«Навчити людину не з Одеси говорити по-одеськи — неможливо. Це спосіб життя»

Колоритна парочка з “Комунальної квартири” у передачі “Джентльмен-шоу” запам’яталася глядачам подружніми сварками з бійками і ревнощами. Долею “хлопчика для биття” Яші переймалися жителі всіх одеських двориків і комуналок. Навіть через багато років після фіналу “Комунальної квартири” виконавця ролі недолугого Яші, Якова Гоппа, з радістю зустрічають і на кінофестивалях, і на прем’єрах, його запрошують у телепрограми і на знімальні майданчики. Напередодні Дня сміху журналіст “ВЗ” поспілкувалася  із заслуженим артистом-одеситом про “Гуморину”, яку проводять  в Одесі, а також про дзвінок Путіну і зйомки “Мішки Япончика”.

- Жити в Одесі і не вміти жартувати, це значить, не бути одеситом. Як цього року жартуватимуть на “Гуморині”?

- “Гуморина” відбудеться, але не буде такою масштабною, як ми звикли її проводити в Одесі. Не буде і великих карнавальних походів. Це будуть окремі концертні майданчики, встановлені локально. Та й не було цього року особливої підготовки. Бо до загальноміського заходу, особливо такого, як “Гуморина”, треба готуватися щонайменше півроку. Треба узгодити все до дрібниць з усіма міськими службами. Зважаючи на події у країні, не особливо займалися підготовкою “Гуморини”. Та попри це,  комік-трупа “Маски-шоу”, яка  шість років поспіль проводить міжнародний фестиваль “Комедіада”, підштовхнула міське керівництво до святкування. Вони, як і у попередні роки, вийдуть на вулицю, разом з клоунами з Канади, Європи, і це, мабуть, буде наймасовіший прохід центральними вулицями Одеси.

- Ви особисто будете задіяні?

- У ці дні граю у виставах  “Одеса-мама” і “Походеньки бравого солдата Швейцмана”, де разом зі мною виступають Олег Філімонов, Руслана Писанка, Віктор Андрієнко і переможниця “Голосу країни. Діти” Анна Ткач.

- Першого квітня прийнято усіх розігрувати. Ви “купилися” хоч раз  на розіграш?

- Мене ніхто ніколи не розігрував у цей день. Можливо, й хотіли би (сміється. - Г. Я.), але я 1 квітня завжди насторожуюся.  Коли береш участь у цих гуморинних заходах, про розіграші не думається. Це ж скільки треба готуватися! Сам я також не люблю нікого розігрувати. Щоб не образити. Бувають жарти добрі, на кшталт “у вас на спині фарба”, а бувають злі, коли хочеться вбити жартівника і порвати з ним стосунки назавжди. Особисто я не схвалюю розіграшів. Перше квітня — це не день розіграшів, а свято гумору. День, коли можна відволіктися від усіх проблем, дати людині можливість відпочити.

- Два роки тому ви разом з відомими одеськими акторами зняли ролик, у якому начебто додзвонилися до Володимира Путіна і просили його піти додому по-доброму і не заважати сусідам. Чия це була ідея?

- Ініціатива належить відомому режисеру Федору Ткачу  (один з режисерів гуморинної ходи в Одесі. - Г.Я.) і автору “Джентльменів” Всеволоду Люмкісу. Ну а відтворили ми задум з моєю “екранною” дружиною Іриною Токарчук, Борисом Барським, відомим скульптором Михайлом Ревою... На “Ютюбі” понад мільйон переглядів. Ми мали через цей “телефонний дзвінок” багато проблем. Нас лякали, нам хамили, навіть погрожували... Були й такі, що дорікали, мовляв, “ви колись працювали з російськими групами, а зараз кажете Путіну зливати воду, гасити світло і йти додому”.  Казали, що тепер нам назавжди закрита дорога до них... Але все минулося, ми все гідно пережили, бо мали величезну підтримку з боку українських глядачів. І це не перший наш такого роду виступ. Ми активно підтримували одеський Євромайдан…

- У 1997 році ви купалися у променях слави - “Джентльмен-шоу” дивилися у кожній хаті. Сіма і її недалекий чоловік Яша були улюбленцями публіки. За долю Яші переживали, мабуть, в усіх одеських двориках…

- Мене трохи коробив образ Яші, який випав на мою долю. Окрім нього, я зіграв сотню інших ролей, але чомусь Яшу запам’ятали і полюбили найбільше. Я неодноразово просив авторів полегшити долю недолугого Яші, щоб не знущатися з нього аж так відверто. На що мені відповідали, що Яша — як карикатура на чоловіків-підкаблучників, це начебто комікси. Мій образ любили діти, шкодували жінки-домогосподарки, підколювали чоловіки. Водночас усі добре розуміли, що це — лише кіно, бо у житті я — зовсім інший. Мені неодноразово казали: “Ой, ви такий цікавий у житті, але такий страшний на екрані”. Двадцять років я на телебаченні вів програму “Одеса готує обід”. Якось на Привозі до мене підійшов чоловік і каже: “Поки ти тут вештаєшся по базару, твоя Сіма з Мгангою розважається”. І казав це з серйозним виразом обличчя. У одеситів це в крові: якщо підколюють, то з такою серйозною тональністю, що й повірити можна. Під час розмови треба швиденько проаналізувати:  чи каже людина правду, чи жартує. Але так можуть жартувати лише старі одесити. Молодь цього не вміє.

