«У дитинстві мене ніколи не смішили клоуни,  вони здавалися такими примітивними»

Таміла Петращук мала всі шанси обрати для самовираження будь-яку театральну сцену України: експерти відзначали чудову пластику і пантоміму талановитої білявки. Та  з дитинства вирішила, що її покликання — смішити людей. Дівчину не бентежило, що в Україні жінка-комік — радше виняткова професія. І практично табуйована, якщо вона прагне відійти від канонів і дозволити глядачам трішечки подивитися на світ своїми, жіночими очима. Хіба можна зважати на перешкоди, коли у тебе є покликання?

- Таміло, чому ви обрали саме комічний жанр?

- Найцінніше, що є у нас в житті і чим можемо поділитися з ближніми, — це радість, по-дитячому безпричинне щастя. З дитинства у мене було підсвідоме чуття, що  сама можу цю радість творити. І я дарувала її своїм рідним та друзям через сміх. Придумувала  комічні номери і відчувала величезне вдоволення, коли мої перші глядачі щиро сміялися. Уже тоді я знала, що буду не просто актрисою, а коміком. Пізніше мій гумор став більш осмисленим, інтелектуальним.

Випробувала себе в інших жанрах. Японський продюсер Кейті Нісіда поставив “під мене” моновиставу без слів “Клоунеса Таміла”. Коли до Києва приїхав японський театр, під час дружньої зустрічі Кейті Нісіда проглянув деякі уривки моїх виступів (на той час я працювала у комічному театрі “Жарт”, у нас був виключно жіночий колектив). Нісіда-сан запропонував мені спільний проект з  японською актрисою. Та,  переглянувши інші мої номери, він написав інший сценарій, на основі моїх постановок. Мої мініатюри містили немало особистісних моментів. Вистава вийшла  біографічною, і Кейті назвав її “Клоунесою Тамілою”.

На сцені його театру я презентувала багато різних образів — сумних і смішних. Цирковий манеж — це наче невеличкий космос. Від глядачів, які сидять по колу,  ніде сховатися. Артист, який працює без “прикриття” лаштунків і декорацій, повинен бути на сто відсотків справжнім. На цирковій арені я вже 19 років і можу довго критикувати циркові канони. Та ось це відчуття акторської чесності, а також атмосфера загальної радості, яка буває тільки у цирку, усі ці роки не відпускають мене.

- Скільки вам потрібно часу, аби налагодити зв’язок з глядачем?

- З роками відчуття глядача стає тоншим. У кожній країні, більш того, у кожному місті — свій, унікальний глядач. Перед прем’єрою у Львові я добряче хвилювалася. Колеги казали, що публіка у Львові  специфічна — інтелігентна, з почуттям власної гідності і, можливо, через це дещо скута. Та після першого виходу  зітхнула з полегшенням: нас приймали щиро і тепло.

- Ваші комічні мініатюри розповідають про нелегке життя жінки-коміка. З якими труднощами вам доводилося стикатися у житті?

- У нас укорінився стереотип клоунади як суто чоловічої професії. Для того, аби його зламати, жінка повинна працювати краще, ніж її колеги-чоловіки. У мене є  секрет, як долати усі професійні труднощі. Перетворити їх на особистісний розвиток! Ти радієш, коли бачиш: сьогодні стала трішки кращою, ніж була вчора. А найважчі моменти професійного життя сприймаю як подарунок долі, як можливість стати кращою. Щастя — це коли ти любиш свою роботу. Труднощі тоді не здаються нездоланною перешкодою. Так, я була не з циркової сім’ї. Мене нікому було “проштовхнути”. Моя кар’єра  складалася непросто. Лише від мене залежало, ким я стану. На початках працювала у жіночому колективі, у нас було шість жінок-коміків. Багато бували за кордоном, і всюди нас гідно оцінювали. У нас не було відчуття другосортності. Лишень повертаючись із турне додому, поринаючи у сірість тодішньої України, я сумувала. Та згодом сказала собі: “Маємо те, на що заслуговуємо.

Значить, усім потрібно пройти крізь це. І нам же слід щось змінити”. Минулої осені я повернулася з Франції. Там у людей також багато проблем. У різних куточках світу люди шукають для себе якісь проблеми... Подорожі збагачують. І дозволяють краще пізнати нашу інакшість. Ось над жартами, які “на ура” проходять у Парижі, у Лондоні не прийнято сміятися.

- Через деякий час на цирковій сцені ви залишилися сама…

- Я запросила двох дівчат, сказала їм: “Пішли рятувати цирк!” До речі, у дитинстві мене ніколи не смішили клоуни, вони  здавалися такими примітивними. І ми створили власний проект, який виявився успішним. Нас тепло вітали. Єдине, коли ми презентували клоунади, які виходили за рамки традиційного цирку, на нас дивилися великими очима: “Що це було?” З роками я усвідомила: ті наші репризи були прогресивними, та народилися надто рано. Публіка тих часів ще не готова була їх прийняти.

