«Газеті достатньо раз дати слабинку, як тиск стане безперервним. Це все одно, що піддатися на шантаж терористів»

«Високий Замок» фактично є ровесником Незалежності України. Наша держава офіційно утворилася 24 серпня 1991 року, а «Високий Замок» зареєстровано 7 вересня 1991 року. Це одне зі знакових видань в Україні, за публікаціями якого протягом 25 років можна простежити основні віхи розвитку держави. Не раз видання змогло вистояти у складних умовах і залишилося популярним та затребуваним у читачів. Про 25-річну історію газети, нинішні виклики та перспективи розвитку «ВЗ» ми поговорили із першим головним редактором, а тепер — генеральним директором Видавничого Дому “Високий Замок” Степаном Курпілем. 

 - Степане Володимировичу, з яким настроєм підійшли до чвертьвікового ювілею «Високого Замку»?

- З ювілейним. Справді, газета зростала разом із Україною. Не знаю, чи більше було успіхів в України, чи у газети (сміється. - Авт.), але ми взаємозалежні. За 25 років багато чого змінилося. Якщо спершу у “Високому Замку” працювало близько тридцяти чоловік, то зараз це потужний видавничий дім, де працює близько двохсот. Крім газети «Високий Замок», випускаємо цілий спектр інших видань: журнали «Життя і жінка», «Неймовірні історії життя», «Добра кухня», газети «Добре здоров’я», «Добрий господар». Незважаючи на те, що зараз, можливо, не найкраща пора для починань, ми наважилися на новий проект - журнал «Маловідома історія. Далеке і близьке». Але й на цьому не зупиняємося, будемо шукати щось нове. Так, як, зрештою, шукали усі ці роки.

Ці чверть століття були спов­нені не тільки важкою працею, а й радістю від досягнень. Одними з перших в Україні збудували власну систему розповсюдження, створили одну з найкращих друкарень в Україні. Якщо подивитися на інші видання, які були колись успішними, наприклад, «За вільну Україну» чи «Молода Галичина», то зараз їх немає. А ми є. Ми завжди дивилися у майбутнє, думали про розвиток, проводили політику інвестицій, і в цьому навіть випереджали час. 

- Як ви стали редактором «Високого Замку»? І чому саме на вас випав цей вибір?

- Я працював заступником головного редактора газети «Молода Галичина». Запрошення очолити «ВЗ» стало несподіванкою. Рекомендував мене голові Львівської обласної ради першого демократичного скликання В’ячеславу Чорноволу Михайло Присяжний - тоді викладач, а нині декан факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Тоді він був депутатом обласної ради. Чорновіл із ним говорив на цю тему. Але Присяжний відмовився, у нього була запланована наукова кар’єра. Якось Михайло мені зателефонував, зайшла мова про те, що його «сватають» редактором у «Високий Замок». Михайло раптом каже: «Слухай, а може, ти підеш редактором?». Тобто все сталося випадково... 

Я не хотів переходити у “ВЗ”. Йшов на співбесіду із В’ячеславом Чорноволом із твердою думкою, що буду відмовлятися. Я звик до «Молодої Галичини», мені там було затишно. Перед тим, як зайти до В’ячеслава Максимовича, переговорив із його заступниками Миколою Горинем, Михайлом Косівим. Висловив низку застережень: газета російськомовна, з компартійним «шлейфом», є частина старого колективу (хоча там відбулася переатестація, але багато людей залишилося). Чи буде мені комфортно з ними працювати, а їм зі мною? Чи вдасться створити справді українську за духом газету? Заступники запропонували піти спочатку на два місяці - задати тон. Якщо не сподобається, то матиму можливість повернутися у «МГ». Але коли зайшов до В’ячеслава Чорновола, він одразу почав розповідати про завдання, які стоять перед газетою: щоб насамперед російськомовний львів’янин, далекий від української історії, мови, літератури, подивився іншими очима на землю, де він живе, щоб зрозумів, що це нова держава - Україна, не Радянський Союз. Тоді Микола Горинь легенько перебив В’ячеслава Максимовича, мовляв, Степан ще не дуже погоджується. А Чорновіл: «Як не погоджується? Чого ж він тоді сюди прийшов?».

І мені стало незручно висувати якісь вимоги… До речі, тоді зарплата заступника головного редактора у «Молодій Галичині» була значно вища, ніж зарплата редактора у «Високому Замку». Але було совісно: переді мною людина, яка відсиділа у концтаборах, боролася за незалежну Україну, а я буду казати щось про зарплату… Єдине, про що тоді домовилися, - через півроку газета мала би виходити і українською мовою. І це слово було дотримане. Це був правильний хід. 

