Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Олександр Постоленко: «Перші «Маски» ми зняли у Колумбії»

Актор комік-трупи – про творчість, жінок і хобі.

На офіційному сайті комік-трупи «Маски-шоу» про Олександра Постоленка написано так: «Образ підозрілого, настороженого старичка-боровичка, соціальний тип підстаркуватого партійного чиновника, який пильно стежить, щоб комусь не стало краще, ніж усім решта». Але ці риси характеру йому притаманні лише на сцені Будинку клоунів. У житті Олександр Миколайович — світла і талановита людина. Любить Одесу, яка давно стала йому рідною. 

- Два роки тому комік-трупа “Маски-шоу” відсвяткувала 30-річний ювілей. Створюю­чи у 1984 році при Одеській філармонії ансамбль пантоміми, чи сподівалися, яким брендом стануть ваші “Маски”?

- Перед тим, як створити у філармонії ансамбль пантоміми, ми, починаючи з першого курсу інституту, багато років займалися самодіяльністю. Ми з хлопцями закінчували архітектурний факультет, і розуміли, що нам потрібно перейти на професійну сцену, щоб зберегти те, що ми вже зробили. Розуміли, що нам доведеться за скеруванням роз’їхатися у різні міста, а щоб залишитися працювати у філармонії, не могли і мріяти, бо не мали спеціальної освіти. Але при філармонії на той час вже існував маленький колективчик, у якому працював Боря Барський. Мені страшенно пощастило — мене взяли на роботу. Мабуть, так розпорядилася доля, бо ми поїхали на конкурс замість вокально-інструментального ансамблю, який напередодні поїздки розпався. У філармонії залишилися тільки міми. От ми й поїхали показувати на конкурсі програму, яку нам поставив один з відомих московських режисерів. Коли повернулися, офіційно стали працівниками філармонії. От тоді й почалася наша справжня творча діяльність — їздили по колгоспах, придумували різноманітні речі, які не можна було зробити на сцені. У той час пантоміми ніхто не вчив, Інтернету не було, тому все вигадувати доводилося самим. Це вже потім нас почали запрошувати на телебачення. 

- У свої 24 роки ви грали старичків-боровичків і партійних чиновників… Самі собі придумали такий образ у «Масках», чи до цього доклалися Барський з Делієвим?

- Спочатку старичків грав Боря Барський. Йому всі зараз кажуть: «О, а ви відтоді зовсім не змінилися», на що Барський відповідає: «Звісно, не змінився. Бо тоді я сильно гримувався, щоб бути схожим на старичка, а зараз, коли минуло 30 років, гримуватися вже не потрібно». 

- Наприкінці 90-х «Маскам» поставили діагноз: неформат. Зокрема, російське телебачення перестало вас купувати... 

- Перші «Маски» ми зняли не в Росії і не в Україні, а у Колумбії. І вдалося нам це зробити безкоштовно. Саме тоді ми реа­лізовували ті думки, які не вміщалися на сцені. З часом матеріалу назбирувалося все більше і більше, а потім з’явився телеканал «Росія». Це був бум, коли раптом все стало можливим. Коли з’явилися Листьєв і Дібров зі своїми програмами, коли все було можна і все було доступно. От тоді ми й зняли на замовлення російського ТБ свій перший серіал, який, на жаль, не мав успіху у нас вдома. І лише на третій сезон це раптом вистрелило... Потім телебачення стало «форматним» і таким, яким ми бачимо його зараз. Зникли усі ці люди, які його створили, які намагалися щось робити і стали затребуваними у час перебудови. 

- Як сталося, що випускник будівельного інституту став мімом? В інститут вступили, щоб відкосити від армії, чи, можливо, такою була воля ваших батьків?

- Я захоплювався малюванням з раннього дитинства. Ще коли ми жили у селі, малював коней, ліс, поле, мріяв бути художником. Тому й хотів вступити в Одеське художнє училище. У мене був чудовий педагог Анатолій Горбенко. Я страшенно любив акварель, він мене готував, і я вирішив після дев’ятого класу вступити в художнє училище ім. Грекова. На той час вийшов якийсь дивний закон, що після дев’ятого класу туди не приймали, тільки після восьмого або після армії. Оскільки мені не було куди подітися, тому й пішов на підготовчі курси в будівельний інститут на архітектуру. Від армії я не тікав, і батьки до цього також не причетні. 

- У школі чи, можливо, пізніше в інституті пародіювали своїх викладачів або однокласників?

