Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Андрій ПІСТУН: «Нашим борцям дозволили змагатися на Олімпіаді. Але... відібрали ліцензії»

В усьому винен мілдронат. Раніше цей препарат «їли» усі, а тепер його заборонили...

Наприкінці квітня у сербському Зреняніні українські борці Оксана Гергель (до 58 кг), Андрій Квятковський (до 65 кг) та Ален Засєєв (до 125 кг) принесли Україні олімпійські ліцензії. Та вже через місяць “квитки” до Ріо-де-Жанейро у них відібрали: у допінг-пробах українців виявили мельдоній — складову препарату для підтримки серцевого м’яза. У Всесвітньому антидопінговому агентстві (ВАДА) з першого січня цього року мілдронат (мельдоній є його діючою речовиною) внесли до “чорного” списку... Чи може бути у цієї історії щасливий кінець? І якою стане спортивна Україна після Олімпіади у Ріо? Про це та інше в інтерв’ю “ВЗ” розмірковує найуспішніший український тренер з жіночої боротьби Андрій Пістун.

- До нас прийшов лист з ВАДА, в якому йдеться, що антидопінгова організація не має до Оксани Гергель жодних претензій, - пояснив Анд­рій Пістун. - Тобто її ніяким чином не покарають і не дискваліфікують. Вона має право виступати на змаганнях хоч сьогодні. Єдине «але»: результат турніру у Сербії, де вихованка стала другою і здобула ліцензію у категорії до 58 кг, анульовується. Тож ВАДА начебто допускає Гергель до Олімпіади, а всю відповідальність зі її участь чи неучасть перекладає на Об’єднаний союз боротьби. Саме міжнародні федерації вирішують, анульовувати результати спортсменів чи ні. Таким же чином Міжнародна федерація тенісу тимчасово відсторонила Марію Шарапову від участі у турнірах. Якби Оксана взяла ліцензію до першого березня, її результат би не анулювали. 

Колеги розповідали мені цікаві історії. На одному суперважливому турнірі в Китаї болгарка готувалася боротися у фіналі з китаянкою. Перед тією сутичкою до болгарської борчині підійшли певні люди: «Твої аналізи дуже підозрілі. Ми можемо це оприлюднити, і тебе, найімовірніше, дискваліфікують. А можеш «лягти» у фіналі і станеш віце-чемпіонкою»... Спорт перетворився на політику, а допінг є її рушійною силою.

- Кому дісталася ліцензія, яку відібрали у Гергель?

- Навряд би усе це організували, аби віддати олімпійську перепустку Маріані Есану з Молдови. Інша річ, не виключено, комусь дуже не хотілося, аби чемпіонка світу змагалася на Олімпіаді... Борець вільного стилю Андрій Квятковський, який також постраждав через мельдоній, вирішив у пошуках правди іти до останнього і попросив відкрити пробу В. Заплатив за це 1200 євро. Літав у Відень — бути присутнім при відкритті. Але що покаже проба В? Однозначно те саме, що й проба А. Принаймні, оголосять саме такий результат. Якщо проба В відрізняється від результатів попередніх аналізів — це камінь у город лабораторії, яку після подібного казусу зобов’язані закрити. А таких лабораторій у світі лише чотири. Ви вірите, що за два місяці до початку Олімпіади через помилковий результат в аналізах якогось українського хлопця її можуть закрити?

- Чи можна вирішити цей конфлікт на користь спортсменів?

- Якби ВАДА застосувала проти Оксани штрафні санкції, можна було б подати на цю організацію у суд — це була би стовідсотково виграшна справа. Та санкцій не було, а, окрім того, ми обмежені у часі. Суд може тривати півроку, після чого нам скажуть: «Вітаємо, ви виграли процес. Ми повертаємо вам олімпійську ліцензію». А навіщо вона нам через півроку? Єдиний варіант — отримати спецзапрошення, так звану wild card. Президент НОК України Сергій Бубка підготував лист з відповідним проханням. На це вся наша надія.

- Чому в одних спортсменів, які вживали мельдоній, його виявляють у пробах, а в інших — ні?

