Передплата 2024 «Добрий господар»

Іван Марчук: «Все моє життя — на полотні, а я ще і не жив...»

Знаний художник поділився з журналістом «ВЗ» тим, про що мріє,хто його зрадив і що приносить справжнє задоволення

Всесвітньо відомий художник Іван Марчук привіз до Львова виставку власних художніх творів і спричинив справжній аншлаг у Національному музеї ім. Андрея Шептицького. У музейних залах зібралося стільки шанувальників митця, що яблуку ніде було впасти! Журналісту “ВЗ” вдалося поспілкуватися з майстром поміж автограф-сесією.

... І у 80 років Іван Марчук виглядає добре. У нього та сама зачіска і море життєвої енергії. Талановитий художник з Тернопільщини, автор унікальної техніки, якій придумав назву «пльонтанізм» (від галицького діалектизму «пльонтати» — плести, переплітати), став відомим, перш за все, не в Україні, а за кордоном. Там отримав безліч титулів і нагород (зокрема, за оцінкою британського часопису The Daily Telegraph (2007), увійшов до списку Ста геніїв сучасності. Його роботи є на усіх континентах, навіть в Африці. Немає хіба що в Антарктиді... У радянські часи його дві картини вкрали з виставки у Спілці письменників... Іван Марчук зізнається, слава його не зіпсувала. Залишається таким самим. Багато працює і мріє…

- Пане Іване, у вас буває депресія?

- Буває. Я вже півроку не хочу брати пензля в руки. Така атмосфера в Україні. Я чутливий до таких речей. Знаю, що буде далі, але не буду казати... Що я роблю? Сиджу в майстерні — розмовляю зі своїми картинами…

- Хто вам подобається з сучасних художників?

- Їх є сотні... Моїм кумиром був і залишається Любомир Медвідь (називати імена інших улюбленців відмовляється. - Авт.). Мене часто запитують: я придумую сюжети своїх картини чи їх “бачу”? Ні те, ні те. Я просто працюю. Імпровізую. Живу за “чорним календарем”, без вихідних. У мене руки працюють як автомат…

- Часто свої картини даруєте людям?

- Зараз ні. Коли я був заборонений у радянський час, багато дарував. Замість візитки роздавав картини... Зараз є люди, які продають мої роботи на аукціонах. Я ніколи не говорю про гроші. Це гріх (називати вартість полотен Іван Марчук категорично відмовляється. - Авт.).

- Ви відомий, самодостатній і забезпечений. Можете лежати на дивані і “курити бамбук”…

- Я зовсім іншої категорії людина. Матеріально я забезпечений, але Україна не створила жодних умов для мене. Я як жив, так і живу. Як мав п’ятдесят років тому тісну майстерню на п’ятому поверсі, таке саме приміщення і тепер маю. Не можу великих полотен намалювати. Їх незручно носити. Та й підійматися нагору важко... У мене в майстерні були президенти, мери й інші відомі люди, всі обіцяли допомогти з новим приміщенням, але нічого так і не зробили... Я не потрібен, як і всі славетні люди в Україні.

- Хочу вас про дружину запитати. Знаю, що ви були одружені лише три місяці…

- Я вже про це забув... (Іван Марчук колись розповідав, нібито знав, що жити з цією жінкою не буде... Так і сталося. У нього багато шанувальниць, але жодній з них досі не запропонував одружитися. - Авт.). Маю доньку, вона музикант. Її називають “Паганіні у спідниці”. Звідки у неї талант? Я їй подарував (усміхається. - Авт.). Якось у Москві одна експерт, після того як роздивилася мої картини, сказала, «что у меня очень серьезное музыкальное образование». А я хіба що на гітарі колись бавився (усміхається. - Авт.).

- А мрія у вас є?

- Є. Ще жінку мати. Кажуть, жінку не шукають, вона являється. Я ніби все життя з нею живу, а вона так і не явилася... Мої друзі дивуються: як таке може бути?