- А знижки на Привозі вам робили?

- Та я вас прошу — які знижки! Правда, могли скерувати, де свіжий продукт.

- Багато акторів мріють зіграти ролі Робін Гуда чи детектива. Вам же доля подарувала Яшу, курсанта “Гвоздя” з “Міліцейської академії”, і всі вони невдахи «по життю». Народ надриває від ваших героїв животи, а у вас жоден мускул на обличчі не здригнеться. Як вам це вдається?

-  Бо роблю це від душі. Я ж не лише у “Джентльмен-шоу” знімався, а й зіграв у понад двадцяти фільмах. Але я актор комедійного жанру. Навіть якщо мені дістається серйозна роль, намагаюся її “полегшити”. От, приміром, зіграв Гріню, брата Акули у картині “Життя і пригоди Мішки Япончика”. Попри те, що роль була негативна, вона у мене такою не вийшла. За словами режисера, глядач сприйняв мого Гріню по-іншому, навіть з певною симпатією. Глядачі мені вірять — і це найголовніше. Вірили, коли вів програми на телебаченні. Я глядача не обманював ніколи.  

- У “Мішці Япончику” акторам вдалося передати колорит одеської розмови. А у фільмі зіграли актори різних національностей. Хто їх вчив?

- Перед “Мішкою Япончиком” я знімався у “Ліквідації”. Перша зустріч з режисером перед кастингом була присвячена “одеській мові”. Я йому розповідав не лише, що і як треба говорити і з якою інтонацією, а й познайомив з автором знаменитого словника одеської мови Валерієм Смирновим, який написав роман про Мішку Япончика. Я багато доклав зусиль, щоб актори “впіймали” той колорит і акцент.  Навчити людину говорити по-одеськи практично неможливо.  Це спосіб життя.  Як казав Михайло Жванецький, в Одесі не говорять, як правильно, а говорять, як зручно.  Навчити людину говорити, як зручно для неї, поза межами Одеси — неможливо!  Якщо Сергію Маковецькому, який виріс у єврейському районі Києва, зрозумілі фрази і він їх правильно вимовляє, то акторам з Росії це давалося неймовірно важко. У гримерці ми вивішували клаптики наперу, на яких записували окремі слова і фрази, які бажано застосовувати у кадрі.

- Що вам найбільше запам’яталося під час зйомок цього фільму?

- У 2007 році я у п’ятьох місцях поламав ногу. Після цього випадку був дуже обережним. І от через три роки, у перший знімальний день “Мішки Япончика”, ми бігали по дахах, втікали, відстрілювалися... Знімали погоню цілий день. Мені підготували дублера про всяк випадок, але я всі трюки виконував сам. Наступного дня я не міг встати з ліжка — така була крепатура. Ніколи раніше з цим не стикався. Коли пізніше про це розповідав своєму лікарю, він сказав, що у мене “не всі вдома” (сміється. - Г.Я.).

- Багато акторів відмовляються зніматися у російських фільмах. А ви?

- Відмовляюся. Попри те, що і запрошують, і підколюють, мовляв, ми вам колись давали заробити, та я лише чемно дякую. У нас є вистава, де ми граємо з Олегом Філімоновим, і нас неодноразово запрошували у Росію, але ми не погоджуємося. У цьому питанні підтримую відомого артиста Олексія Горбунова, з яким товаришую багато років. Він відмовився від усього знімального процесу у Росії. Схиляю перед ним голову. І роблю так само.

- Ви не лише актор, а й громадський діяч. Порушуєте питання стосовно реконструції архітектурних об’єктів. Що ще робите для міста?

- Я  голова громадської оргнізації “Мій дім — Одеса”. Три роки тому першим порушив питання архітектурних пам’яток міста. Почали з будинку-стіни у Воронцовському провулку, домоглися заборони будівництва іншого будинку, який би закривав цю знамениту стіну. Ми розкрили карти — що кому належить в Одесі, і тут почалося... Наштовхувалися на спротив місцевих олігархів, я би сказав — злодіїв у законі. Можливо, ми й не досягли наразі суттєвих результатів, але той галас, який здійняли, стоїть досі.