Юрій Рибчинський: «Україна народжує незліченну кількість талантів, з якою не може дати собі ради»
Коли у 70-ті на Міжнародному фестивалі в Сопоті Софія Ротару заспівала “У долі — своя весна”, до Рибчинського зателефонував Володимир Івасюк: “Ти чув, Старий? Ну як?!”. Поет відчув: композитор - у захваті. Ця пісня була їхнім спільним дитям: Юрій Євгенович написав слова, Івасюк - музику.
“У долі...”, як і “Зелен-клен”, “Скрипка грає”, “Дикі гуси”, співала вся країна. Пісні на слова Рибчинського донині залишаються хітами. Чому свого часу поет відмовився очолювати міністерство культури? Як ставиться до того, що українські артисти співають у Росії? Що найбільше цінує у жінках? Чому “зірки” шоу-бізнесу “засвічуються” і “гаснуть”?
Про це — в ексклюзивному інтерв’ю “ВЗ” Юрія Рибчинського.
- Юрію Євгеновичу, нещодавно Верховна Рада запровадила квоти на українські пісні в радіоефірі. 35 відсотків їх обсягу повинно звучати українською...
- Повністю погоджуюсь із нововведенням. Я навіть збільшив би квоти до 50 відсотків. Але… Чи будуть закон виконувати радіостанції, залежить від їхніх власників. В Україні більшість законів “не працює”. Бо не закладено фіскальних заходів. На перші два рази мали б оштрафувати: спочатку на меншу, потім — на більшу суму, а на третій раз — позбавити ліцензії. Інакше не навчиш…
- Дивишся «Голос країни», «Україна має талант» - і переконуєшся, як багато в нас талановитої молоді. Однак після проектів з ефіру вона чомусь зникає...
- Молодь в Україні - суперталановита. Та, на жаль, нема так званого структуризованого шоу-бізнесу. Він хаотичний… Немає закону про меценатство. Хто не розуміється на культурі, той не розуміє простих речей: щоб культура розвивалася, у неї треба вкладати гроші. Візьмемо, наприклад, Америку. Найбільше коштів вона вкладає в мистецтво. Тому на їхній «продукт» - найбільший попит. Росія у витрачених на культуру фінансах бачить політичний підтекс. А в Україні ця тема — на рівні розмов. Тому талановиті люди «засвічуються» - і більшість з них зникає з ефіру. Нагадують метеликів, які летять на яскраве світло, гарячу лампу і... обпалюють крила. Якщо продовження їхніх виступів немає, то, можливо, такі проекти потрібні лише телебаченню?!
А яка на проектах молодь пластична! У світі ніхто так прекрасно не танцює, як в Україні. І де вони після проектів?! Україна народжує незліченну кількість талантів, з якою не може дати собі ради. Для переможців це моральна травма. Спочатку успіх, увага, захоплення, овації, потім — ти нікому не потрібний... Найвразливіші - діти.
- Пустили б онуків взяти участь у проекті «Маленький гігант»?
- Навряд. Шість поколінь поспіль у моєму родоводі лише хлопці. У мене — четверо онуків: Микита, Данило, Жорж, Іван. Діти сина Євгена. Найстаршому Микиті — 26. Він - телеоператор, телережисер. Наймолодшому Іванкові — два з половиною рочки. Співочих чи акторських здібностей молодші онуки не мають. Крім того, у дітей має бути дитинство… Виступати - це колосальний труд. Чи буде продовження їхній обдарованості?! А «моцарти» чи «бетховени» народжуються не часто.
- Натомість країною часто гастролюють співаки розкручені, але безголосі…
- Серед них теж є і талановиті, і бездарні. Одиниці мають голос, як, скажімо, в Едіт Піаф або Мірей Матьє. Гарно співати ще не все. На сцені не лише голос має значення, а й особистість, енергетика. У Святослава Вакарчука, наприклад, голос самобутній, зі своєрідною хриплуватістю, не сказав би, що найкращий в Україні. Святослав приковує увагу своєю харизмою.
- Часом у пісні ані змісту, ані мелодії - а людям подобається. Змінилися часи чи мода на пісенні твори?
- Десь з 90-х в Україні і на Заході почала поступово переважати розважально-танцювальна музика, яка людей «заводить». І на текст уваги не звертають. Це тимчасово. З-під пера поетів виходять і змістовні пісні.
- Багатьох українських виконавців з їхніми змістовними піснями вважають «не в форматі». Їхні пісні відмовляються брати в ефір. Відповідно — люди дивляться і слухають те, що їм пропонують.
- Всі ці «формати» створено штучно, щоб знищити таку потужну, емоційну і важливу царину життя, як українська пісня. Чомусь росіяни на теренах України могли заснувати радіо «Європа плюс». А в Україні що - мало багатих людей, які могли б відкрити радіостанції з українськими піснями?! Чому наші співвітчизники цього не роблять, чому не популяризують українських артистів?! “Не формат” - це антимистецький термін. Бо пісня має жанр, а не формат. Кожен автор прагне написати твір, не схожий на інші. У цьому — сенс творчості. Прислухайтеся до пісень на «Євробаченні». Одна схожа на іншу... Враження, наче 90 відсотків конкурсних пісень написали одні й ті ж автори.
- Що ви думаєте про виїзд Таїсії Повалій, Ані Лорак до Росії?..
