Андрій КУЗЬМЕНКО: «Навіть такий старий гриб, як я, не може розмістити пісню на центральних телеканалах і радіо»

Кузьма розповів, чому не залишився жити у РФ, чого його вчили в армії, як мало не став валютником та чому російський шансон популярний серед українців.

— Андрію, до початку музичної кар’єри ви встигли рік провчитись в інституті у Карелії. Що змусило повернутися додому?

— Мій тато колись давно служив там в армії, у нього в Карелії залишився кращий друг. Тому я мав наочний приклад, що мене чекає. Коли людина залишається далеко від рідної хати, це накладає серйозний відбиток: сум в очах, безвихідь і неможливість провідати батьків. Ми з мамою і татом бачимось по три-чотири рази на тиждень. Я у Києві скочив в машину — і через п’ять годин вже у них. Не уявляю, як би це я з Петрозаводська їздив у Львів.

— “Скрябін” був створений, коли ви повернулися з армії. До речі, у яких військах служили, з автомата могли би пальнути?

— Я би пальнув з автомата і без армійської служби, бо вона у мене дуже відносною була. Три місяці служив у ШМАС (школі молодших авіаційних спеціалістів), після чого мене помилково перевели в госпіталь. Дядька, який мені малював одиничку в документах, штовхнули під лікоть відчиненими дверима і вийшло, що я студент не першого курсу медінституту, а четвертого. Маленька помилка зіграла фатальну роль у долі: мав служити в якомусь забитому аеропорту біля Воронежа, а потрапив в окружний авіаційний госпіталь у Калініні (тепер це місто Твер). До 1989 року я став там закінченим невропатологом, чого потім зовсім не оцінили у Львівському медінституті.

— У книжці «Я, Паштєт і армія» ви пишете про свого армійського друга. Як вас доля звела?

— То не доля зводить, а обставини: потрапляєш на один квадратний метр з купою людей, з кимось вживаєшся, а з кимось ні. Паштєт був кандидатом біологічних наук, який хотів отруїти свого декана. Його замість того, щоб відправити в тюрму, заслали в армію — тоді можлива була така заміна. Він був з Москви, але відрізнявся від «московської компанії» своєю простотою. Бо москвичів в армії за те не любили, що трималися зверхньо. Паштєт, окрім хімічних талантів, був класним художником і прогресивним меломаном — дуже любив слухати хіп-хоп. Малював чомусь виключно мишей, навіть створював цілі мишині комікси. На тлі всіх інших Паштєт виглядав генієм.

— Який був перший гонорар «Скрябіна» і як ви його витратили?

— Виступали в селі Старичах, у військовій частині. Нам дали за це бочку солярки. А перший грошовий гонорар — сім доларів на чотирьох людей.

— У час, коли ви тільки починали, навколо було безліч українських гуртів. Потім вони раптово зникли. Що допомогло “Скрябіну” залишитись “на плаву”?

— Як тільки приїхали у Київ, «обпеклися» контрактом з Юрою Нікітіним (колишній чоловік і продюсер Ірини Білик. — «ВЗ»), тому йти у ще одне рабство не мали бажання. У Нікітіна ми спочатку записали перший студійний альбом «Птахи», а потім підписали з агентством «Нова» контракт: 97% заробленого з перших 30 концертів мали віддавати, а 3% залишати собі. Ми самовільно організували концерт, на який Юра прийшов з квітами, а наступного дня викликав нас «на килим» і наклав страшні санкції. З того часу «Скрябін» вирішив бути незалежним, і це спричинило довге перебування гурту на музичному ринку.

— А як дружина пережила те, що ви у Києві концерти давали і музику писали, а вона у Львові вас чекала?

— Розлука тягнулася рік, але не безперервно. Я страшенно тужив за домом, тому кілька разів на тиждень їздив туди-назад. У мене на зйомній київській квартирі завжди була каністра солярки, яку я називав «білетом додому». Грошей бракувало, а солярку можна було дати якомусь машиністові, щоб до Львова довіз.