Якби газета виходила тільки російською мовою, нам би пришивали різні «ярлики». 

- Хто придумав назву - «Високий Замок»?

- Є різні версії. Схиляюся до думки, що це був Михайло Косів. Це була нетипова назва для газети. Вона і досі нетипова, газет, як правило, так не називають. Так називають журнали, альманахи. Після нас, до речі, пішла мода на такі назви. На Закарпатті, наприклад, виникла газета «Замок Паланок». Багатьом дуже подобається назва «Високий Замок». А дехто вважає, що назва занадто прив’язує газету до Львова, дещо нівелює її загальноукраїнський масштаб.

- Чи були інші люди, які тоді хотіли очолити газету? 

- Того, хто хотів, - не хотіли. Але не дуже-то й хтось хотів. Власне через той компартійний імідж… Усіх претендентів лякали колективом: що там, мовляв, «тераріум однодумців», що тебе «з’їдять»… Казали, що у «Молодої Галичини» значно більше перспектив, ніж у «Високого Замку», бо це незалежна газета, а у “ВЗ” треба йти «під владу». У перший день, коли я прийшов у новий кабінет, до мене, як до редактора, ніхто не заходить. Нарешті десь в середині другого дня до мене зайшов відповідальний секретар Володимир Кузьма - із макетами. Я питаю: «Володимире Васильовичу, а чого до мене ніхто не заходить?». Він каже: «Боя­ться» (сміється. - Авт.). Але довго це не тривало. Коли закінчився двомісячний термін, протягом якого міг повернутися у «Молоду Галичину», до мене почали підходити люди з колективу і просити, щоб я залишився у «Замку». Вони побачили, що я не «кровожерливий», що зі мною нормальна співпраця. Та й я вже був заанґажований у нову роботу, втягнувся.

- Як газета починала своє становлення? 

- Спочатку це було видання журналістського колективу і Львівської обласної ради. Потім ми попросилися у вільне плавання, і обласна рада, до честі її тодішнього керівництва, відпустила нас. Тільки зараз ми в Україні дійшли до того, що на законодавчому рівні редакції державних і комунальних газет мають право на роздержавлення. Ми у “Високому Замку” це зробили, не очікуючи закону. Але на це, звичайно, була добра воля керівництва ЛОР і депутатського корпусу. Можна сказати, це унікальний випадок. На щастя, ми дали собі раду. Знайшли собі іноземних інвесторів. Щоправда, вони потім пішли, не дочекавшись перспектив розвитку ЗМІ в Україні. Але норвезькі видавці принесли нам свої методи управління - чіткість, звітність, аналіз. Бо раніше ми більше покладалися на інтуїцію. Але, крім інтуїції, спрацьовують ще чіткі механізми бізнесового розрахунку. 

- Як зважилися все-таки виходити з-під крила обласної ради? Чи вже тоді передбачали перспективи, які дає газетам роздержавлення?

- Контактував із журналістами, редакторами із сусідньої Польщі. Бачив, що там уже немає такого явища, як «газета влади». Розумів: рано чи пізно це станеться у нас, що це поштовх для розвитку, умови для незалежної позиції. Підвладність так чи інакше зобов’язує. Хоча у нас з усіма керівниками області, починаючи від В’ячеслава Чорновола і закінчуючи Миколою Горинем, були хороші стосунки. Не можу сказати, що вони на нас тиснули, щось диктували, нав’язували. Важливо, щоб керівник ЗМІ себе належним чином поставив: є редакція, є орган влади і треба мати хороші стосунки, але працювати на договірних засадах. Наприклад, одного разу тодішній голова облвиконкому Степан Давимука сказав, щоб ми надрукували його доповідь до сесії обласної ради. Це був 1992-й чи 93-й рік. Доповідь мала би зайняти всі сторінки газети. Я запитав: «А що ж людям у газеті читати?». Він щиро здивувався: «Як? Та це ж цікава доповідь!». Кажу, вона, звичайно, цікава, але якщо хочете, щоб ми її надрукували, то заплатіть за це, а ми додамо ці чотири сторінки до загальної газети - щоб читач мав що читати. Пан Давимука спочатку образився, навіть трубку кинув, але через 10 хвилин перетелефонував: «Ну, скільки це коштує?». І з того часу у нас з обласною радою зав’язалися партнерські стосунки. Є газета, є її співзасновник, тобто облрада, але є ще Закон «Про пресу» і Закон «Про висвітлення діяльності органів державної влади», який говорить про договірні засади. 

