Андрій Пістун: «Якби у керівництва збірної була совість, воно пішло б у відставку»

Коли один із найкращих тренерів України з жіночої боротьби України  Андрій Пістун після тривалої паузи усе-таки взяв трубку, найбільше боялася почути: “Знаєте, я вже не в Україні”. Незадовго до Олімпіади він казав, що сили  на те,  щоб працювати в українських реаліях,  уже остаточно вичерпано. На щастя, наставник трьох чемпіонок світу мав інші плани: “24 серпня я розпочав нове життя. До мене в групу — з України по нитці — приїхало близько десятка молодих борчинь: першокурсниці, які вступили до Університету фізкультури. З ними ми вже починаємо готуватися до Токіо-2020. Тож я у Львові. Приходьте”.

- Андрію, як так сталося, що за олімпійськими сутичками своїх учениць ви спостерігали з екрана телевізора?

- Тренером мене на Олімпіаду не взяли. А самому знову шукати гроші… Мені це вже набридло. Чимало моїх колег сказали, якби я стояв біля килима під час сутички Оксани Гергель, кричав би безбожно, підтримуючи її, вона би вистояла. Можливо. Та поразка Оксани стоїть особняком. У квітні вона виграла ліцензію, у травні її відібрали. І повернули лише у липні. Я не вірив, що справедливість буде відновлено. І не міг дивитися, як вона ходить у зал, готується невідомо до чого. Тому вигнав її — відпочивати на море, переосмислити життя. Приїхала Гергель з новими силами і зайвими кілограмами. До Ігор їй потрібно було зігнати 9 кг: стільки вона ще ніколи не набирала. Що ми могли зробити за три тижні до Олімпіади? Відразу навантажувати її було не можна. Тиждень  “втягувалися” у своєму залі на «Динамо». Потім пішли готуватися до хлопців, у групу Ігоря Духа. У мене немає претензій до того, як учениця боролася у Ріо. Те, що сталося, -  радше форс-мажор, нещасливий випадок. Оксана перемогла азербайджанку Юлію Раткевич на цьогорічному чемпіонаті Європи, пропускаючи суперницю в ноги і забігаючи в подальшому за спину. У Ріо на заключній хвилині сутички вона також пропустила Раткевич в ноги, та не зуміла продовжити дію на свою користь. Усе через брак досвіду. У нашому виді спорту 22 роки — надто юний вік для Олімпійських ігор.

Попри все, Оксана виглядала найкраще серед українок. На відміну від інших, Гергель бодай боролася. Я із жалем і щирим співчуттям спостерігав, що з реальними претендентками на медалі, Аліною Махинею та Юлею Благинею, робили суперниці. Вдивлявся в обличчя наших дівчат під час сутичок. З такими очима неможливо перемагати. Усі вони виглядали приреченими. 

Не повірю, що дівчата не хотіли перемагати. Вони все життя готувалися, приїхали на свої головні змагання і… соромно було дивитися. Та я не можу кинути у бік спортсменок навіть найменшого камінця: якщо всі впали, значить збірна не так готувалася. 

- Здавалося, у вазі до 63 кг усі козирі були у руці Юлії Ткач…

- Аби реалізувати свої козирі, потрібно для початку боротися. Юля ж відстоя­ла всю сутичку. Ось другою у Ріо стала білоруска Марія Мамашук, яку Ткач минулого року на Європейських іграх розгромила всуху — 10:0. Третьою — полька Моніка Михалик, яку Юля щонайменше разів п’ять перемагала без зайвого напруження. Я був свято переконаний, що побачу її на п’єдесталі пошани: за будь-якого жеребкування, за найбільш несприятливих обставин  вона повинна була увійти до квартету призерів. Юля могла поступитися лише японці Рісако Каваї, яка у підсумку і стала олімпійською чемпіонкою.  Китаянку Сюй Жуй за місяць до Олімпіади Ткач обіграла на турнірі у Польщі. А в Ріо за всю сутичку не провела жодної атаки. 

Коли Ткач програла Олімпіаду, у мене розривався телефон: “Ти радий? Круто! Справедливість відновлено!” (З нового року Юля пішла з групи Пістуна і тренується під керівництвом чоловіка, Олександра Ткача. — О. С.). А я ледь не плакав. Ми йшли пліч-о-пліч 16 років. І я хотів для неї ту медаль, мабуть, ще більше, ніж вона сама. Навіть тепер вважаю Юлю своєю, хоча у графі “тренери” вона вже не пише мого прізвища, і наше спілкування зводиться до фрази “Добрий день” при зустрічі.

- Якщо Юля захоче повернутися до вас у групу, приймете її?