— Правда, що ваш друг Володимир Бебешко колись пропонував змінити назву гурту, бо «нефірмово» звучить?

— Ні. Бебешко — хрещений тато «Скрябіна», у нас все починалося, як у казці. Він був продюсером Віки Врадій і близько колєгував з «Братами Гадюкіними». А ми були хлопцями, які сиділи в підвалі у Новояворівську і нічого нам не світило. Єдине, з чим нам повезло на той час, — це з кінорежисером Володимиром Зайковським. Робити у Новояворівську особливо не було чого, то ми записували музику на бобінний магнітофон, а Зайковський знімав нам кліпи мало не кожного дня. Володя на якомусь фестивалі побачив наш кліп, почав шукати Зайковського, а знайшов в результаті «Скрябіна». Спочатку ми продавали одне одному долари. Потім Бебешко почав нас тягати за собою, виступали у складі гурту «Сестричка Віка»: на сцені пускали «фанеру», а я робив показуху — зі всієї сили «рвав баян» або з гітарою скакав. Насправді, крім клавішних, ні на чому грати не вмію.

А ще Бебешко був нашим оракулом. Казав, що такої музики, як пише «Скрябін», ніхто ще десять років в Україні слухати не буде… Як у воду дивився.

— А що за історія з доларами?

— То якраз пов’язано з нашими сірими буднями у Новояворівську. Бебешко дешево купував у Львові долари в якихсь фарцовщиків. А ми з продюсером Сашею Скрябіним збирали «заявки» на валюту в Новояворівську і їхали перекуповувати долари у Бебешка. Але валютників з нас не вийшло: підзаробили перші 150 «баксів», та поки доїхали додому, курс остаточно рухнув, і ми зазнали фіаско.

— У столиці зараз багато музикантів з Львівщини. Контакти між львів’янами у шоу-бізнесі підтримуєте? Ходите на чай, рибалите?

— З найближчою мені людиною зі Львова — Тарасом Чубаєм — розмовляв по телефону півроку тому. Він живе за містом: своя хата, троє дітей, велика сім’я, бобри вічно в озері щось прогризають… Одне слово, не виходить нам часто бачитись, хоча Тарас — по-справжньому рідна мені душа серед львів’ян у Києві. Не знаю, як виглядають дружні контакти інших виконавців, бо я не є людиною шоу-бізнесу, потрапив туди випадково і досі не знаю канонів.

— Знаю, що ви колись часто бували у будинку Чубаїв на Погулянці…

— Належність Чубая до львівської інтелігенції не давала йому права прийняти новояворівського рогуля у коло друзів. Те, що мені пощастило опинитись в компанії «Плачу Єремії», — приймаю за подарунок долі. Дружили з усіма хлопцями з гурту. Не раз ночував на Погулянці у Тараса вдома, бабусю його пам’ятаю, маму страшенно люблю, Соломійку, сестру його, знаю. Ми з Чубаєм спілкуємось дуже своєрідно: по черзі підколюємо один одного. Але між нами існує якась «непоказна любов» — нам приємно бути в компанії один одного.

— Після Євромайдану і моди на українське логічно було б, щоб ця мода поширилась і на українську музику. Чи росте попит на вітчизняних теле- та радіостанціях?

— Навіть такий старий гриб, як я, не може розмістити музичний продукт на центральних телеканалах і радіо. 25 років минуло, а “Скрябін” досі “неформат”. Виглядає на те, що локально (тернопільські, львівські, франківські, рівненські, волинські) радіостанції ще можуть собі дозволити пропагувати українську музику. А за Збручем все залишилось, як було: за добу в радіоефірі звучать п’ять пісень українською мовою і трохи більше пісень російськомовних українських поп-співаків. Патріотизм не проявився. З’явилася тільки традиція вішати на машини вишиванки, ходити з синьо-жовтими бантами і знати перший куплет гімну України. Але ж головне, щоб вишиванка у тебе в душі була, а не на капоті машини.