На жаль, в інших регіонах не було таких демократичних керівників. Колеги розповідали про утиски, сваволю влади. Тому добре, що нарешті існує закон про роздержавлення ЗМІ. Але його прийняли із величезним запізненням. Свого часу, будучи депутатом Верховної Ради, я готував декілька подібних, як на мене, значно кращих законів. Один був майже на виході. До прийняття його забракло декілька голосів. Але краще пізно, ніж ніколи. 

- Старожили “ВЗ” розповідають, що ви, коли створювали власну друкарню, навіть самі тягали деталі поліграфічної машини... 

- Вирішили створювати свою друкарню, бо державна друкарня, з якою співпрацювали, була у плачевному стані. Читачі навіть скаржилися, що не можуть на фотографії відрізнити чоловіка від жінки. Треба було щось робити. Це одна з причин того, чому ми хотіли вийти з-під крила облради.

Ми купили у Швеції вживану, але оновлену поліграфічну машину «Сольна». Під час запуску виникало багато різних труднощів. Насамперед із пошуком приміщення. Це був кінець 90-х, 

закривалися централізовані котельні. У приміщенні, яке обрали під друкарню, не було ні води, ні опалення. Пригадую, як встановлювали цю машину: сиділи із представником фірми, в якої купили це обладнання, цілу ніч, тремтіли від холоду, грілися чаєм, горілкою і слухали: коли ж запрацює машина? 

Був анекдотичний випадок. Зламався вал від машини «Сольна». Треба було терміново привезти новий зі Швеції. Оформляти це все через митницю було надзвичайно довго, не могли чекати. Тоді я сів у літак, полетів у Стокгольм, поїхав на фірму, взяв цей вал, який важив 36 кілограмів. Оформили його як технічний вантаж, але ручний. Прилетів у Варшаву, але не було можливості одразу летіти до Львова. Я з тим валом поїхав у готель «Маріотт», який замовили мені шведські партнери. Кімната була, здається, на 36-му поверсі. На табло у ліфті чомусь не побачив 36-го поверху. Натиснув на 37-й, думаю, зійду на один поверх вниз. Виявилося, що був вихід на сходи, але зі сходового майданчика входу на поверх не було. Про це повідомляла табличка біля дверей, яку я не зауважив. Я змушений був із 37-го поверху із тим валом спускатися по сходах у самий низ, тоді знову сісти в ліфт. І тоді мені відкрилися очі, я побачив у ліфті той 36-й поверх. Той вал нагадуватиме мені до кінця життя, як треба бути уважним…

- Коли остаточно вирішили, що залишаєтеся у «ВЗ», яку бачили перспективу цієї газети?

- Що газета повинна мати загальноукраїнський резонанс. Зі самого початку (і колектив це зрозумів) ставився до газети як до інформаційного продукту, який створюєш не просто як «мистецтво заради мистецтва», а тому, що це потрібно людям. Багато хто з керівників ЗМІ, яких фінансували з бюджету, думав про те, чого хоче влада від газети. Якнайменше думав про читача. Добре, тодішня львівська влада розуміла, що газета - це не «орган обкому партії», що це інші часи, газета має свої закони. Хоча від окремих посадовців іноді були дрібні «рецидиви», але я своєю позицією чітко давав їм зрозуміти, що ми рівноправні партнери, співзасновники, тому також маємо право на свою думку. З чим вони, зреш­тою, погоджувалися.

- Пригадую, «ВЗ» навіть критикував В’ячеслава Чорновола, чим викликав обурення певної частини читачів… 

- Вважаємо В’ячеслава Чорновола хрещеним батьком нашої газети. Також вважаю його моїм хрещеним батьком як редактора. З великою повагою ставився до його боротьби за Україну. Але коли Чорновіл пішов у політику, він, як керівник політичної партії, не завжди був бездоганний. Іноді оточення штовхало його на випрошування посад у президента Кучми. У самому Русі почалися розкольницькі тенденції, поділ між «костенківцями» і «чорноволівцями». Газета зай­мала об’єктивну позицію. Але якщо «костенківці» були завжди ініціаторами представлення своєї позиції, то «чорноволівці» (незважаючи на наші запрошення дати свою точку зору) пішли в образу. Мовляв, «ВЗ» займає односторонню позицію. Хоча з нашого боку були і зусилля, і бажання, щоб цей конфлікт висвітлювався об’єктивно. Шкода, що В’ячеслава Максимовича немає, шкода, що не став першим президентом України. Якби він ним став, Україна, можливо, пішла би шляхом польської моделі розвитку, а не російської. Можливо, у нас не було би олігархічної системи. Але сталося так, як сталося. І якщо ми критикували Чорновола, то не тому, що ставилися до нього з невдячністю чи без поваги. А тому, що вважає­мо: істина завжди має бути для журналіста дорожчою. 

