Богдан Бенюк: «Коли питають, чи довго чекати на зміни, відповідаю: «Якщо чекати, то довго»

- Що нового і цікавого відбувається у вашому творчому житті?

- У мене творча пауза після двох прем’єр, які вийшли на сцені Київського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Більше уваги приділяв своїм студентам, які у червні складали іспити. Вони трохи «випали» з поля зору моєї уваги, коли я був зайнятий у театрі, а зі студентами працювали мої асистенти.

- І довго триватиме творча пауза?

- Недовго. Вже восени почнеться робота у кількох фільмах, почнуться репетиції вистав, які ставитиме художній керівник нашого театру Станіслав Мойсеєв.

- Які це будуть вистави?

- Секретів наперед розкривати не буду. (Недарма кажуть, що актори дуже забобонні стосовно розмов про майбутнє. — Л. Ч.).

- Тоді розкажіть про прем’єри, які уже відбулися.

- Одну виставу поставив Станіслав Мойсеєв, називається «Зірка, або Інтоксикація театром». Це спектакль про життя театральної трупи, якими ідеями вона живе, які «розклади» існують між акторами, хто з ким дружить, хто з ким ні… Така своєрідна сатира на акторське закулісне життя. У головній ролі — Поліна Лазова, яка грає «зірку», я граю режисера-постановника, який ставить на неї виставу. Конфліктна ситуація, яка між ними виникає, завершується хепі-ендом. Весела, легка, відпочинкова вистава. Щой­но відбулася її прем’єра, як я відразу «вскочив» у нову постановку — «Річард ІІІ», робота над якою тривала п’ять тижнів. Навіть не вірив, що за такий короткий термін можна зробити виставу, але режисер Автанділ Варсімашвілі і уся його постановочна група, яка приїхала з Грузії, були переконані, що ми це зробимо, і, на диво, ми це зробили. Вистава вийшла фантастично цікавою — за естетикою, музичним оформленням, декораціями… Коли ми на першій репетиції робили читку і зводили ті тексти, які є у перекладі російською, грузинською, українською мовами, виявилося, що ці переклади застарілі, зроблені років 60 тому, їх треба поновлювати хоча б раз на десять років. Наш переклад завуальований пишномовними словами — зі словником працювали перекладачі, — і чим пишніші були слова, тим більше «заштукатурювалася» думка, яка була у них вкладена. Доводилося це все «розчищати», але вдалося це добре, вистава вийшла динамічною, цікавою…

- І кого ви зіграли?

- Річарда. Це моя етапна робота, якою пишаюся. Судячи з прем’єрних показів, вистава матиме успіх, публіка приймає нас гаряче, по 15 хвилин не відпускає зі сцени, аплодуючи. Вражені також і наші українські режисери, які не приходять нас привітати…

- Їм шкода, що не вони це поставили?

- Звичайно! Але це нормальна річ, яка багатьох спонукає до бажання теж робити щось цікаве.

- Ви уже згадували про нову роботу, яку бере до постановки Станіслав Мойсеєв…

- Так, з Литви приїжджає автор п’єси, будемо робити читку для преси. Вистава про АТО. Сама п’єса неймовірно цікава, але жорстока і реалістично схожа на те, що відбувається зараз на сході України. Вона викликатиме шок, тому що там і лексика відповідна. Я спілкуюся з бійцями АТО і знаю та розумію, які там справи, які там аватари (так вони називають тих, що з горілки не вилазять). Це дуже драматично. Ми у спокої живемо, і той світ нам здається далеким і незрозумілим. Щодо вистави, то думаю, що її навіть не можна ставити на сцені Театру ім. Івана Франка — треба ставити десь в Арсеналі мистецькому, робити окремий майданчик, металеві конструкції, і там грати цю виставу. Вона вимагає іншого простору і підтримки глядача, який співпереживатиме. Її важко «запхати» у камерність театральну.

- Але ви берете її до постановки…

- Ми робитимемо читку, знайомитимемо з нею журналістів і громадськість. Приїде автор, який хоче її трохи переробити. Ця вистава іде у Вільнюсі, і шведський театр взяв її до постановки, але у ній йдеться про Україну, тому вони мають право на дещо інше трактування, бо їх це стосується не прямо, а нам треба, щоб це було напряму, адже це наша ситуація.

- Як називатиметься вистава?

- «Масара».

- Ви згадували про плани на осінь щодо кіно. Це українське кіно?

- Так. Я в інше не «влізаю».

- Чому?

- У закордонне, кіно, яке знаходиться на Заході, мене не беруть, бо є бар’єр, який я перескочити не можу, - не знаю жодної іноземної мови. А без знання іншої мови тобі закриті кордони.

- Не було бажання вивчити?

- Я не можу її вивчити!

- А пробували?

- Та пробував, але… Треба потрапити в іншомовне середовище, щоб з тобою жодною іншою мовою більше не спілкувалися, тоді, може, і вивчив би. А ті уривки слів і фраз, які знаю з німецької, польської, французької, англійської, утворили таку «кашу» в голові, що скласти це в якусь систему складно. Я своїм студентам звертаю увагу на те, що ті обрії, які перед ними відкриває мистецтво, важливо розширювати. Знання інших мов розширює цей діапазон.

- Але є не лише західне кіно…

- У російський кінематограф нас не кличуть. Та й було б дивно, якби ми погод­жувалися там зніматися у час, коли іде війна.