- Ні. Не було такого. Про сцену взагалі тоді не мріяв. У 14-річному віці за компанію з товаришем поїхав на кіностудію. Він хотів взяти участь у кастингу фільму «Хлопці їхали на фронт». Мене завели у якусь кімнату, де сиділи незнайомі дяді-тьоті. Кажуть: «Прочитай вірш». Єдине, що з несподіванки і страху пригадав, був «Белеет парус одинокий». Пообіцяли потім зателефонувати… Ось це був мій перший досвід «виходу на сцену». Я мріяв бути льотчиком. Моїм кумиром тоді був льотчик-космонавт Леонов, який чудово малював. Тому і я зайнявся спочатку малюванням для того, щоб, можливо, стати льотчиком (сміється. — Г. Я.). А ще я зай­мався танцями, вступав у Ленінградське хореографічне училище… А коли з’явилися перші гуртки пантоміми, мене туди затягнуло, як у прірву. 

- Ну, мабуть, не зовсім у прірву, бо ви не лише артист, а й фотохудожник. В Одесі виставляєте свої роботи, які визнано унікальними через те, що експериментуєте з технікою.

- Ми з Делієвим вчилися в одній групі. Нам не вистачало малювання. Бо архітектура вивчає багато технічних предметів, а малювання і живопису нам бракувало. Навіть хотіли переводитися у якісь художні заклади, де малювання буде основним предметом. Делієв і досі зберіг це своє бажання — займається живописом, робить виставки (у квітні виставляв свої роботи у Львові. — Г. Я.), а у мене це бажання малювати переросло у фотографію. Це не зовсім фотографія, швидше, фотоживопис. От ви бачите фотографію, а я бачу у ній картину-живопис. Мої роботи не схожі на роботи інших митців. Якщо у нас прийнято експлуатувати тему одеських двориків, котів-голубів, то мене цікавить живописна фотографія, абстрактна, яку я не обробляю фотошопом. На жаль, останнім часом не маю можливості багато часу приділяти фотографії. 

- У своїй біографічній довідці пишете, що захоплюєтеся фотографіями і незаміжніми фотомоделями. Дружина не ревнує вас за такі слова?

- Цей жарт мені не належить. Його сказав Боря Барський, коли дізнався, що я займаюся фотографією. Зрозуміло, що мені, як і кожному чоловікові, подобаються гарні жінки, але не настільки, щоб це було моїм творчим девізом. 

- Близькі друзі називають вас «Пістоном». Не ображаєтеся?

- Прізвисько «Пістон» від мого прізвища Постоленко «приклеїлося» до мене ще на першому курсі інституту. Тоді це слово не мало свого іншого значення — «поставити пістон». Воно було від слова «пістолет». Ну, так вже пішло. А тепер, коли навіть діти моїх колег мене так називають, то чого вже ображатися…

- Ви зіграли у кількох фільмах, але й далі залишаєтеся віддані пантомімі у Будинку клоунів. Зараз модно зніматися у «мильних операх». Чи не хотіли би ви трохи змінити амплуа?

- Я би не відмовився. Бо артисти нашого жанру не можуть похвалитися тим, що «жирують». Тому доводиться приймати будь-які пропозиції, погоджуватися на ролі бандитів. А з іншого боку, якщо у фільм запросять бодай двох артистів з нашого театру, то фільм може перетворитися на «Маски-шоу». 

- А якби вас запросили російські кінематографісти? Погодилися б їхати в Росію?

- Насправді, я «укроп», питання вибору ніколи переді мною не стояло. Я — патріот. Окрім моїх захоплень, є ще історія мого рідного краю у Кіровоградській області. Знаходжу і збираю залишки трипільської культури, що для мене є дуже цінним. Моя рідна мова українська, люблю свою культуру, але водночас книжки, які лежать на моїй книжковій полиці, — Достоєвський, Бунін, Толстой — я, лише у зрілому віці «дорвався» до них… Ну, а щодо поїхати туди на роботу, не можу однозначно сказати. Насамперед тому, що мене туди ніхто не кличе. А два роки тому, коли у нас почалися страшні події, трупу запросили на Сахалін. Нам обіцяли непоганий гонорар, але ми не поїхали. І не тому, що не любимо російської мови чи російського глядача. Ми розуміли, що нам треба було залишатися тут, в Україні. Фото з архіву Олександра Постоленка.

Довідка «ВЗ»

Олександр Постоленко народився 12 червня 1960 року у Кіровоградській області. Закінчив архітектурний факультет Одеського будівельного інституту. У комік-трупі “Маски-шоу” працює понад 30 років. Окрім того, займається художньою фотографією. Зіграв у фільмах “7 днів з російською красунею”, “Чай з бергамотом”, “Блудний син, блудна мама” та інших.