- Хто ще мав претензії до газети? Кажуть, нацменшини, російська громада…

- Коли «Львовскую правду» перетворювали у «Високий Замок», то нацменшини ходили до Чорновола і просили, щоб ця газета стала «виданням національних товариств». Їм навіть щось таке обіцяли. Але газета стала виданням Львівської обласної ради і про жодні нац­меншини там не йшлося. Хоча у нас були різні розділи і дуже популярним на початках був «Дискусійний клуб «Клумба» (пам’ятаєте, у 90-х усі політичні події, які відбувалися у Львові, проходили насамперед на «Клумбі», площі, де зараз стоїть пам’ятник Тарасу Шевченкові). Суспільство вирувало, було надзвичайно політизоване. Одного разу до мене зайшла «група товаришів» на чолі із таким собі Сокуровим, лідером російського Товариства імені 

О. Пушкіна. Разом із ним прийшли комуністи, соціалісти. Сокуров почав розповідати, як треба робити газету. Що газета має представляти точку зору національних меншин, що «ВЗ» - це видання нацменшин. Мовляв, давайте нам площу, ми будемо там публікувати свої матеріали. Кажу, будь ласка, давайте свої матеріали, якщо вони будуть цікаві, будемо їх публікувати. А просто віддавати вам газетну площу «на відкуп», щоб ви писали там що завгодно - такого не буде. Не може бути якоїсь окремої «газети в газеті», не підконтрольної редакції. Він почав “качати права”, обурюватися. На що я сказав, якщо розмова буде в такому дусі, то або ви вийдете з кабінету, або я вийду, і ви будете тут говорити між собою. 

- Крім політичних наїздів, були ще і кримінальні… 

- Були й такі… УНА-УНСО на чолі із уже покійним Олегом Вітовичем взагалі влаштували розбірки. Зайшли до мене в кабінет такі двометрові бандюки і почали висловлювати своє невдоволення публікаціями. Один із них бритою головою штовхнув мене у груди. Тоді Вітович був конкурентом Миколи Гориня на виборах до Верховної Ради у Жидачівському окрузі. Їм здавалося, що ми недостатньо уваги приділяємо Вітовичу і підіграємо Гориню. Після мене зайшли до мого заступника Бориса Козловського і навіть займалися рукоприкладством. Потім була заява у міліцію Козловського, після чого йому палили двері… Були спроби залякати, але вони не вдалися. Достатньо один раз дати якусь слабинку і піддатися на будь-чий тиск (влади, політиків чи бандитів), як цей тиск стане безперервним. Це все одно, що піддатися на шантаж терористів. 

- Ви вісім років були поза журналістикою (Степан Курпіль - депутат Верховної Ради 5-го, 6-го і 7-го скликань. Двічі проходив у парламент за списком ВО «Батьківщина», третій раз - переміг у мажоритарному виборчому окрузі №124 на Львівщині як член ВО «Батьківщина». - Авт.). Чому вирішили йти у політику? Це також був і певний «тест» для газети. Багато хто вважав, що може постраждати її незалежна репутація, бо газета може перетворитися ледь не в партійний орган. Як вдалося не «втопитися» у тому політичному морі?

- На якомусь етапі мені здавалося: якщо піти у політику, можна багато чого змінити разом із однодумцями. У 2002 році я кандидував як незалежний кандидат по Франківському виборчому округу Львова до Верховної Ради, і тоді з 24-х кандидатів зайняв почесне друге місце - після Тараса Стецьківа. Він тоді був кандидатом від «Нашої України», а перемогти «Нашу Україну» тоді було практично неможливо. Але у мене був добрий результат, за який було не соромно. Очевидно, це привернуло увагу політиків. У 2005 році зателефонувала Юлія Тимо­шенко, запропонувала зустрітися і увійти в її команду. Це був період, коли Ющенко її зняв з посади прем’єр-міністра, до неї було багато симпатій, і мені справді здавалося, що є шанс влитися в політику і щось доброго зробити. Так опинився у політиці і був там вісім років. За цей час зробив такі висновки: принайм­ні до Революції гідності в українському парламенті не назбиралася жодного разу критична маса людей, які реально хотіли би змін з користю для держави, а не для себе. Порядних людей, з державним мисленням, у парламенті було і є чимало. Але критичної маси не було. 

