рук, — різні речі. У першому випадку виграємо у часі (миттю знаходимо потрібне), але втрачаємо почуттєву ауру (прочитаймо поезію Стефана Яворського «Слізне з книгами прощання» у перекладі Миколи Зерова). 

- Скільки років поспіль берете участь у Форумі видавців? Твори яких сучасних письменників читаєте?

- Від першого Форуму — двадцять три! Приємно бачити книжку (надто, коли вона твоя) у руках читачів. Як у латинському афоризмі: «Книжки мають свою долю, і вона залежить від того, який читач бере їх до рук». Справді, що не читач — то інше життя книги. За браком часу, на жаль, читаю мало. Найрадше гортаю твори, де переважає рух думки, гра настрою, а не лише дія. Люблю науково-популярну чи художню літературу про космос — тут чи не най­улюбленіший мій автор — Рей Бредбері.

- Читач шукає мудрості і в книгах Андрія Содомори. Які ваші твори можемо придбати на Форумі видавців?

- Читач має змогу ознайомитися з п’ятьма діалогами Сенеки: «Про короткочасність життя»; «...щасливе життя»; «...спокій душі»; «...дозвілля»; «...стійкість мудреця». Це живий діалог з нами: «І якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, то однак відступати — ганебно…». Сенека, до речі, говорив своїм сучасникам: «Не для вас пишу — для прийдешніх поколінь…». Перевидаються «Латинські написи Львова» (Anno Domini) — змінене й доповнене видання у співавторстві з Маркіяном Домбровським та Андрієм Кісем, також — «Жива античність».

- У книзі Anno Domini вміщено понад 160 латинських афоризмів у вашому перекладі. У кожному — глибока думка…

- ... й актуальна. Бо всі ті написи — про вічне (багатство — вбогість, життя — смерть, чесноти — пороки). Багато праці вклав у книгу доцент кафедри класичної філології Франкового університету науковець Маркіян Домбровський — фрази збирав, інтерпретував, коментував. Я перекладав переважно поетичні написи. Особливою ця книга-альбом є завдяки фотографу-митцю Андрієві Кісю. Оглядаючи його світлини, читач дивуватиметься: «Як це я досі не зауважив такої краси?!». Саме Андрій Кісь ілюстрував мою поетичну збірку «Наодинці зі Львовом». З часом написи, на жаль, затираються (як на кам’яницях Ринкової площі), знищуються після ремонтів, реконструкцій (як на мурах львівського Арсеналу). 

- У книзі “Сльози речей” пишете: «Львів — наче книга, якої загалом не читаємо, а лише пробігаємо оком»…

- Ми завжди у поспіху: «забіжу», «прибіжу», «загляну», «заскочу»… Слово «прохід» (згадаймо «Історичні проходи по Львові» І. Крип’якевича) вийшло з ужитку. Гостей Львова пізнаємо по тому, що вони час од часу зупиняються, приглядаються... Ми ж все відкладаємо на завтра: «ще встигну…». Vigilate! Nescitis enim horam (чувайте, бо не знаєте години) — нагадує латинський напис на дзвоні львівської Ратуші.

Кожна кам’яниця — наче цікава книга, що чекає свого читача. Люблю Львів осінній — разом з «львів’янкою Осінню» приємно поблукати його вулицями, дослухатися до перелітних настроїв тієї сумовитої, але такої поетичної, багатострунної пори: «Блукає Львовом осінь-листоноша, / Забуте щось нашіптує й мені… / У вітру барокового розкошах / Купаються фіґури кам’яні»…

- Батьки змушували вас вчитися?

- Примус — не те, що виховує. «Якщо робиш щось проти своєї волі, воно не є добрим, навіть якщо добре те діло робиш», — казав святий Августин. Мої батьки (тато був священиком) виховували дітей власним прикладом, пошаною і сумлінним ставленням до праці. Навчання — теж праця. Й нині, коли закрадеться думка зробити щось нашвидкуруч, чую голос батька: «То так господар робить?!». До школи ходили п’ять кілометрів туди, п’ять — назад. Через поля, за будь-якої погоди... Сил на підготовку уроків залишалось обмаль, зате мав нагоду приглядатися до природи. Тими враженнями живу досі…

- А як виховували своїх дітей, зараз — внуків?