- Проте деякі наші співаки там виступають…

- Вони граються з вогнем, тримаючи динаміт у руках. Треба жорстко стояти на своїх принципах українства і не відступати ні на йоту, інакше ми скотимося у неймовірне болото. З іншого боку, розумію, що усе, що відбувається довкола, сприяє розвитку нашого кінематографа. Виходять і фільми, в яких я знімався, з осені запускаються ще два фільми за моєї участі, один з яких дитячий. А «дорослий» - про нашу визвольну боротьбу у 40-50-х роках минулого століття.

- Режисерів можете назвати?

- Не можу. Коли воно все запуститься, усе випливе назовні.

- Тобто ті песимістичні голоси, які лунають, стверджуючи, що український кінематограф помирає, не мають рації?

- Українське кіно є! Є багато талановитих режисерів. Коли питають, чи довго ще чекати, коли настануть зміни, відповідаю: «Якщо чекати, то довго». А якщо щось робити, то не маєш часу чекати. Усе залежить від внутрішнього динамізму. Якщо є ця енергетика всередині, цей «сонячний зайчик», то людина завжди знаходить собі підтримку. Знаю одного режисера, який зняв цілу низку документальних фільмів про 1918-1919 роки, про Севастополь, про події з українським флотом, зробив це без копійки державної підтримки. Друзі йому допомагали хто чим — хто костюми брав напрокат, хто гримера замовляв на день, актори, режисери, депутати знімалися у його фільмах… Це така колективно-колгоспна робота, і він із нею впорався. Дивлюся на нього і розумію, що це має бути «бабахнутий» по голові чоловік.

- Напевно, саме такі «бабахнуті» і роблять позитивні зміни?..

- Так. «Безумству хоробрих співаєм пісню»!

- І це небажання та невміння сидіти склавши руки призвело до того, що у 1999 році ви створили театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв»?

- 31 травня минуло 20 років, як вийшла вистава «Швейк». 18 червня ми грали цю виставу з нагоди її ювілею. Ця вистава феноменальна, і вона може жити лише доти, доки живе наш дует. В іншому вигляді вона звучати не буде. Але дуже важливо, щоб цей дует відчував ті паси, які виникають між двома душами…

- Така плідна і бурхлива творча діяльність, напевно, тісно пов’язана із надійним тилом вдома. Ви належите до тих небагатьох прикладів вірного і довгого подружнього життя, особливо в акторському середовищі. Зі своєю дружиною Уляною знайомі з 5-річного віку, коли вперше, у дитсадку, її поцілували. У школі сиділи за однією партою і одружилися, коли навчалися на перших курсах: Уляна - Львівського медінституту, ви — Київського театрального інституту. Маєте трьох дітей і трьох онуків. Як вам це вдалося?

 - У сімейному житті важливо у будь-яких гострих питаннях, які виникають, адже усі ми — грішні люди, знаходити порозуміння. І це нас тримає. І діти нас зцементували, і онуки зцементовують. Одразу після Великодня, 2 травня, ми усією родиною поїхали у Кирилівку Шевченкову, були і в Шевченковому. Внуки Ярема, Северин і Орися із зачудуванням дивилися на сад, який описав Шевченко як найкращий у світі сад, а насправді — невеличкий горбочок. Такий самий є у мене в Биткові на Івано-Франківщині, засаджений яблунями і вишнями. Але на батьківщині Кобзаря така енергетика! За хатою, де тепер музей, на подвір’ї - могила матері Шевченка, яку він втратив у дев’ятирічному віці, а через два роки — і батька. І ти розумієш, що це подвір’я просякнуте інтелектом від діда, від якого малий Тарас отримав перші уроки історії нашого народу, і ці знання він потім передав у своїх творах. І тут відчуваєш ту величезну любов матері Шевченка — жінки, яка у сорок років відійшла в інший світ, але її любов оберігала усю родину, дітей, які теж були дуже талановитими…

- Ви згадали ваше рідне селище міського типу Битків. Як часто ви там буваєте і хто у вас там залишився?

- Через роботу над новими виставами я там не був два місяці.

- Це для вас великий термін?

- Так.

- Ви там, мабуть, заряджаєтеся, як від акумулятора?

 - Там не лише моя хата, а й хата дружини та її родини, і дача на річці Бистриці. Це такий магніт! Є шмат городу, який треба обробляти!

- Хто його обробляє?

- Ми наполовину зі сусідами, вони посадять, а ми влітку приїжджаємо і завдяки їм маємо городину.

- Чим тішать вас ваші діти й онуки?

- Діти самі визначили свій шлях. Старша Леся — філософ, викладач. Мар’яна — філолог, працює редактором на телебаченні, а наймолодший Богдан вчиться у Києво-Могилянській академії на юридичному факультеті. Щастя, коли від роботи отримуєш кайф. Я граю, отримую неймовірний кайф, а мені ще й гроші за це платять!

Із досьє «ВЗ»

Богдан Бенюк народився 26 травня 1957 р. у смт Биткові  Надвірнянського району Івано-Франківської області. Український актор театру і кіно (народний артист України, 1996), антрепренер, політик, народний депутат України 7-го скликання. У творчому доробку актора півсотні ролей у кіно і майже стільки ж у театрі.  Закінчив Київський інститут театру і кіно ім. Івана Карпенка-Карого. З 1980 року — актор Київського національного академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка. Одружений. Має трьох дітей і трьох онуків.