У мене розвіялися ілюзії щодо лідерів. Не треба ніким зачаровуватися, щоб потім не було боляче розчаровуватися. На жаль, за 25 років незалежності Україна не спромоглася на свого Валенсу, Гавела чи Аденауера. Були великі надії на Ющенка, Тимошенко, але вони не справдилися. Не вистачало їм чогось, щоб піднятися на рівень історичних вимог моменту. Під час двох революцій народ дозрівав до того, що мав з’явитися український Валенса або Гавел. А він не з’являвся. Тому й досі буксуємо. 

Але не шкодую за тим періо­дом, коли був народним депутатом. Це був цікавий час, я познайомився з багатьма людьми. Зрозумів, що політик не може щось зробити як одинак. Він може допомогти кільком десяткам чи сотням людей. Але це крапля в морі від того, що треба зробити. Без політичної волі президента, більшості у парламенті не можна змінити країну. 

За вісім років у парламенті я ніде не зганьбився, не піддався на жодні спокуси. І приємно, що таких людей було чимало. Зараз багато говорять про “нові обличчя”. Мені здається, треба говорити про людей, які пройшли перевірку часом, спокусами. Бо деякі “нові обличчя” у Верховній Раді, як бачимо, набагато гірші, ніж “старі обличчя”. Ні-ні, я не збираюся повертатися у політику. Не знаю, що би мало статися, щоби я змінив свою думку, повірив, що є політична сила, лідер, з якими можна змінити краї­ну.

Україну чекає ще довгий нелегкий шлях, поки станемо по-справжньому європейською державою, в якій людям буде затишно жити. Українці насамперед повинні розраховувати на себе, на свої сили. Не кидатися за черговим популістичним гаслом чи на чергову політтехнологію, а тверезо оцінювати ситуацію і розуміти, що без тяжкої праці, з потом, кров’ю, нічого не буде.

- Як вдалося газеті не стати «партійним листком»? Бо, очевидно, коли ви йшли в політику у команді «Батьківщини», політичні лідери розраховували на вас не тільки як на політика, а й як на власника газети…

- Конкретної розмови про те, що газета допомагатиме партії, не було. Можливо, були такі сподівання. Але Юлія Тимошенко не ставила таких завдань, коли домовлялися, що я йду в «Батьківщину», очолюю регіональний штаб. Вона сказала, мовляв, ви самі знаєте, як робити газету. Це, по суті, було сигналом, що вона не розраховує на те, що будемо партійним рупором. Хоча оточення постійно так вважало і «присідало на вуха» Юлії Тимошенко із критикою «Високого Замку»: мовляв, газета має свою позицію, не допомагає політиці партії. Думаю, позитив для політичної сили вже був у тому, що ми не займалися критиканством. Зі суто етичних міркувань. Але не критикували не завжди. Були речі принципові, на які не можна було закривати очей. Наведу один приклад: коли готувалася коаліція Партії регіонів і БЮТ, так званий «ПриБют», “Високий Замок” різко виступив проти цього неприродного союзу. Коли було остаточне засідання фракції, на якому розглядалося питання, увійдемо ми в коаліцію чи ні, Юлія Тимошенко поставила питання так: “Прошу підняти руки тільки тих, хто категорично проти, хто ні за яких обставин не підтримає цей проект змін до Конституції і не увійде до коаліції з Партією регіонів”. Таких осіб, включно зі мною, було дев’ять (фракція налічувала понад 150 депутатів). Дев’ятеро людей, які займали принципову позицію, розуміли, що це означало розпрощатися в майбутньому із депутатським кріслом, потрапити в немилість до лідера. Але це якраз той випадок, коли істина дорожча за будь-які речі.

- Світ стрімко змінюється, Інтернет витісняє паперову пресу з інформаційного простору. Чи є майбутнє у паперової преси? Яким бачите майбутнє паперової версії “Високого Замку”?

