Оксана ЧУСОВІТІНА: «Мама мені каже: «Донечко, ти молодець! Красива, хороша. Але така дурепа! 40 років минуло, а ти все стрибаєш»

На гімнастичному помості Олімпіади у Ріо-де-Жанейро особлива увага буде прикута до Оксани Чусовітіної. Узбецька гімнастка, яка здобувала олімпійські медалі для СНД та Німеччини, мріє нарешті підняти прапор своєї батьківщини. В опорному стрибку Оксана, якій на час Олімпіади у Ріо виповниться 41 рік, вважається однією із фавориток Ігор. Тож медаль Чусовітіної на її сьомій (це абсолютний рекорд!) Олімпіаді є радше не мрією, а чітким бізнес-планом.

- Оксано, той факт, що ви всьоме відібралися на Олімпійські ігри, світ сприйняв як одну з найбільших спортивних сенсацій. Та чи стало це несподіванкою для вас самої?

- Можливо, людей дивує, що у 41 рік можна стрибати на Олімпіаді. Та я ретельно готувалася до цього, крок за кроком йшла до мети. Отож нічого особливого. Щоправда, на відбірному турнірі у Ріо-де-Жанейро мені непросто було зробити усі чотири прилади. Сконцентрувавшись на опорному стрибку і вправах на колоді, я уже довгий час не виступаю у багатоборстві. Та якось задумалася: а чому б мені знову не поїхати на Олімпійські ігри?

- Ваша мрія — в опорному стрибку здобути для рідного Узбекистану олімпійську медаль, задля цього ви навіть приготували особливий стрибок…

- Ідея нового стрибка належить мені. Опорний стрибок — мій прилад, який відчуваю краще за інші. Випробовувати, вигадувати нові стрибки — це чистої води творчість. У голові блискавкою пронесеться думка: «А давай-но спробую ось це». З цього все і починається. Відмовитися від невдалої ідеї можна завжди. Але якщо не експериментуватимеш, у майбутньому не раз дорікатимеш собі: «А раптом би вийшло!». Я — реаліст. Тому серед безкінечної кількості ідей зупиняюсь тільки на тому, що справді можу втілити у життя. З іншого боку, вірю: немає нічого неможливого.

Я ніколи не чекаю на медаль — її потрібно заслужити. «Для початку до Ріо потрібно долетіти», - щодня кажу собі я. Це означає уникнути травм. Наступний крок — пробитися до фіналу. Шлях до п’єдесталу насправді неблизький…

- Ви стежите за тим, що готують до Олімпіади ваші суперниці?

- В Інтернеті спеціально нічого не шукаю. Якщо на моїй сторінці у ФБ хтось викладе відео, я подивлюся. Новий стрибок? Складна програма? Молодці! Радію, що гімнастика розвивається, і дівчата з тренерами наважуються на складні винаходи. На змаганнях же ніколи не дивлюся у бік суперниць. Робитимеш усе, над чим працювала, і Олімпіада розставить усе на свої місця. Я ніколи не підраховувала можливі оцінки — ні свої, ні, тим паче, чужі. Ще одне моє правило — не намагатися зробити краще, ніж можеш. 

- Чим сьогоднішні ваші тренування відрізняються від того, що ви робили десять і двадцять років тому?

- Тепер я відмовилася від дворазових тренувань, як це було ще десять років тому. До залу прихожу раз на день і працюю години три, не більше. Сьогодні тренуватися відчутно легше, ніж раніше. У юнацькі роки потрібно було накопичувати обсяги тренувань, напрацьовувати елементи, здобувати досвід. Сьогодні цей досвід дозволяє мені займатися гімнастикою на найвищому рівні і одночасно жити повноцінним життям, приділяючи достатньо уваги сину та чоловіку. Вранці після невеличкої зарядки проводжаю сина до школи, готую сніданок і йду розім’ятися. Далі займаю­ся своїми справами — читаю, відповідаю на листи тощо. Потім Алішер приходить зі школи, ми обідаємо. Лише після цього йду на тренування. Вечір, якщо у сина немає тренувань з баскетболу, проводимо разом: гуляємо у парку, ходимо у кіно. Я сміюся, коли мене запитують: чим ти займатимешся, коли таки завершиш кар’єру? Ти не боїшся, що доведеться зануритися у сімейне життя? І я щоразу пояснюю, що уже багато років живу ось цим життям.

Алішер чим тільки не займався, навіть у футбол грав. Та ось тепер зупинився на баскетболі. І я рада, що нарешті він знайшов вид спорту, який припав йому до душі. Мені навіть деколи вдається викроїти час, аби подивитися ігри його клубу. Син страшенно радіє, коли бачить мене на трибуні. Гадаю, це піднесення допомагає йому у грі.

- А як часто Алішер приходить на гімнастичні змагання?

- Якщо під час того чи іншого турніру йому не потрібно поспішати до школи, він завжди приходить підтримати мене. Та коли у нього за розкладом уроки, він мусить вчитися — у Німеччині суворий підхід до навчання. Змагання у мами не вважаються поважною причиною для прогулу (усміхається). Син щиро радіє, коли я перемагаю. Завжди обійме і привітає. Та одночасно він один із найбільших моїх критиків: постійно мені вказує, де помилилася. І часто його зауваження досить влучні.

- Вашим тренером є Світлана Богінська, з якою у 1992-му ви у складі команди СНД стали олімпійськими чемпіонками. Чи може бути хорошим тренером колишня подруга по команді?

- Світлана була моїм офіційним тренером до минулого сезону. Тепер продовжує їздити зі мною практично на всі змагання. Але вже радше як менеджер, психолог і хороша подруга. А у залі мене тренує Ніколай Пак.