- В одному інтерв’ю ви розповідали, що їсте дуже мало, як горобчик. Чому?

- Їм нормально. Харчуюся їжею не тільки смачною, а й корисною. Бараболю люблю з огірком, з кислою капустою. Інколи з оселедцем, зрідка з салом... Їм каші — гречані, рисові, вівсянку з родзинками, з курагою, горіхами. Ікру червону не люблю (усміхається. - Авт.). У ресторани не ходжу. Там погана їжа. Раз на місяць сам готую борщ. Влітку варю помідорову зупу, таку, якої ніхто не зварить. Якщо є домашня сметана, не фабрична, додаю до зупи.

- Що вам запам’яталося, коли жили в Австралії? Ви часто згадуєте ці краї, шкодуєте, що повернулися додому…

- Рай... В Україні — пекло. Якщо у нас колись і зміниться життя на краще, то я вже цього не побачу.

- Маєте багато друзів? Чи вам заздрять?

- Буває, що і заздрять... Друзів не може бути багато. Був у мене друг, який зрадив мене через 30 років. Тепер підробляє мої картини. Підписує їх моїм ім’ям і продає на Андріївському узвозі. Він навчився всього у мене і зник... В одній галереї я побачив палітри і зрозумів, що це копії. Свої палітри я акуратно складаю, інколи їх дарую. Це таке абстрактне мистецтво. А ці палітри, з підписом як у мене, були з сухою фарбою, нанесеною грубим шаром, з горбочками…

- Що відчуваєте, коли роздаєте автографи, вас же впізнають на вулиці? (Мені ледь вдається пробитися до славетного майстра. - Авт.).

- Відчуваю те, що мене ніхто і ніщо не може змінити. Я не змінився, коли був двадцять років “за бортом”. Мене не міняє і те, що я, як кажуть, в зеніті якоїсь там популярності... Але життя у мене трагічне. Досі... Страждаю, що живу не так, як мав би жити. Але це довга розмова... Мене якось запитували журналісти: “Який найщасливіший день у вашому житті?”. Коли я вступив до училища і дізнався, що буду художником. Все моє життя — на полотні, а я ще і не жив…

- Чому ви портрети перестали малювати? Може, люди будуть вас надихати?

- Люблю гарні образи... Однак хочу реалізувати те, чого ще не робив. Досягнув вершини, треба щось міняти. У мені ще стільки Марчуків... (сміється. - Авт.). А портрети малюють усі - і діти, і студенти, розумієте. Якось я намалював себе у 150 років. Поставив собі планку — значить, буду так довго мучитися…

- Ви колись сказали, що жінка має бути цікавою. Як це зрозуміти?

- Якщо дивлюсь на вас, ви цікава. Більше навіть гарна, як цікава (я заскочена компліментом. - Авт.). Цікава — та, яку хочеться негайно намалювати, а красива — на яку хочеться дивитися. Як я розбираюся? Це вроджений талант (сміється. - Авт.).

- Хто вас може надихнути на творчість?

- Я вже так наситився свободою... Красива чи цікава жінка і ... киця можуть допомогти отримати розрядку. Кицю я не можу завести, бо я “волоцюга”... Не буду ж я її з собою возити. Псів ненавиджу — вони надокучливі. Я люблю гордих. Тож мені потрібна жінка.

- Що вас у житті найбільше нервує?

- Сміття. Наша райська земля перетворилася в суцільний смітник. Люди мають по три освіти, а коли виїжджають на природу, на пікнік, — гадять. За це треба жорстко карати. Має бути створена екологічна поліція, яка би безбожно штрафувала. Я це радив зробити колишньому київському меру... - А міському голові Андрію Садовому що порадите?

- Востаннє у Львові був чотири роки тому. Мені всі казали: “Ти не впізнаєш міста”. Ходжу вже другий день, нічого нового не побачив. Зате архітектура і гарні дівчата — вражають...

Схожі новини