- Як і мене батьки: власним прикладом, заохотою до праці, вивчення мов — своєї і чужоземних. Найстарший внук Олекса закінчив історичний факультет Українського католицького університету. Марко перейшов у дев’ятий клас. Прекрасно володіє комп’ютером, вивчає німецьку, англійську, зачитується письменниками світової літератури, про яких я й не чув. Третьокласник Дорчик (Теодор) торік мав першу публікацію «Оповідки від Дорчика» в часописі «Педагогічна думка». Маленьким, пам’ятаю, боявся “тихоти”. “Мамцю, — казав, — я боюся не темноти, а тихоти”. «Тихота» — новотвір внука, який я залюбки впроваджую у свої тексти. Дисципліна (без неї марно чекати на успіх) — не прут і не медяник. Це — зацікавлення…

- Важко було з роботою синові священика?

- Рік після закінчення університету був безробітним — шукав роботу у Львові, навіть у Білорусії. Виручила Галина Сильвестрівна Сизоненко, чудова людина, патріотка. На той час була директором Львівського обласного архіву. Там я працював рік, потім — в Історичному архіві і аж до пенсії — у Львівському медичному інституті (нині — університет). Світ — не без добрих людей…

- Якось ви згадували про вчителів-мучителів, які викладали «мертві» мови: давньогрецьку й латинську…

- Були й такі... Хоча нам, студентам класичної філології 50-х років, пощастило. Що такі мучителі не були рідкістю, про це жартівлива студентська епітафія: «Тут лежить нещасний студентина — його замордувала грека і латина». «Замордувала», бо ті мови подавались як «мертві». Та чи може бути мертвою духовна спадщина минулого, чим живимося донині?..

- Якби була можливість, змінили б щось у своєму житті?

- Хтось із французьких поетів сказав: «Якби було дано заново ступити на життєву дорогу, ступив би на цю ж саму». Навіть на тернисту. Інакше це було б втручанням у призначену людині долю. Давньогрецький філософ Зенон був торговцем. Ледь урятувавшись після бурі (увесь його крам пішов на дно моря), випадково в Афінах він зайшов у книгарню. Взяв до рук Ксенофонтові «Спогади про Сократа». «Де можна знайти таких цікавих людей?» — запитав господаря книгарні. «Піди за цим чоловіком», — кивнув той на філософа Кратета, що проходив повз крамницю… Так Зенон став славетним філософом. І я не наважився б щось змінювати у своєму, зітканому із випадковостей, житті. Усунеш одну точку — поламається вся лінія…

- У своєму есеї «Стежкою до тиші» пишете: «Не кожному дано дійти до Коринту». Але важливо — йти. Хай не до Коринту — до самого себе»…

- Цей вислів часто повторював професор, знавець античності Андрій Олександрович Білецький. Допомагав мені, перед захистом дисертації у Київському університеті, обходити усілякі інстанції. Киваючи на мене, казав: «Це мій тезко»… Справді, важливо йти, передусім до самого себе... Пізнавати себе, самовдосконалюватись. Як казав Сенека, день — це крок життя. Бо нецікавому і порожньому не варто йти до людей…

- Цікаво, як античні оцінили б сьогодення?

- Дивувалися б. Не так із технічних винаходів, як із самої людини: «Які вони заповзяті у своїй бездіяльності!»; «Які самотні у тім багатолюдді!»; «Які безрадісні у своїх радощах!»; «Які нещасливі у своєму щасті!»…

- Реклами на бігбордах — і латинські афоризми на старовинних кам’яницях… Як поєднуються між собою сучасне і минуле?

- Реклама орієнтована на пересічну людину, яка живе у споживацьку, інформативну добу урбанізації. Латинський напис — ледь помітний, у камені. У ньому — вічне і правдиве: «Хто багач? Хто жагу подолав. Хто ж убогий? Захланний».

Найбільше болить мова реклами. Великими літерами на зрізі кам’яниці читаю: «Львів! Тільки для тебе!». Слова українські, мова — російська («Львов! Только для тебя!»). Мало б бути: «Тільки для тебе, Львове!». За мову, отже, за душу, боротися треба...

Довідка «ВЗ»

Андрій Олександрович Содомора народився 1 грудня 1937 року в селі Вирові Кам’янка-Бузького району на Львівщині. Український перекладач, письменник, кандидат філологічних наук, професор кафедри класичної філології Львівського національного університету імені Івана Франка. Автор перекладів з давньогрецької — творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Еврипіда, багатьох інших; з латинської — творів Лукреція, Вергілія, Горація, Овідія, Сенеки, інших письменників античної доби й латиномовних авторів Середньовіччя та нових часів. Лауреат літературних премій: ім. 

М. Рильського (1986), Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів (2004), ім. Григорія Кочура (2010), обласної премії ім. М. Возняка (2009), літературної премії ім. Романа Федоріва (2011); почесний громадянин Львова (2012).