Буває так, що синьо-жовта стрічка баламкається на антені, а з салону москальський шансон валить. Або випадок у Рівному: на заправці хлопець з дівчиною стоять з синьо-жовтими бантами, “Слава Україні!” кажуть, все, як має бути. А з колонок на заправці валить така низькопробна російська попса, що просто смерть. Я не витримав і кажу: “У вас пропаганда Росії ще гірша, ніж у Путіна, бо, живучи тут, знищуєте себе зсередини”. А вони: “То радіо грає. Ми так звикли”.

Що я можу на таке сказати? Українці хворіють на відсутність власної гідності. У Львові був випадок: в кінотеатрі сіло біля мене мурло з телефоном як пательня — половині залу світило в очі і бубніло весь фільм. Я йому роблю зауваження, а він мені ще більше в очі світить. Потім виходимо із залу, а він: “Я не знав, що то ви”. А яка різниця, я це чи хтось інший — всі ми ходимо по вулицях однієї країни. Ніхто з цілого залу не звернув йому на то уваги, крім мене. Бо ми — “терпили”, думаємо, хамство само собою десь дінеться. Усі біди на нас сипляться від того, що терпимо і мовчимо, поки дуже не припече.

— Коли ви співали “Чую, брате, що буде війна...”, припускали, що через 17 років доведеться пережити війну в реальному житті?

— Найбільше, чого боявся в житті, — це війни. У мене навіть був колись вірш: “Я не боюся смерті, я боюсь війни”. Коли пішов в армію, мене чудом минула участь у війні в Афганістані. Ще тоді зрозумів, що війна, як вихор, затягує у себе людей, незалежно від їхнього бажання. У 90-х, коли я співав “Годинник”, то не думав, що війна в Україні може бути насправді. Хоча якраз тоді почалася робота над тим, щоб зіштовхувати українців одне з одним: переконати, що половина — круглі, а половина — квадратні, і на тлі цього витягувати з країни ресурси.

— Чому скептично ставитесь до концертів у зоні АТО?

— Бо часто контактую з хлопцями звідти. Кажуть, це виглядає жахливо, коли приїжджають артисти підіймати тобі бойовий дух, а ти не маєш в чому і чим воювати... А тилу нема, бо тебе здають власні командири. Тому для себе я вирішив, що краще передавати хлопцям конкретну допомогу, щоб вони вистояли в тому кошмарі. Вони зараз потребують усього — від шкарпеток до бронежилетів.

— Знаю, що ви збирали допомогу для української армії у США і Польщі. Що робили, аби вона пішла солдатам, а не шахраям?

— Працюю тільки з тими, з ким познайомився особисто. Маю 30 адресатів — людей, які перебувають безпосередньо в зоні бойових дій, і двох надійних волонтерів, щодо яких впевнений, що вони довозять допомогу адресатам.

— Читала ваш “Лист до президентів України”, сповнений розчарування в керівниках краї­ни. Що ж нам залишається — знову революція?

— Революція — то завжди деструкція. Не треба тягнути аж до Майдану, треба змінювати світ навколо себе потрохи. Почати з малого, як-от вимикати мобільні в кінотеатрі, папірець кидати в смітник, давати по морді хамлу... У Європі, наприклад, не ходять кожні десять років на революцію, але як тільки щось не сподобалось — одразу на страйк.

Довідка «ВЗ»

Андрій Кузьменко народився 17 серпня 1968 року у Самборі. Навчався на факультеті стоматології Львівського медінституту. У 1989 році засновує гурт «Скрябін», який випустив понад 20 альбомів. Відомий як телеведучий, продюсер та письменник (книги «Я, «Побєда» і Берлін», «Місто, в якому не ходять гроші», «Я, Паштєт і армія»). Дружина — художниця Світлана Кузьменко. Донька — Марія-Барбара (16 років).