- Залишаюся оптимістом друкованих ЗМІ. Хоча є загальносвітова тенденція до того, що Інтернет якоюсь мірою витісняє друковане слово. У всьому світі скорочуються тиражі друкованої преси. Це об’єктивно. В Україні до цього додається ще й свій фактор: економічна криза, колосальне збідніння людей через знецінення гривні. Соціологія показує, що 25% людей, які постійно раніше читали газети і журнали, змушені відмовитися від цього, тому що їм не вистачає грошей. Змушені вибирати між газетою і буханцем хліба. Але є сусідня Польща, де люди живуть набагато краще, там теж друкована преса зазнає тиражних втрат. Тому преса все більше стає елітною продукцією, хоча мала би бути масовою. У деяких країнах держава допомагає друкованим ЗМІ. Зокрема у Швеції постійно виділяють допомогу для другої за тиражем газети у місті, щоб була конкуренція. У Франції реклама алкоголю дозволена саме у друкованих виданнях, а не на телебаченні і радіо — аби підтримати друковані ЗМІ. Незважаю­чи на кризу, розпочинаємо інші проекти (газети і журнали, про які я вже згадував). Бо є попит на нішові видання. Будемо розвивати також і інтернет-версію газети. Є єдиний спосіб залишитися на вістрі популярності — переконати читача, що без газети його життя неповноцінне. Поки що це вдається, хоч і дуже важко.

- Що повин­на робити друкована преса, щоб чим довше триматися на плаву? Чим вона повинна брати читача? Бо оперативністю не візьме — телебачення та Інтернет швидші. Сенсаційністю теж, тому що є багато жовтих видань...

- На жаль, масовий читач хоче сенсацій, різної “жовтухи”. Розумного читача менше у всьому світі. Але в усьому світі шанують саме газети для розумного читача, газети, які впливають на громадську думку, а не просто пливуть за уподобаннями людей. Якщо плисти за течією, можна скотитися до “жовтої” газети з вигаданими фактами, сенсаціями і подіями. Це вже не газета, а якась белетристика, художня література. Газета повинна відображати реалії життя, вести за собою, допомагати людині орієнтуватися в політичних питаннях, збагачувати інтелектуально. Для цього має бути більш аналітичною, бо в оперативності не можемо змагатися з телебаченням, радіо, а тим більше з Інтернетом. Але мені особисто приємніше читати друкований варіант газети, ніж електронний. Газета - це річ, яку можна потримати в руках. І вона залишається на сотні років — як документ історії.

- Як вдалося “ВЗ” втриматися на плаву під час нещодавнього стрибка долара, який поставив на межу виживання економіку України?

- Будь-яке імпортозалежне виробництво, пов’язане із закупівлею матеріалів за кордоном, чутливо реагує на вартість української валюти. Гривня впала втричі, зрозуміло, це позначилося на вартості матеріалів, які купуються за валюту. Ситуація для нас була критичною ще й тому, що в Україні нічого не виробляється для поліграфії. За валюту ми купуємо за кордоном все — папір, фарбу, пластини, запчастини для машин... Звичайно, змушені були трошки підняти ціну на свою продукцію. Хоча це було не зовсім пропор­ційно тим затратам, які у нас надзвичайно зросли. Не можемо підняти зарплату працівникам у доларовому еквіваленті, бо додатково тиснуть ще затрати на виробництво газети. Добре, що наші працівники з розумінням до цього ставляться. Але все ж таки деякі наші друкарі виїжджають на роботу за кордон. Бо польські друкарі виїжджають у Німеччину, а наші — у Польщу. Вони там набагато більше працюють, ніж тут, але й набагато більше заробляють. Працюємо на межі рентабельності. Доводиться економити на всьому.

- У вас родина журналістів (дружина Степана Володимировича, Наталія Балюк, - головний редактор газети “Високий Замок”). Шукаєте разом теми для газети, можливо, сперечаєтеся, творчо дебатуєте вдома на кухні на робочі теми?

- Нам важко розрізнити, чи ми на роботі, чи вдома, чи на відпочинку. Це постійний процес. Іноді Наталія каже, мовляв, досить мене навантажувати новими проектами. Ти кидаєш ідею, а мені це все тягнути (сміється. - Авт.). Коли я вчився на факультеті журналістики, нам радили, щоб у жодному разі не брали собі за дружин журналісток. Так само казали і дівчатам-журналісткам. Мовляв, це така професія, коли треба багато їздити. А якщо мала дитина і обоє батьків у відрядженнях... Тому я свідомо уникав дівчат-журналісток. Але доля посміялася із цих моїх планів. Ми працюємо в одній професії, і для нас важлива думка одне одного. Хоча ми — однодумці!

Фото з архіву “ВЗ”.