Передплата 2024 «Добра кухня»

Михайло Романов: «За двадцять п’ять років незалежності тільки зараз почали знімати українською»

Виконавець головної ролі у серіалі «Черговий лікар» – про зйомки, забобони і кулінарне хобі.

Телеканал «Україна» готує до показу багатосерійну медичну драму «Черговий лікар» виробництва компанії Film.ua. «Черговий лікар» — це вітчизняний серіал, в якому задіяні тільки українські актори. Такі фільми власного виробництва, створені в жанрі медичної драми, в українському прокаті — велика рідкість, але стрічка унікальна ще й тим, що актори у ній розмовляють українською. У головній ролі — Михайло Романов, який у серіалі виступає головним лікарем. У фільмі він не бере до рук скальпеля, бо у нього море інших виробничих проблем. Хоча міг би і «оперувати», бо до зміни «професій» акторові не звикати — він був і Лаврентієм Берією, і керівником банку, і хитрим чиновником...

— У вас різнопланова творча біографія. Аж раптом «змінили» амплуа, і «стали лікарем». Маєте, може, якісь спеціальні навики, чи, як справжній актор, маєте вміти робити все?

— Як казав один мій приятель, «мабуть, зірки так глянули». Так воно й вийшло. Справжні зірки, ті, що на небі. А в принципі, з медичною тематикою особисто я пов’язаний з дитинства, бо виріс у медичній родині. Батько був відомим на увесь Радянський Союз лікарем-психіатром. Він був гіпнотерапевтом. Щодня я чув про лікарські проблеми, а це доволі специфічний гумор. У медиків такий, знаєте, буває різкуватий, навіть цинічний гумор. Я також маю медичну практику — два роки поїздив, подивився, що таке швидка допомога і як вона працює, в поліклініці разом з татом працював, бо цікавився психологією. А коли закінчив інститут, почалась акторська діяльність, і в театрі з медичною тематикою вже не стикався. В кіно мав більші і менші ролі, аж дочекався такої вагомої у серіалі «Черговий лікар». Це моя шістдесят п’ята роль у житті. Тобто добрався вже до великої значної ролі — сорок серій, і в кожній серії я на екрані.

— Наскільки у серіалі правдиво відображена дійсність?

— Сценарій адаптований до наших днів. Навіть фрази, які можна підслухати у коридорах лікарень, вкладено в уста героїв. Наприклад, як приходить незадоволений пацієнт, лікар бачить, що важко розмовляти з пацієнтом у такому стані, і каже йому: «Пройдемо до кабінету, там поспілкуємося». А той кричить: «А! Пройдемо до кабінету! І ви з мене там гроші будете тягнути?! А якщо я не дам, то ви мене лікувати не будете?!». Розумієте? Також стосунки між лікарями, між головним лікарем і його підлеглими, між середнім персоналом і допоміжним... Коли я вперше почитав сценарій, був здивований. Це рідкість! Усе правдиво і життєво! 

— Як почуваєтеся під час зйомок сцен, наприклад, якщо «йде» складна операція? Не було у вас думок, типу: може, я неправильно скальпель тримаю?

— Я у фільмі — головний лікар. І скальпеля мені не потрібно тримати. Хоча з нашими акторами займаються справжні медичні працівники. Вчать, як провести огляд пацієнта, як послухати серце, легені, як перевірити усілякі шлункові моменти, як знайти той чи інший орган, що питати, що казати. А коли дуже важкі сцени, коли реальні операції показують, то актори вчаться, ріжуть. Для них роблять муляжі, і вони ріжуть. 

— Одна з особливостей серіалу — це те, що він знятий українською мовою. Як вам, російськомовному актору, даються зйомки?

— Я — стовідсотковий росіянин: народився в Росії, там виріс, і батьки мої — росіяни. В Україні живу останні тридцять років. Але Україна вже стала моєю країною, я громадянин цієї країни. Цю землю люблю і мову люблю. Просто скажу: я щасливий, і дуже пишаюся тим, що потрапив у перший український медичний серіал. Звичайно, як на моє вухо, то тут багато медичних термінів, які я з дитинства чув російською мовою, але це не має особливого значення. На мій погляд, чудово, що нарешті знімають повністю українською мовою. Я дивуюся, що за двадцять п’ять років незалежності тільки зараз щось почали знімати рідною мовою. Значить, колись це не потрібно було нікому. Така була політика, за остаточним принципом, що культура десь на останньому місці. Може, оце ставлення і вилізло. Душа болить і досі. Так всюди було, починаючи з Паризької комуни. Це ж пропаганда! Це ж культура країни! Взагалі, що таке мова? Це те, що об’єднує країну, об’єднує націю, об’єднує регіон, цю землю, цей народ, як завгодно можна сказати. Народ саме мовою і відрізняється. Дуже запізно це робиться. 

