Любов ЯКИМЧУК: «Найбільше ображають заклики віддати Донбас»

Про поетесу і журналістку Любов Якимчук, уродженку Первомайська на Луганщині, українські читачі знали задовго до війни на Донбасі. Вона — лауреат десятка літературних премій, організатор численних мистецьких заходів і автор трьох поетичних збірок. Остання книжка — «Абрикоси Донбасу» — недавно вийшла у «Видавництві Старого Лева». Мовчати про війну не може — вона стала частиною її біографії. Від будинку Любові Якимчук до лінії фронту — якихось 200 метрів. Над хатою з двох боків літають снаряди... В інтерв’ю «ВЗ» авторка розповіла про вкрадене дитинство, ставлення до переселенців і нагальну потребу культурного обміну.

- Любо, вперше про війну ви написали ще у 2008-му. Правда, про іграшкову...

- Цей цикл називається «Ням і війна». Він увійшов до збірки «Абрикоси Донбасу». Перший десяток віршів я написала в листопаді 2008 року у Первомайську. В ньому йдеться про маріонеткову, несправжню війну. Хлопчик на ім’я Ням грається своїми солдатиками, ламає їм руки і ноги, кидає до комину, читає словник нецензурної лексики, намагається тими словами все довкола назвати — і в результаті цього починається війна. Я досі не можу зрозуміти, чому писалися ці тексти. У мирний час, коли розмови про війну — абсурдні. Можливо, такі відчуття у мене викликав воєнний конфлікт у Грузії. До речі, саме цикл «Ням і війна» допоміг мені потрапити на польську стипендіальну програму для митців Gaude Polonia. Це стало для мене приємною несподіванкою, бо ніколи не думала, що когось може зацікавити моя війна, яку розпочинає вередлива дитина. А подавалася через те, що на цю стипендію зазвичай потрапляють з другого подання.

- Як вам пишеться в умовах справжньої війни, що точиться сьогодні на Донбасі?

- Дуже часто події стають причиною текстів, але не ті події, що по телебаченню, а ті, що з моїми рідними, знайомими. Тобто справжні, а не віртуальні. Я пишу про це, коли більше нічого іншого не можу робити. Це дуже крайній стан, зовсім не той, що в інших моїх віршах. Нікому такого б не побажала. Дійсність у мої тексти сьогодні втручається безпосередньо, а часом конкурує з ними. Від неї неможливо втекти чи сховатися. Мовчати про війну не можу — вона стала невід’ємною частиною моєї біографії. Усе, що зараз там відбувається, прямо стосується мого дому. Моїх батьків, бабусі, сестри, які були змушені виїхати. Війна намагається відібрати у мене дитинство і спогади. Я не можу повернутись у ті місця, де виросла. Не можу перебрати старі речі, ляльки і листи в майбутнє, що зберігаються на горищі. У мене вкрали минуле і намагаються його спотворити. Зрозуміло, що це відбивається у моїх текстах.

- Ключовий цикл збірки «Абрикоси Донбасу» має назву «Розкладання». У вас настільки песимістичний погляд щодо майбутнього цього регіону?

- Розкладання не завжди є остаточним руйнуванням. Розкладання на частини, які згодом можна скласти в єдине ціле... Хоча не завжди. Якщо тіло розкладене, то повернути його до початкового стану неможливо. Сьогодні розкладається наша країна, руйнуються цілі міста. У своїх віршах я намагаюся зафіксувати світ, який щодня зникає, якого ми більше ніколи не побачимо. Хочеться зберегти його якщо не в пам’яті, то хоча б у тексті.

- Абрикоси як символ відіграють важливу роль у вашій творчості…

- Абрикоси є маркером сходу, ознакою цілісності, коли все було добре. Поетеса Маріанна Кіяновська недавно сказала, що абрикос — наше східне райське яблуко. У мене є поема «Абрикоси Донбасу», написана 2012 року. Мова у ній іде про мирний український Донбас — регіон зі своєю специфікою, із шахтарями в оранжевих касках і працівницями вуглепереробних фабрик. Зі своєю урбаністичною естетикою. Зі своїми проблемами і темами для розмов.

Школяркою відвідувала у Первомайську літературний гурток. Це було десь у 8-му класі. І написала віршик про шахтарів. Керівник цього гуртка сказав, що я не можу писати про те, чого достеменно не знаю. Мовляв, якщо ти ніколи не була в шахті — то й писати про неї не маєш права. Це попри те, що мій батько 22 роки пропрацював шахтарем, і я, може, й не була в шахті, але на шахті була, і в бані шахтарській купалась, і на вугільній фабриці була. І багато чого знаю про гірничий підземний світ... Це все накопичувалося і вибухнуло в згаданій поемі. Це був перший текст, який сподобався моєму батькові. Він навіть запам’ятав з нього кілька фраз. Мої попередні публікації, поетичні збірки у сім’ї сприймались як щось імовірно престижне («це ж тебе читають!»), але якесь дивацьке. 