- Якщо спортсмен протягом життя вживав цей препарат, у деяких випадках мельдоній можуть виявити в організмі через кілька років після того, як його припинили використовувати. Оксані Гергель, Андрію Квятковському та, не виключено, іншим борцям мілдронат прописав лікар збірної перед минулорічним чемпіонатом світу — тоді цей препарат для підтримки серцевого м’яза ще не був у списку заборонених. Після цього Гергель не вживала його, я не бачив у цьому потреби. У пробі Оксани кількість мельдонію була мізерною, трішечки більшою, ніж визнані допустимі 0,1 одиниці. Мені пояснили: «Якби Гергель після першого січня з’їла хоча б одну таблетку, у неї цей показник був би у межах 2,0». Усім було зрозуміло, що дівчина не винна. Тому ВАДА її і не покарала.

Вважалося, що мілдронат виводиться з організму протягом двох місяців. Тепер виявляється — ні. Ніхто не знає, скільки потрібно часу, аби вивести усі його залишки. Ось недавно довели: коли спортсмен зганяє вагу, мельдоній проявляється у печінці. Тобто коли борець перебуває у своїй звичній вазі, жодна лабораторія не зможе виявити у нього залишки мельдонію. Та варто зігнати п’ять-сім кілограмів, і аналізи будуть уже зовсім іншими.

Усі наші спортсмени в усі часи їли мілдронат — його у спортінтернатах видавали. І в ШВСМ єдиний препарат, який нам давали, був власне мельдоній. Чому? Бо дешевий. Його ефект мінімальний. Ми завжди приколювалися: мілдронат — це для пенсіонерів, які бігають кроси. Тепер практично усі країни, які входили до складу Союзу, у ВАДА на гачку. Найстрашніше, немає ніяких гарантій, що після Ігор у нас не почнуть масово відбирати медалі. Ось недавно в Італії завершився борцівський турнір. І чомусь серед 300 учасників змагань допінг-офіцери взяли проби лише у двох наших «класиків», які відібралися на Олімпійські ігри, — Тимченка і Чернецького.

- На сьогодні в Україні ви найуспішніший жіночий тренер з боротьби. При цьому на зборах та змаганнях живете невідомо де, харчуєтеся невідомо чим. Завдяки чому досягаєте успіху?

- У нас чітка система підготовки. Ми тренуємося удвічі більше, ніж у збірній. Крім цього, є ще один важливий фактор: мої учениці знають, що я ніколи не крав і не крастиму у них гроші. Вони довіряють мені, а я їм. 

Буває, приїздиш після змагань, втомлений, як диявол. Заходиш до рідного «динамівського» залу. А на прохідній тебе завжди рада бачити наша пані Зеня — бабуся, в якої під контролем усі результати наших спортсменів. «Андрійку, який ти молодець!» - і починає розказувати, як добре змагалися мої дівчата. «А чого Черкасова у фіналі не боролася?» - «Я її зняв, поберіг». — «Правильно зробив, у неї попереду важливіші змагання». Ось так перемовишся з нею словом, і на душі легко-легко стане. У такі моменти точно знаєш, для кого створюєш ці перемоги...

Нашу школу, власні традиції і перемоги у жіночій боротьбі ми почали створювати 17 років тому у невеличкому залі — на голому ентузіазмі. І, відверто кажучи, випадково. Я не планував тренувати дівчат. Здобувши диплом Інституту фізкультури, набрав у борцівську секцію хлопців. Але вони не мали де залишити сестер і почали приводити їх у зал. З часом нічого не змінилося. Приходиш у школу робити набір: «Хлопці, хто хоче займатися боротьбою?» Поки хлопці думали, дівчата дружно: «А можна ми?!» І пішло-поїхало… Багато різного ми бачили, крізь усі негаразди пройшли. І від кадетських і юніорських перемог прийшли до трьох золотих нагород чемпіонатів світу. Усі ті дівчата, які принесли перші дитячі медалі, так чи інакше залишилися у боротьбі. Олександра Когут стала чемпіонкою світу, а зараз повернулася на килим після народження сина. Люда Балушка здобула титул чемпіонки Європи. Юля Стельмах працює тренером. Та мені стає страшно від самої думки про те, що скоро ось цій нашій роботі може настати кінець.