— Ви багато працюєте, а поза роботою чим займаєтеся? Маєте хобі?

— Кулінарія. Я вперше у житті побачив, як батько робив домашню настоянку — на перетинках горіхів. Це дуже корисна річ. 

— Волоських?

— Так. Там є два варіанти, якщо це вже зрілий горіх, то береться лише перетинка, а є, коли вони тільки визрівають, коли вони ще зелені і м’які… І оці настоянки теж дуже корисні. Але треба враховувати, для чого, для кого, кому що можна, а кому не можна. І не забувати, що будь-які настоянки — це, насамперед, ліки. А там, де настоянки, там пішла і кулінарія, бо якісь закусочки приємні, це теж діло. От я бастурму зробив. 

— Ваш улюблений рецепт, якщо можна, поділіться?

— Ого! Це якщо б я вас запитав: який ваш улюблений фільм чи книга у житті? Улюблених дуже багато. 

— Може, те, що ви найчастіше готуєте? Взагалі, це м’ясо чи, наприк­лад, десерти?

— Не люблю солодкого. Тобто торти, тістечка і всілякі солодкі наїдки — це не про мене. Люблю соління, м’ясо різне, особливо в’ялені варіанти м’яса, знаю декілька рецептів, як смачно приготувати сало, не тільки солити, як у нас завжди роблять: сіллю посипав, у холодильник кинув, і все. Є, наприклад, чудовий рецепт вареного сала, є мокре засолювання, сухе засолювання, у розсолі. Тих самих настоянок близько сотні рецептів знаю, а постійно роблю не більше двадцяти — корисні, цікаві, дуже смачні. 

— Ваша родина, напевно, щаслива, що ви готуєте?

— Ой, дружина не дуже через це тішиться. Це я про настоянки. Поки готуєш, треба куштувати. Там скуштував десять грамів, там двадцять, інколи, поки зробиш якусь певну порцію, то, буває, добряче таки хильнеш. Не дуже вона з цього радіє, каже: краще іди грай. Але коли бачиш оте задоволення у людей, від того, що ти зробив власними руками, бачиш оті очі, бачиш, що їм сподобалося… Це як і в будь-якій справі, хоч в акторській, хоч у медиків... 

— Чи є у вас якісь акторські перестороги чи забобони?

— В усіх професіях, де є ризик, є якісь прикмети. Знаю, що у льотчиків такі є. Але я особисто якихось величезних забобонів не зустрічав. Єдине, що з мене вже вся моя родина сміється, бо я привчився казати не останній раз чи останній день, а крайній день зйомок, чи крайній епізод, чи крайня сцена. Раніше були побоювання і страхи, я б сказав, бо коли вперше грав небіжчика в труні, чи коли мене кидали у воду, і я тонув, чи стріляли, або душили, чи струмом вбивали... Я ж кажу: шістдесят п’ять ролей, тим більше зараз іде смуга кримінально-детективна, як з дев’яностих років почалася, так і досі. Спочатку навіть боявся, що у фільмі мене вбивають. Перший раз навіть ходив до церкви свічку ставити, щоб на себе це не брати. Але потрохи звик, як і до будь-якої роботи звикають. Згадав, як у нашому серіалі ріжуть муляжі, і з них вилазить згущене молоко замість якогось там непотребу. А у справжніх хірургів все це реа­льно, і вони теж уже звикли до своєї роботи. Тобто це наша робота, і мерця теж треба комусь грати. Мені здається, чим менше про це думаєш, тим спокійніше живеш. Як кажуть: «Не бери дурного до голови і поганого до серця». Треба жити з радістю, з бажанням зробити щось приємне для людей. Не важливо, у якому напрямку, і тоді все буде добре.

Фото телеканалу «Україна».