- «Первомайськ розбомбили на перво і майськ», — так ви розповідаєте в одному з віршів про своє місто. Які у вас спогади пов’язані з ним? Що там відбувається сьогодні?

- У мене з Первомайськом пов’язані звичайні дитячі спогади. Це терикони, біля яких ми збирали камінчики, що виблискували жовтуватим, зеленкуватим чи синім кольорами. Хоча цей блиск був нетривалим — порода швидко розкладається. Це ті ж абрикоси, які завжди були хлібом насущним. Вони є заробітком місцевих мешканців. Ми самі з сестрою збирали абрикоси і продавали провідницям московського поїзду, що проїжджав через нашу станцію. Ми з абрикосів робили варення, закручували цілими, сушили, аби лиш не пропали. Вони смакували навіть нашому собаці (усміхається. — О. Д.) 

А нині у Первомайську нічого доброго не відбувається... Дві сторони воєнного конфлікту розділяє залізнична колія. Моя хата стоїть за двісті метрів від неї. Місто постійно обстрілюється з різних видів зброї. Регулярні бої не припиняються. У місцевому клубі зберігаються боєприпаси, поблизу стоять танки. Люди — у відчаї. Сусід, який годує наших собак, погрожує самоспаленням, якщо до нього прийдуть люди з вигаданої республіки. Одна жінка, яка вже довгий час через бойові дії не отримує пенсії, хоче повіситись...

- Як вашим рідним дався переїзд? Чи підтримуєте зв’язок з тими, хто залишився?

- Моя сестра виїхала на початку жовтня минулого року. Батьки і бабуся — 14 лютого цього року. На Луганщині залишились друзі та знайомі. Тому зв’язок не втрачаємо. Ви навіть не уявляєте, як це — покинути рідну домівку. Місце, де ти виростав, де працював і відпочивав. Після переїзду моя бабуся почала дужче хворіти — підозрюють хронічний бронхіт. Вона й без цього ледь пересувається. Кілька разів бабусі ставало погано — викликали «швидку». Я себе почала звинувачувати, що втнула дурницю, коли вмовила рідних на переїзд. А вмовити було важко.

Усе б нічого, якби це були більш глибші поселення окупованої території — там безпечніше. Але Первомайськ — в самому епіцентрі подій. У нашу веранду влучив уламок від снаряда, біля городу лежить якийсь невідомий предмет. Ця ситуація — замкнене коло. Старшим людям важко адаптуватися в іншому місці, далеко від рідного дому. Часом вони можуть здатися навіть агресивними. Наприклад, мій батько зараз дуже різко на все реагує, майже не розмовляє. Тому я б дуже хотіла, щоб люди, коли спілкуються з переселенцями, розуміли причини такої поведінки. Подолати посттравматичний синдром важко. Я часто зустрічаюсь із нерозумінням ситуації, із закликами віддати Донбас. Мовляв, там немає за кого боротися. Це ображає найбільше. Такі висловлювання — це допомога російському окупанту. А ми ж хочемо бачити Україну на мапі світу, правда?

- Сьогодні письменники, музиканти, художники з Донбасу стали більш помітними. Організовуються тематичні фестивалі, форуми, відкриваються виставки і проводяться концерти. На ваш погляд, це не є свідченням того, що Україна не помічала культурних надбань цього регіону і намагається зараз це надолужити?

- Ми довгий час ігнорували культуру різних регіонів. До прикладу, львів’яни мало знають про культуру Полтавщини. Як одесити про Волинь. І навпаки. Знаємо лише поверхово — кілька найвідоміших імен. Ця проблема виникла через відсутність комунікації між регіонами. Українці дуже мало подорожують по своїй країні. Чимало людей взагалі ніколи не перетинали кордонів своєї області. Як наслідок — ми нічого не знаємо одне про одного, віримо у стереотипи, які нав’язує телебачення. Умови теж не сприяли. Потяг зі Львова до Луганська їхав 36 годин! Став швидким і долав відстань за 28. Згодом і його скасували... Важливим завданням є побудова комунікації між людьми з різних областей, організація фестивалів культурного обміну. Як-от культурний форум «ДОНКУЛЬТ», що недавно відбувся у Львові. Якщо все буде добре, то форум Галичини відбудеться у Харкові, а Слобожанщина представить себе в Одесі. Бодай маленькі містки у головах людей, надіюсь, таки вдасться прокласти.

Довідка «ВЗ»

Любов Якимчук — українська поетка і журналістка. Народилась 19 листопада 1985 року у м. Первомайську на Луганщині. Авторка поетичних книжок «, як МОДА» (2009), «Абрикоси Донбасу» (2015). Лауреатка премії ім. Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя» (2008), стипендіатка програми міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia» (2010). Ініціаторка та співорганізатор (спільно з Олегом Коцаревим ) проекту «Рік Семенка» (2012). Твори Любові Якимчук перекладені англійською, німецькою, шведською, польською, французькою та російською мовами.