- Чую: вони покинули країну у найважчий для неї час. Чому покинули? Вони ж не військові, які дезертирували з армії. Яке відношення ці артистки мають до війни на сході України?! Небагато у нас таких співаків, як Повалій і Лорак, щоб їх «викинути» з українського шоу-бізнесу. В цьому найбільше зацікавлені їхні бездарні колеги по сцені, які мріють позбутися конкурентів.
Чимало українських співаків також їздять з концертами до Росії. Ну й що?! Навпаки, у час військового конфлікту між державами експансія української культури на теренах Росії має бути більш потужною. Росіяни мають чути українську пісню, дивитись українські вистави. Мистецтво — це ж зброя для взаєморозуміння.
Культура ніколи не викликає «на дуель» іншу культуру і не воює з нею. Якщо воює — це не культура. Згадайте Другу світову війну. Навіть Сталін думки не припускав заборонити слухати музику німецьких композиторів (Моцарта, Бетховена) або читати літературу німецьких письменників-класиків. Німці у Ялті теж ставили охорону біля музею Чехова. Культура розквітне, коли буде не лише поза політикою, а й незалежною від держави. Бо саме від неї найбільше потерпає.
- З високих трибун з року в рік чуємо одне й те ж: на розвиток кожної галузі і культури зокрема грошей бракує…
- Бо владу цікавить власна кишеня. Приходять до влади задля того, щоб стати мільярдерами. Я був радником з питань культури у Леоніда Кучми. У той час проводилось по 40-50 естрадних конкурсів щороку. Лише Микола Мозговий організовував три конкурси на рік. Поступово й це зникло. У Франції, Польщі патріотизм — у кожному, від пересічної людини — до багача. Його змалку у дітей виховують. А у нас радіостанціями здебільшого керують люди з Росії. Багатьма телеканалами також… Тому й дійшли до того, що на українську пісню запроваджуємо квоти.
- Якби стали депутатом, який закон прийняли б у першу чергу?
- Скасував би міністерство культури, яке досі є таким, яким його ще Сталін створив. З часів Союзу в діяльності міністерства нічого не змінилося. У 90-ті мені пропонували стати міністром культури. А я у відповідь запропонував створити департамент культури, як у Франції. Якби я таке зробив, хтозна, яка лиха доля мене чекала б... Бо треба було б змінювати систему роботи всіх гуманітарних міністерств (а там працевлаштовано безліч родичів, кумів провладних мужів). Гроші, які чиновники заробляють на культурі, краще віддати на розвиток Ансамблю пісні і танцю імені Верьовки, створити центри естрадного мистецтва.
- Як ставитесь до того, що в АТО люди гинуть, а на світських вечірках тим часом дорогі напої рікою ллються?
- Якби ж то наша влада назвала війну — війною, що відповідає і де-юре, і де-факто (задумується)… Бо, виходить, на сході йде якась регіональна війна, а в іншій частині України фестивалі проводять. Російський банк проводив у Львові джаз-фестиваль. Приїжджають можновладці, розважаються… За витрачені кошти краще купили б бронежилети для воїнів. Країна воякам допомагає… Добре, що люди небайдужі.
- Коли ж війна закінчиться?
- Ще довго триватиме. Це війна цивілізацій. Збагачуються обидві сторони. Відколи ми заявили, що йдемо на Захід і повернулися спиною до Росії, вона зрозуміла це як загрозу для себе. Щоб цю війну зупинити, не треба було допускати до погибелі сотень тисяч українців на Донбасі, а відокремити від України цю «ракову пухлину». Гинуть найкращі хлопці, наш генофонд, а з боку Росії — усякий непотріб. Їм вигідно, щоб «декласовані елементи» у цьому полум’ї згоріли. Донбас українським насильно не зробимо. Він завжди тягнутиме нас до феодальної Росії.
- Ви дружили з багатьма російськими митцями. З ким зараз підтримуєте стосунки?
- З Максимом Дунаєвським, Тамарою Гвердцителі, Олександром Малініним, Арменом Джигарханяном... А з тими, хто виступив на підтримку Путіна у «його війні», перестав спілкуватися. Та оприлюднювати списки відомих росіян, які підписалися «за Україну», це ганьба. Такими списками підставимо наших друзів на їхній батьківщині.
- Кому з російських діячів культури руки не подали б?
- З Кобзоном роками не спілкуюся. Він перестав для мене існувати відтоді, коли гімн України назвав нацистським.
- Що ви найбільше цінуєте у жінках?
- Жіночність.
- А що це таке?
- Поняття не маю.
- Часто закохуєтесь?
- Щодня. Поет не може бути не закоханим. Якщо об’єкта закоханості у нього немає, то має його вигадати. З дружиною Олександрою - 46 років у шлюбі. Знаєте, якої філософії дотримуюсь? Якщо маєш пташку - не зачиняй у клітці дверцята. Бо як полетить і не повернеться, значить, була не твоєю. А якщо повернеться - ти не помилився.
Довідка «ВЗ»
Юрій Рибчинський - поет, драматург, сценарист, заслужений діяч мистецтв України, народний артист України, один з основоположників сучасної української естрадної пісні. Народився 22 травня 1945 року у Києві. Випускник Київського університету ім. Шевченка.
Його поєднує співпраця з композиторами Володимиром Івасюком, Миколою Мозговим, Ігорем Шамо, Геннадієм Татарченком. Пісні Рибчинського співали і співають, зокрема, Ніна Матвієнко, Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Таїсія Повалій, Наталія Могилевська, Тамара Гвердцителі.