Нас запросили працювати у Національний цирк України,  дали добро “шукати і творити”. Паралельно взяли групу хлопчиків, “фішка” яких була кидати на трибуни м’ячики. Їхні репризи зводилися до “Дай!” - “Не дам!” Це був шлях у нікуди. Для того, аби жанр розвивався, повинен бути якийсь момент ризику. З циркової класики сьогодні висмоктали уже все, що тільки можна. І продовжували смоктати, заробляючи на цьому гроші. Ми з дівчатами були зовсім іншими. І, ясна річ, між нами виникали непорозуміння. Я намагалася не звертати уваги на те, що про нас говорять. Бувало, за нашою спиною крутили пальцями біля скроні. А через півроку звивалися в екстазі: “Вау! Де ви були до того? Це ж унікально!” Я зрозуміла: усе на світі відносне і тимчасове. Особливо людські оцінки.

- Хто або що вплинуло на ваше становлення як актриси?

- Оточення, сама атмосфера мого дитинства. Я народилася у Києві, та до п’яти років виховувалася у бабусі на Івано-Франківщині. Там усе було безмежно красивим. У бабусі на городі була ціла клумба квітів, а у мене — достатньо часу для роздумів. Я любила розмовляти з деревами. Мені було цікаво, хто я. Здається, я завжди знала, ким хочу бути. І вже у Києві витягувала знання в усіх, хто був поруч: у вчителя Скрябіна, Миколайчука, Наталії Ужвенко — мого викладача з пантоміми у цирковому училищі. Становлення артиста відбувається щодня. Кожного ранку ти прокидаєшся, аби відчиняти інші двері, робити нові відкриття. Цим і цікава  професія коміка.

- Як відреагували ваші батьки, коли  їм сказали, що хочете стати клоуном?

- Мій батько був категорично проти. І дуже засмутився, коли побачив по телевізору “Час уперед” - стьобний номер, де я тицяла дулі в екран. Це було у 90-ті, ті наші передачі показували на всіх центральних українських каналах,  навіть у Москві. Тато ніяковів. “Послухай, ти ж така красива, - казав він. - Невже ти не можеш робити щось таке саме красиве?” Я намагалася. Але навіть те красиве, що  робила, все одно було смішним. Мені з батьками поталанило. Найголовніше, що вони мені дали, - відчуття свободи і свою любов. З ними людина йде за серцем і знаходить свій шлях, призначення у житті. У мене ніколи не було чітких рамок світосприйняття.

- Існує стереотип, що коміки — найсерйозніші люди. Ви з цим погоджуєтеся?

- У цьому є частка правди. Клоуни сміються за лаштунками. У них  чудове почуття гумору. Та щоб створювати жарти, повинні споглядати світ і задумуватися над побаченим. Клоуни зазвичай інтроверти, вони блукають закапелками власного “я”. А людям здається, що вони чимось засмучені.

- Що може вас розсмішити?

- Мій друг, бельгійський комік Олів’є Дешаву. Днями він приїхав до  Львова. А ще вечорами дивлюся старезний серіал “Я люблю Люсі” і сміюся. Мене смішить дитяча безпосередність, кумедні буденні ситуації. Люблю посміятися.

- У вас є улюблений жарт?

- Ні. Я не сміюся з анекдотів. Мені до вподоби спонтанні, ситуативні жарти. У своїх репризах  намагаюся створювати на перший погляд безглузді ситуації і передавати реакцію людей, які в цих ситуаціях опинилися. Хочеться, щоб жінки були більш розкутими. У своїх мініатюрах  прагну переконати їх, що вони є прекрасними без різних хитрощів. Жінки — апріорі артистки. Губки підмалюють, бойовий макіяж нанесуть — і вперед: любіть нас, ми ж такі гарні. Багато жінок без макіяжу з дому вийти не можуть. Цей синдром має назву — брак внутрішньої свободи. Мені  подобаються іронічні жінки, які можуть від щирого серця посміятися над собою. Чи роблю я макіяж? Тільки для сцени. Мені подобається знімати грим і знову ставати самою собою.

- Пам’ятаєте свій перший виступ?

- У театрі пантоміми у мене була роль Батьківщини. Це драматична роль — спочатку жінки-веснянки, а потім війни. Після виступу у мене сталася істерика. Драматичні ролі мені протипоказані. Це була перша професійна роль. А до того моєю сценою були шкільні коридори під час перерв. Мене по-справжньому “перло”: робила пародії на вчителів, викликаючи сльози від невтримного сміху однокласників. Самі герої моїх “постановок” про це навіть не здогадувалися: у класі на уроці я виглядала зразковою ученицею, яка була чемною і добре вчилася.

Довідка «ВЗ»

Таміла Петращук народилася 30 грудня у Києві. Виховувалася у бабусі на Коломийщині (Івано-Франківська обл.). Закінчила Київський інститут культури. У 1990-1996 рр. працювала у театрі пантоміми “Жарт”. Брала участь у міжнародних проектах:  Studio Kineo Варшава, вистава “Де знаходиться щастя”; з голландською актрисою і режисером Каріною Холлою — вистава “Жінки, які не ламаються” (Берлін, 1998); україно-японський проект — моновистава “Клоунеса Таміла” (2001) та інші. На Фестивалі Клоунади та Ексцентрики отримала приз “За найкращу жіночу роль” (1991). Лауреат конкурсів “Море сміху” (Рига, 1993), “Планета клоунів” (Рига, 1993). З 1999-го працює у Національному цирку України. Сьогодні разом з Володимиром Нечаєвим та Дмитром Каракуцом презентує комічні мініатюри у клоунському тріо “Маріпоса”.