- Так! Тому що вона фанатично ставиться до спорту. Я усім своїм дівчатам постійно ставлю її у приклад — як потрібно тренуватися. Інша річ,  її емоційність часто вилазить боком... 

- Дві львів’янки, що представляють Азербайджан, Марія Стадник та Наталка Синишин, практично на всіх зборах тренувалися з нашими дівчатами. І зуміли вибороти нагороди...

- Наші дівчата повністю вичерпали емоції. На цих постійних і нікому не потрібних зборах у Кончі-Заспі вони перетворилися на зомбі... У дівчат, які презентують Азербайджан, найбільша мотивація — гроші. У наших же єдина можливість непогано заробити — виграти Олімпіаду. За перемогу на інших змаганнях їм нічого особливого не світить. Можливо, це також є причиною того, що вони “горять”, ще до початку сутичок впадають у ступор. В Азербайджані підводка до змагань трішки інша. І принципово інша фармакологічна підтримка. Не залізо і кальцій, як у нас, і мілдронат... А на змаганнях в азербайджанок ще й жеребкування вигідне. Випадково це чи ні, то вже інше питання.

В українській збірній не знають, що таке післяолімпійський аналіз. Відборолися в Пекіні, програли, роз’їхалися і потому. Те саме після Лондона: у вересні збираємося на базі і починаємо ставати на ті самі граблі. Після Ріо знову гра у мовчанку. Я на місці старшого тренера зібрав би усіх тренерів, поставив би пляшку горілки: «Хлопці, щось іде не так. Що будемо робити?». У нас же робиться лише одне - планомірно розбивають осередки у регіонах. Для цього багато не треба: запросити лишень спортсменок на збори і не викликати при цьому їхніх тренерів. А там безхозні борчині ходять, наче стадо овець, ніхто до них за весь збір не підійде. Так втрачаємо багато перспективної молоді. У такий спосіб розбили мою команду, як, зрештою, і групу покійного Олега Сазонова. Я вісім років їздив за дівчатами за власний рахунок, тренував їх потайки, наче злодій. А потім вони підростають і відвертаються від тебе... Я піднімаю руки вгору: у цій боротьбі ми зазнали поразки. Але що при цьому виграла збірна? Якби у керівництва була хоча би краплина совісті, усі вони пішли би у відставку.

- Чим поганою є програма, за якою тренується збірна?

- У нас у збірній Черкасова, яка змагається у вазі до 75 кг, і Благиня у вазі до 53 кг тренуються за однією програмою. Це нісенітниця, адже у різних категоріях відрізняється навіть техніка боротьби. Так само не можуть виконувати однакові навантаження Бурмістрова, якій уже 36, і 22-річна Гергель. За гроші, які держава витрачає на цю закриту вечірку, яку іменують “зборами”, краще на змагання більше їздити. Навіть після другорядних турнірів на офіційних змаганнях дівчата почуваються спокійніше, розкутіше. На трибунах завжди є люди: шум-гам, німці б’ють у барабан, поляки кричать, підтримуючи своїх. Судді десь можуть “прихопити”. До цього також потрібно бути готовим. Спортсменки звикають до змагальної атмосфери, тому у найвідповідальніші моменти усе, що довкола, не може вивести їх з рівноваги. 

У тому, що сталося, є і моя вина. Колись у нас була військова дисципліна: на п’ять хвилин запізнилася на тренування — до побачення. А потім я став демократом, м’яким і сентиментальним. Дівчата стали дорослими, їм потрібно, гадав я, дати хоча би ковток свободи. Це стало моєю найбільшою помилкою. Нам не можна бавитися у демократію, наші люди її не сприймають, просто не знають, що з нею робити. 

- Невже усі ваші новенькі потенційно здатні перемагати?

- Знаєте, поганих дівчат не буває. З попереднього досвіду: у мене в групі не було жодного майстра спорту — самі “міжнародниці” та заслужені майстри. У кожного є своя “фішка”, завдяки якій борчині з різними фізичними даними здатні перемагати. Я до всіх ставитимусь однаково. А до вершин дійдуть ті, хто витримає навантаження і зможе жити у “суворому режимі”. Я не утримуватиму таланти, які бухають і ходять на нічні дискотеки. Таких правильніше вигнати. Мене уже знають охоронці усіх дискотек. У декого навіть є номер мого мобільника. Одного разу чую у трубці: “Привіт. Це Валєра-штангіст. Я тут на охороні сьогодні. Твої дівчата прийшли на дискотеку. Їх пропускати?”. Тоді було можна: змагання завершилися, а в однієї з вихованок був день народження. Ну я і зробив виняток, відпустив. 

Фото з архіву Андрія Пістуна.