- А чому повинен настати кінець?

- Я вже не можу підбирати слів, аби переконати спортсменок залишитися. У спорт потрібно вкладати гроші. А на фармакологію, лікування травм і поїздки на змагання потрібно щонайменше у п’ять разів більше, ніж ставка у лаві збірної України (1600 грн.). Виїхавши уперше за кордон, наші дівчата ще довго не можуть оговтатися від шоку: у себе в країні їхні суперниці — поважні люди, живуть на віллах і їздять на джипах. А наших чемпіонок грамотами нагороджують. У мене ще є мотивація: коли бачу талановитих дітей, уже за звичкою зі шкіри лізу, аби вивести їх на п’єдестал. І зараз «у загашнику» є кілька дівчат, які — варто тільки вкласти в них сили і душу — через п’ять-шість років стануть щонайменше чемпіонками Європи. Мені самому дивно буває: приїздиш з чемпіонату світу, а тут твоя малеча на першості області перемагає суперницю, якій вона вже тричі програвала. І ти щасливий до безмежності…

- Ви неодноразово наголошуєте на неефективності тренування у збірній. Якби ви були тренером збірної, що би передусім змінили?

- Стимулював би других-третіх номерів. Кожен раз у нас одна і та сама проблема: лідери готуються на Олімпійські ігри, а тренуватися їм ні з ким, оскільки у других-третіх номерів немає мотивації. Заради чого вони улітку цілими днями сидітимуть у залі? А от якщо запропонувати їм участь у комерційних турнірах, де вони можуть непогано заробити, заганяти на килим нікого не доведеться.

Львів чим може допомагає мені. Відчуваю, місцеві чиновники щиро хочуть, щоб мої діти боролися і перемагали. Але на державному рівні ставлення до спортсменів та тренерів як до бидла. Весь рік я під час зборів знову жив у готелі «Видубичі» - з далекобійниками і проститутками. На збори у Кончу-Заспу мене вже давно не викликають. Від станції метро доводиться йти півгодини і ще хвилин сорок їхати маршруткою — і так на два тренування. Тараса Данька, наставника Юлії Благині та Аліни Махині, які разом з моїми вихованками взяли олімпійські ліцензії, також на збори не викликають. Дивлячись на мене, мої учениці запитують: «А які у нас перспективи?» Усі ці роки я казав їм, що виступати за збірну — це почесно, що вони презентують велику націю. Що не за горами зміни. Що з часом буде краще. Розповідав про унікальність спортивного Львова і дух Чукаріна. Дурив їх, як міг, а вони роками привозили до Львова медалі. Та сьогодні дівча виступатиме «за калину й Україну», а завтра у неї «вилетить» плече — хто буде операцію їй робити?

Коли одного разу я не витримав і вже зібрався їхати за кордон, Люда Балушка мені сказала: «Значить, усе це неправда — що ви нам говорили? Якщо ви поїдете… Не їдьте, я вас прошу». І я залишився. Я завжди був патріотом і часто осуджував криворізького тренера і свого хорошого товариша Олександра Лозного, з яким часто живу на зборах. За те, що він найкращих своїх дівчат віддавав в Азербайджан. Та не так давно, коли його учениці виграли три медалі, я зателефонував йому: «Саня, ти красава! Цими медалями ти забезпечив їм безбідне життя на багато років. Респект тобі». Я ж нічого для своїх чемпіонок не можу зробити. І через це мене весь час гризе сумління: вони боролися і ламалися, і медалі набагато цінніші здобували, а залишилися ні з чим. Тепер у молодих може бути один стимул — що їх продадуть за кордон. Навряд чи після Олімпіади тренери зможуть втримати своїх спортсменів. Цього разу я своїх ні дурити, ні вмовляти не буду.

Фото з архіву Андрія Пістуна.

Схожі новини