- Для чого потрібен тренер такій досвідченій спортсменці?

- Деколи мене потрібно змушувати працювати. Збоку тренеру краще видно: чи можу я ще щось зробити, чи направду уже так втомилася. Іноді мені здається, що пальцем більше не можу поворухнути. Та тренер знає: варто ось тепер переступити через межу цієї втоми, і я так розійдуся! А часом мене потрібно стримувати. Ось здається, гори можу зрушити. Та тренер обриває мене: «Досить!». Він, як ніхто, відчуває: подальші зусилля можуть призвести до травми. 

- Гімнастки, які перемагали в опорному стрибку, розповідали, що люблять цей вид за його швидкоплинність: стрибнув за кілька секунд — і можна розслабитися. А чому вам подобається стрибати?

- Я не гнучка, не еластична. Моя гімнастика — швидкісно-силова. Тому й стрибок виходить краще, аніж вправи на інших приладах.

- Але ж у вас були медалі чемпіонатів світу і на інших приладах…

- Нехай так, я можу. Та, мабуть, уже не хочеться (сміється). Найстрашнішим, без перебільшення, видом для мене є бруси. А ось колоди не боюсь. І хоча до кожного чемпіонату готую вправи на колоді, боротися за медалі на ній не можу: немає у мене якоїсь іскринки. У мене доволі посередня базова оцінка, а деякі елементи я навіть і не намагаюся повторити. Продовжую тренувати колоду, аби з глузду не з’їхати. Тренувати один вид складно психологічно. Коли ж переходжу на інші прилади, мозок розслабляється, відволікається від основної роботи. Так легше.

- Коли ваш син проходив курс лікування, ви приходили у зал, аби відволіктися від постійного хвилювання і нав’язливих думок. Тепер лікарі запевнили: хвороба Алішера відступила назавжди. Що ж тоді є стимулом для тренувань сьогодні?

- У мене немає стимулу. Просто мені подобається те, чим я займаюся. Я люблю гімнастику. І терпіти не можу ті моменти, коли, заглядаючи у минуле, шкодуєш про те, чого не встиг зробити, хоча і мав можливість. У мене ще є сили. Тож я прагну усе встигнути. Мені подобається приємна фізична втома після тренувань. А на тренуванні сам процес пошуку — коли ти робиш те, чого ніколи до того не вміла робити.

- Це означає, що вас можна буде побачити на помості і після Олімпіади у Ріо?

- Ніколи не кажи ніколи (сміє­ться). Я ще не вирішила.

- Мама, брат і сестра стежать за вашими успіхами?

- Так. А ще ретельніше стежать їхні сусіди (сміється). Рідні не завжди знають, в який конкретно день я виступатиму. Тож коли хтось із сусідів побачить мене по телевізору, негайно повідомляє мамі, сестрі та всім знайомим. Отож і без Інтернету у нас досі чудово працює «сарафанне радіо».

- В одному інтерв’ю ви розповідали, що мама хотіла бачити вас піаністкою, тому довго не могла прийняти вашу спортивну професію. Коли вона змирилася з цим?

- А вона і досі не змирилася. Я знаю, мама пишається і радіє моїм успіхам. Та мені завжди каже одне: «Донечко, ти така молодець! Красива, хороша. Але така дурепа! 40 років минуло, а ти все стрибаєш». Можливо, вона жаліє мене.

- А сестра, яка замість вас пішла до музичної школи, пов’язала своє життя з музикою?

- Ні. Лєна відівчилася вісім класів у музичній школі, склала іспит. І стала… судмедекспертом. А я в гімнастику потрапила завдяки брату. Він займався у гімнастичній секції. І я, аби самій не залишатися вдома, йшла за ним. Через кілька місяців брат закинув цю справу. А я залишилася. Цілий рік я займалася… чоловічою гімнастикою — робила вправи на кільцях, перекладині тощо. І навіть змагалася з хлопцями. Про ті часи у мене залишився подарунок — плюшевий сірий вовк. Гадаю, мені подарували його не за перемогу, а як заохочувальний приз для дівчинки — аби не плакала. Хоча я була така, що могла піти і сама взяти собі зі столу подарунок.

Поруч у залі займалися дівчатка. Та я сказала, що не хочу до дівчаток. Хочу з хлопчиками. З хлопцями мені було цікавіше. Через рік жіночий тренер мені пояснив, що у дівчаток є свої прилади, на яких цікаво було би спробувати. Ось так потихеньку я перейшла у дівочу групу. Хоча і виконувала всі програмні вимоги для хлопчиків мого віку. Бачила мету — не помічала перешкод. Можливо, тому так довго затрималася у спорті.Фото з архіву Оксани Чусовітіної.

Довідка «ВЗ»

Оксана Чусовітіна народилася 19 червня 1975 року у Бухарі (Узбекистан). Її кар’єра розпочалася у складі збірної СРСР, у подальшому Оксана презентувала команди СНД та Узбекистану. Одружилася із борцем Баходіром Курбановим. У них народився син Алішер, якому лікарі поставили страшний діагноз — лейкемія. Аби вилікувати сина, сім’я 2002 року переїхала до Німеччини. У 2006-2012 рр. гімнастка захищала кольори ФРН, а з 2013-го повернулася до збірної Узбекистану. На найвищому рівні виступає уже 25 років. Олімпійська чемпіонка (1992) у командній першості, срібна призерка Олімпійських ігор в опорному стрибку (2008). Дев’ятиразова призерка чемпіонатів світу в опорному стрибку (всього здобула 11 нагород світових першостей) — це рекордний показник для однієї дисципліни у спортивній гімнастиці. На чемпіонатах Європи та Азії здобула 

11 нагород різного ґатунку.